mogno vse

У Києві намагалися визначити свободу слова

До проблематики свободи слова можна ставитись по різному. Для одних вона полягає у висвітленні усієї правдивої інформації, для інших – обмеженням в поданні останньої з посиланням на цензуру влади, або  ж самоцензуру. І саме сприйняття свободи слова у суспільстві теж неоднозначне. Ті, хто орієнтований на тиранію, на «доброго царя», «наведення порядку через гуркіт кулака» сприймають свободу слова як непотрібний елемент, який лише призводить до збурювання суспільства. А громадяни, які вже побували в Європі і усвідомили переваги відкритості та демократії, сприймають її як необхідний елемент для розвитку демократичного суспільства. 

 
То що ж таке свобода слова? На це питання зробили спробу відповісти під час проведення Міжнародної конференції, влаштованої Фондом ефективного управління, що відбулась у Жовтневому палаці Києва другого грудня 2010 року.
 
Проте спроба, здається, була дещо невдалою. Звісно, міжнародні експерти з Канади, США, Польщі, Латинської Америки, Азербайджану та Росії надали багато корисної, цікавої, а головне – достовірної інформації щодо розвитку свободи слова у світі і цих країнах зокрема. Проте питання свободи слова в Україні  - не піднімалось. Дискусія обмежилась обговоренням етичності подання Інформації як такої. Та все ж щиро хочеться подякувати  експертам за обговорення цього питання. Окрема подяка – Анару Мамедханову – засновнику інтернет-порталу Day.az, який, звертаючись до української аудиторії, наголосив, що поки що не володіє українською мовою, проте вже на наступній зустрічі обов’язково говоритиме не гірше за Азарова.
 
А от українська аудиторія, що після виступів експертів ставила запитання, позитиву не викликала. По-перше, усі питання до експертів ставились або англійською, або російською мовами, на жаль, українською питання в залі не лунали. А, по-друге, цікавих питань до спікерів конференції було мало.
 
Так, наприклад, Андрій Шевченко підняв проблематику інтернет проекту Вікілікс, проте аргументованої відповіді на своє питання так і не отримав. Та й аудиторія так і не зрозуміла: існування Вікілікс, як постачальника інформації, - це позитив для свободи слова, чи негатив?
 
Щоправда, якщо робити висновки з коментарів Володимира Познера, який розповів байку щодо того, як повели б себе російські і американські журналісти, якби в поле їхнього зору потрапила інформація «про початок війни», то журналіст повинен доносити до суспільства будь-яку інформацію, яку отримав. І поняття «патріотичності», якщо це питання стосується саме військової операції – ні до чого. Як зазначив сам Володимир Познер, коли хтось у керівництві країни вирішив розпочати війну, він відправлятиме воювати не власних дітей, а простих людей. Тож ці люди повинні знати про те, що хтось в керівництві країни хоче відправити їхніх дітей на смерть. І Познер таки має рацію, позаяк держава, особливо демократична, уособлюється не урядом, нардепами чи конгресменами, а саме народом.
 

Тож завдання журналіста – доносити правдиву і об’єктивну інформацію. Навіть, якщо її розповсюдження комусь і не подобається. А, отже, поняття свободи слова все ж можна вкласти в одну фразу: я не поділяю твою точку зору, але я надаю тобі можливість її висвітлювати.
 
Проте українська аудиторія, здається, і донині не розуміє чим відрізняється наклеп від правдивої інформації  і піару, і що таке робота журналіста як така. З питань, що лунали до експертів, виходило, що саме українські журналісти «вбили» свободу слова в державі, позаяк вони аж занадто заангажовані. І ця думка, якою поділився один зі слухачів, викликала у присутнього загалу бурхливу хвилю емоцій. Але самим журналістам, які б могли відповісти на це звинувачення, слова не надали. Тож, вже після дискусії мусимо констатувати, що українське суспільство ( не залежно від того, чи це прості люди, чи держслужбовці, чи нардепи) переконані: журналісти – інтелектуальні повії, яких купують і перепродають. Але ці ж люди навіть не замислюються, що, по-перше, вони, коли продають себе роботодавцеві, теж перетворюються на повій (оскільки виконують за гроші усі вимоги роботодавця (інколи самодура), аби не втратити роботу, а потому дома, на кухні, скаржаться родині про несправедливість). А публічні люди (які теж себе продають, і, повірте, дуже дорого) взагалі часто вигадують інформаційні приводи, лишень аби преса про них написала. І журналісти, чудово усвідомлюючи, що усі ці публічні особистості хочуть просто піаритись, аби показати суспільству, які вони «класні», звісно, не проти заробити на них грошей, оскільки актори, нардепи, чиновники піарять себе не заради  справедливості, а заради популярності, аби, отримавши останню, потому знову ж продати себе суспільству якомога дорожче. Але про це громадяни не говорять. Згадують лишень  «продажних» журналістів, які, безсоромники, так і готові за публікацію інформації гроші брати. Проте, якщо журналіст попросить когось щось зробити для нього безкоштовно – йому одразу виставляють рахунок, позаяк робота іншої людини - повинна бути оплачена. За ідеологією цього натовпу, журналіст, аби бути чесним, мусить працювати безкоштовно. А потому, після роботи, йти на паперть з протягнутою рукою (адже йому все ж треба за щось жити).
 
Але це не цікавить тих, хто кричить про «продажних журналістів». Їм потрібно отримувати інформаційні послуги. І бажано - безкоштовно. Хоча, з іншого боку, треба говорити відверто: в українській журналістиці дійсно існує певна когорта пишучих людей, які за гроші пишуть все, аби лишень їм платили - і  багато. Проте їх породило суспільство і ті ж публічні особистості, які (коли виникає потреба) знаходять журналістів і пропонують їм гроші за публікації або сюжети. Але цей бік журналістики навряд чи має відношення до свободи слова як такої. Це – комерціалізація процесу і до неї потрібно ставитись як до підзаробітку (адже навряд чи хто з громадян відмовиться у свій робочий час заробити додаткових коштів?). Та громадяни у ставленні до журналіста живуть за принципом влади: мені можна, тобі – ні, бо ти повинен бути правильними і відповідальним. І ніхто з цих людей не замислюється над тим, що більшість українських журналістів мають чітку громадянську позицію і сміливо захищають права суспільства (коли останнє тільки і чекає, аби хтось про нього потурбувався). Саме журналісти ризикують життям, висвітлюючи військові дії, акції протесту та свавілля влади. І вони – не захищені, оскільки,   з одного боку залежать від власника медіа і змушені дотримуватись ідеї видання чи каналу, а з іншого – повинні об’єктивно донести до суспільства інформацію про подію. А якщо журналіст є вільним (тобто не отримує заробітної плати від власника ЗМІ), то він незахищений ще більше, позаяк для того, щоб донести правду, змушений ризикувати і здоров’ям, і апаратурою, а інколи і життям. І якщо, не дай боже, щось станеться, то йому ніхто не відшкодує ані зламаної міліцією апаратури, ані грошей на лікування. А сьогодні в Україні свобода слова може коштувати журналістові не лише поламаної апаратури (самі ж нардепи не проти зламати чиюсь камеру), а й життя, як це сталось з Гонгадзе чи Клеменьєвим.
 
Проте про такий бік журналістики на конференції не говорили. Хоча і наголошували, що свобода є одним із базових прав людини та наріжним каменем системи демократичних цінностей. Як і згадали про те, що на практиці реалізація свободи слова не завжди реальна, оскільки таке право не є абсолютним у жодній із країн і обмежується в різних суспільствах по-своєму.
 
Між іншим, послухати про проблематику свободи слова завітали не лише прості українці і журналісти. У залі можна було побачити і таких опозиційних нардепів, як Шевченко та Ляшко, а також відомих адвокатів, таких як Ольга Жукова. Завітали на конференцію і представники правлячої влади (мабуть, їм було цікаво, чим обмежиться дискусія і, здається, вони повинні лишитись задоволеними, - «крамоли» не спостерігалось).
 
Виступаючи перед аудиторією, експерти наголошували, що свобода слова таки повинна бути в певних аспектах обмеженою, позаяк ніхто не повинен закликати до ворожнечі  чи повалення влади, пропаганди насилля або порнографії і, що головне – до наклепу. Щоправда, українські чиновники і олігархи будь-яку інформацію можуть визнати наклепом (навіть коли вона стовідсотково правдива), а також обмежити доступ журналіста до інформації або людини, яка може прокоментувати ту чи іншу ситуацію. І сьогодні українські журналісти, як і російські  теж змушені займатись самоцензурою.
 
Тож що таке свобода слова по-українські? На це питання відповідь поки що знайти важко.
 
На врученні премії імені Влада Лістьєва російський журналіст Леонід Парфьонов сказав: «Мільйони людей не розуміють, що на професійний ризик журналіст йде заради своєї аудиторії. Журналіста б’ють не за те, що він написав, сказав або зняв, а за те, що цю інформацію прочитали, почули або побачили» Можливо, в цьому і полягає сутність свободи слова? Та все ж не хочеться, аби хтось із провідних українських журналістів коли-небудь читав би панахиду по українській журналістиці, так як Парфьонов прочинав за упокій російській свободі слова.
 
Оксана КОТОМКІНА


Комментарии

Комментарии отсутствуют. Возможно, ваш будет первым?

Добавить комментарий

Новости от Киноафиша.юа
Загрузка...
Загрузка...

За минулу добу бойовики російсько-окупаційних військ здійснили 30 обстрілів позицій українських захисників. Унаслідок ворожих обстрілів жоден український воїн не постраждав

подробнее

Опрос

Как Вы относитесь к привлечению Надежды Савченко к уголовной ответственности?

pp
Конфликты и законы © 2008-2018.

Электронная версия всеукраинского юридического журнала «Конфликты и законы». Свидетельство о госрегистрации: КВ № 13326-2210Р от 19.11.2007 г. Полная или частичная перепечатка материалов сайта разрешается только после письменного согласия редакции. Внимание! Начиная с 21.11.2013 года (дня провала евроинтеграции с ЕС) редакция журнала «Конфликты и законы» (вопреки правилам правописания) оставляет за собой право публиковать слова «партия регионов» и «виктор федорович янукович» со строчной буквы. Также, начиная с 29.06.2016 года, редакция «КЗ» оставляет за собой право навсегда публиковать на своих страницах со строчной (маленькой) буквы слова (и образованные от них аббревиатуры) и словосочетания «москва», «россия», «российская федерация», «владимир путин», а вместе с ними и сокращение «роскомнадзор» (как и все прочие госучреждения рф), нарушив таким образом установленные правила правописания независимо от языков, на каких эти слова и названия публикуются. Это наше оружие в информационной войне с оккупантом.