Боротьба за владу – на виживання. Навіть у вишах…

Подробиці

Опубліковано 02.07.2009 15:50

Автор:

Конфлікти і закони

Переглядів: 4677

NT size=2>Гроші і влада - це ті два фактори, які одних людей спонукають розвивати суспільство і робити все можливе, аби увійти в історію реформаторами, а інших – набивати власні кишені грошвою і тримати в тиранії усіх, хто від них залежить. На жаль, осіб, які відносяться до другої категорії, в нашій країні значно більше. І навіть коли громадяни з нахилами до тиранії спочатку видають себе за реформаторів, то згодом вони жорстко розставляють крапки над „і”, вказуючи іншим, хто„в домі господар”.

І не має значення, ким є подібна особистість – чільником держави чи ректором інституту. Методи, якими вона керує тими, хто від неї залежить, завжди однакові: люди повинні працювати за копійки і в жодний спосіб не протестувати проти правил (законів), які запроваджує тиран.

Звісна річ, що в наш час така особистість не має можливості довго тримати людей під своїм тиранством (особливо, якщо їй не підпорядковуються силові структури, які гарантовано втовкмачать людям, хто є головним). Проте, це зовсім не означає, що тиран не візьме на себе право залякувати і шантажувати людей, аби ті не вийшли з під його контролю.

А ситуація, що склалась у Міжгалузевому інституті управління, довела, що залякування фізичною розправою – ще не застарілий засіб впливу на колектив, особливо, якщо на кону стоїть питання переобрання на посаду ректора інституту.

Ще з жовтня минулого року в цьому інституті стояло питання щодо того, хто буде майбутнім ректором. Колишній ректор, пан Кредісов, хоч і був призначений виконуючим обов’язки, проте полишати цю посаду не збирався. Та воно й не дивно: в руках зосередилась певна влада, а головне – кошти, які завжди (при вмілому використанні) можна зосередити там, де треба. Тож колектив інституту був не дуже задоволений політикою, що запровадив у цьому виші ректор. Проте виступати проти нього ніхто не наважувався. Кого не влаштовувала ситуація, що склалась в інституті – йшов з роботи, а інші хоч і виказували незадоволення керівництвом, але йти у відкрите протистояння не наважувались.

Але навесні ситуація змінилась. Одного дня в інституті з’явились листівки, в яких до відома студентів і викладачів доводилась інформація про те, що інститут (який не мав четвертого рівня акредитації) хочуть приєднати до університету ім. Драгоманова. А це призведе до багатьох негативних факторів, серед яких і зменшення чисельності персоналу, і підвищення оплати за навчання для студентів, і в кінцевому результаті отримання студентами дипломів, у яких буде вказано, що вони набули спеціальність вчителя. А останнє аж ніяк не влаштовувало тих студентів, які прийшли до інституту вчитись на менеджерів, бухгалтерів та юристів. І студенти, як більш свідомі і сміливі особистості (все ж вони не застали радянської системи, а тому більш впевнені у своїй правоті і готові її відстоювати) звернулись з листом до прем’єр-міністра Юлії Тимошенко з проханням розібратись у ситуації, що склалась у цьому виші.

Прем’єр оцінила сміливість студентства і дала доручення міністру освіти втрутитись у цю ситуацію і таки розібратись у тому, що відбувається в Міжгалузевому інституті управління.

В свою чергу, позиція студентства підняла дух супротиву проти порядків в інституті і серед викладачів та технічного персоналу вишу. І вони теж вирішили не мовчати, оскільки студенти своїм прикладом доводили вже дорослим людям, що гра в мовчанку - це гра на програш.

Ось тоді і з’явилась ініціативна група серед викладачів, які вирішили донести до всього колективу правду про ситуацію в інституті і про те, що ректора таки можна переобрати і вибрати на цю посаду достойну особу, яка вже проявила себе в стінах цього вишу.

Міністерство освіти теж підтримало викладачів і вже за деякий час у газеті „Освіта” з’явилось оголошення про те, що на зборах колективу Міжгалузевого інституту управління буде проводитись обрання нового ректора.

Збори були призначені на 30 червня 2009 року. Проте ініціативна група до кінця не була впевнена, що зможе все організувати у такий спосіб, аби зібрати кворум, оскільки колектив почали залякувати не лише не виплатою авансу та заробітної плати, а й фізичною розправою. Проте залякування вплинули не так, якочікувала адміністрація інституту. І якщо спочатку ініціативна група думала, що на збори прийде не більше 50% колективу, то згодом з’ясувалось, що прийшла більшість. А це аж ніяк не входило в плани в.о. ректора та його групи підтримки.

Та все ж збори розпочались, і претенденти на посаду ректора (яких виявилось три) тепер мали можливість розказати колективу свої програми щодо майбутньої роботи вишу.

Між іншим, треба зазначити, що на ці збори завітали і депутати ВР, які представляли прем’єр-міністра і представник від міністерства освіти. Тож, мабуть, ситуація в інституті вже досягла свого апогею, якщо вже офіційні особи прийшли на збори, аби бути сторонніми спостерігачами.

Згодом стало зрозуміло, що без цих осіб вибори ректора в інституті навряд чи б пройшли чесно, або взагалі б відбулись, оскільки втручання депутата і представника міністерства в деякі моменти ведення зборів охолоджували гарячі голови, мета яких – зірвати збори, або зробити все можливе, аби вони були визнані нелегітимними.

Функцію зриву зборів, скоріш за все, було покладено на одного з претендентів на посаду ректора - Івана Дудника, який постійно втручався в процес введення зібрання і пропонував або спростити процедуру (чого аж ніяк не можна було робити), або, коли в.о. ректора зазначив, що написав листа міністру освіти, в якому зазначив про неправомірність зборів, запропонував викреслити його з бюлетеню. Щоправда, на цю заяву Дудника швидко відреагував в.о. начальника відділу керівних кадрів МОН пан Логвиненко, який чітко наголосив, що прізвище Кредісова можна викреслити з бюлетеню лише у тому випадку, якщо він напише офіційну заяву на ім’я міністра освіти, у якій зазначить, що відмовляється брати участь у виборах ректора.

Взагалі поведінка пана Дудника викликала у присутніх здивування: він втручався в процес ведення зборів, робив спробу керувати людьми, але при цьому дуже нервувався. Хоча, з іншого боку, його можна було зрозуміти, оскільки він теж був претендентом на посаду ректора.

У своєму виступі перед колективом пан Дудник начебто говорив все вірно про те, як бачить подальшу долю вишу, який він збирається очолити. Та деякі наголоси у його промові викликали запитання. По-перше, крім красивих і правильних слів щодо майбутнього інституту, він не проголосив жодної конкретики, а по-друге - чомусь зробив акцент на тому, що він не є технічним кандидатом на посаду ректора, як, начебто, про це говорять. Але логіка і психологія доводять: людина завжди акцентує увагу на тому, що є істиною. І навіть, коли щось заперечує, то, по Фрейду, завжди випадково обмовляється.

Також у своїй промові цей кандидат забув згадати, що він не є штатним співробітником цього вузу (хоча своєю поведінкою доводив присутнім, що може ними керувати). І хоча Закон України „Про вищу освіту” і дає йому право балотуватись на посаду ректора цього вузу, проте навряд чи колективу хотілося, аби його очолила випадкова людина.

А от виступ кандидата на посаду ректора професора Ольги Олійник був більш прагматичним. Та й по тому, як на її промову реагували присутні, було зрозуміло, що колектив підтримує її точку зору і таки готовий за неї проголосувати. Більше того: один з членів колективу після її виступу взяв слово і торкнувся питання, яке пані Олійник вказала у своєму зобов’язанні перед колективом, а саме: „прозорість у розподілі та використанні грошових коштів, отриманих закладом від своєї діяльності”. Кандидатка на посаду ректора вислухала виступаючого і наголосила, що підтримує його позицію щодо звітування ректором перед колективом за використання коштів.

Та все ж на зборах не обійшлось без інцидентів. Завкафедрою кримінально-правових дисциплін пан Дедерко привселюдно звинуватив кандидатку у порушенні законодавства (оскільки, на його думку, вона має дві трудові книжки) і пообіцяв звернутись до прокуратури. Пані Олійник стійко витримала звинувачення і зазначила, що за них професору доведеться відповідати навіть в судовому порядку. Проте на цьому скандал не закінчився. Професор (який все ж повинен уміти себе чинно поводити) влаштував галас (кидаючи в залу і кандидатці безліч звинувачень) і вже здавалося, що справа може дійти і до бійки. Та все ж, згодом, він утихомирився. А збори почали готуватись до голосування.

Як відбувався процес волевиявлення колективу інституту – це приклад для лічильних комісій усіх рівнів під час проведення будь-яких виборів. Все було настільки прозоро, правильно і відповідально, що викликало певне захоплення. Уся процедура хоч і проходила довго, та все ж без порушень. І згодом присутнім було оголошено ім’я людини, яку колектив і рекомендуватиме МОН на затвердження ректором цього закладу. Більшість присутніх висловило довіру пані Олійник, що викликало певну ейфорію серед усіх. А от ті, хто підтримував кандидатури в.о. ректора і пана Дудника, просто пішли з зали. Не лишився чекати на кінцевий результат і безпосередньо пан Кредісов.

В принципі, у цьому випадку можна зазначити, що перемогла справедливість. Колектив вишу зміг відстояти власну думку і довести, що з тиранією можна боротись. А головне у цій ситуації те, що люди, які працюють в інституті, на прикладі студентства навчились не боятись реагувати на знахабнілість і тиранство. А якщо в українській державі вже існує молодь, яка готова відстоювати власну правоту, тож у країни таки є майбутнє.

Оксана КОТОМКІНА

Наступна стаття »

Додати коментар