mogno vse

Як рятуватиме Україну Всеукраїнський фронт порятунку?

Майже подібне питання непрохано зринуло 14 серпня 2010 року, коли представники близько 60 (!) громадських організацій зібрались у конференц-залі товариства «Знання» і розпочали дискусії невідомо з якого питання, бо тих питань за визначенням Президії набралось не менше, ніж кількісного представництва загалу, тому дискусії помчали широким розгоном без керма і вітрил за відомим із незабутніх часів: «Товариші, накипіло на душі!».
 
 
Що ж все-таки змусило людей, не дивлячись на спеку, мужньо витримати (правда, не всім) дискусійний п’ятигодинний марафон, що так і закінчився, як розпочався – нічим? Чи знайшли диспутанти те, що шукали? І чи вистачить мужності громаді витримати ще один подібний «іспит на міцність», а керівництву «Фронту» на чолі з ініціативним паном Олександром Лалаком віднайти те вагоме питання, що зірвало з місць небайдужих громадян і погнало гарячково блукати манівцями заплутаних соціальних і національних проблем? Єдність, каже пан Лалак. Кого з ким і на якому грунті? Єдності з Українською національною радою (абревіатура УНР – як подих історії!) на чолі з паном Юрієм Пальчуковським?.. Але про існування такої протягом останніх семи років з часу її заснування взагалі мало що було чути, бо й найактивніші громадяни, почувши таку назву і ім’я Юрія Пальчуковського, здивовано здвигали плечима, а відомий поет Дмитро Павличко), котрий ніби й сам брав участь у її створенні (настільки забув про новонароджене мовчазне дитя, що з доброго дива заснував ще одну УНР, тільки не «національну» , а вже «народну», оскільки перша абревіатура вже, як виявилось, була «зайнята» і зареєстрована в Мінюсті).
 
Рух і взаємодія ряду новостворених громадських об’єднань став подібний до небезпечного руху потягів з власним розкладом, часом і напрямками: голова «УНР» – Юрій Пальчуковський і чути не бажає ні про «Фронт», ні про особистість пана Лалака, який в свою чергу платить такою ж монетою. Сумнівно, щоб УНР («народна») спромоглась когось об’єднати, адже її керівник добродій Поровський ще з десяток років тому в Будинку Центральної ради, на заклик генерала Морозова створити єдиний керівний центр, зверхньо заявив: «Нехай об’єднуються «на низах!», а він, бачите, буде гетьманувати у власному партійному курнику! Єдино, що об’єднує обидві «УНР» - це помітна бездіяльність на фоні декларативних заяв про єдність. А заходи пана Збітнєва скликати Народні конституційні збори?.. А «Народний парламент» пана Олександра Вретіка з якоюсь чудернацькою ідеєю укладання угоди між «генералами від демократії» і виборцями?.. А мало не революційна «Правиця» (завершена смачним фуршетом) всіх національних сил під акомпанемент обережного пана Юхновського, що благально-перелякано попереджав перед виступом кожного оратора історичною сентенцією: «Думайте, що будете говорити!» (ніби за дверима вже стояв напоготові «наряд КГБ», а у дворі дирчав на малих обертах чорний «воронок»)… Де вони і навіщо створювались? А останній за часом Комітет порятунку України за ініціативою того ж невгамовно-емоційного пана Дмитра, комітет, який просто перетасував, мов колоду карт, з усіх керівників давно відомої партійної дрібноти? Стільки ще попереду отого «комітетотворення»? Шкода праці та змарнованого часу. Чи не краще було б зібрати всіх отих заповзятих рятівників України на один велелюдний фуршет і після другої-третьої чарки об’єднаним хором (хоч тут, нарешті, об’єднаним!) затягти: «За туманом (демократичним) нічого не видно!».
 
Он уже і антиукраїнська влада наспіла, вже запрягають до козацького воза російських рисаків, а ми, як у польському сеймику (ну, чим не «слов’янська єдність»!) знай собі бундючно волаємо «Нє пазволям!». Нікого «не пазволям!» обирати на президента, бо вони всі не такі, як нам наснилось! «Нє пазволям!» обрати президентом пані Юлію, бо вона, на лихо, має півтора літра «неукраїнської крові»», а нам подавай за всіма амбулаторними аналізами всі сім , як сльоза, літрів, і ні найменшої «інорідної» краплини! І щоб «тест» на стовідсотковість українськості за висновками сучасного комп’юторно-електронного УЗІ, та щоб аж від діда-прадіда, та щоб баба-повитуха засвідчила бодай хрестиком, що тут ніякої єврейської капості нема! – от і зібралися мудреці з того ж таки «Фронту» напередодні президентських перегонів з багатогодинним «науковим» обґрунтуванням: «яким бути українському президенту», - все передбачили, все виміряли і підрахували: і скільки дітей має бути у новітнього гетьмана України, і яка жінка, – не дай же Бог якусь там, прости Господи, невіру підсунуть,- і яку молитву читатиме, як лише на світ благословлятиметься, і які убори йому будуть пасувати,- все йому переміряли аж до взуття, все передбачили і разом присягнули: як такого не буде, то краще вже не треба ніякого: будемо собі незалежно виглядати з-під долоні, де там на обрії замаячить такий собі «віртуал»-президент - витвір настільки ж нестримної, як і убогої фантазії. Аж, нарешті, дочекалися… (Не знати, чи цей останній цілком реальний президент уклався у виміряні параметри? Напевно, що так, бо мовчать.).
 
Скільки разів самі ж поляки з отим «нє пазволям!» рвали на шматки власну «ойчизну» Польщу? Двічі, тричі? А Україну? І досі рвуть, тільки вже по-своєму, по-українському – «проти всіх» називається.
 
Заради примарної «єдності» «Фронт» не наважився проаналізувати причини поразки української демократії. Аякже! Не можна жертвувати єдністю, бо як казала одна активістка : «нехай кожен голосує за свою кандидатуру президента, бо інакше пересваримось!» От що значить національне єднання! Дивовижно, але і штаб національних сил на Ярославому валу в особі невтомного і відчайдушного організатора Ігоря Лісодіда жахається перспектив аналізу всеукраїнської демократичної хвороби – гризні – в ім’я неіснуючої консолідації, в той час, як дорога до єдності проходить саме через жорсткий і невблаганний аналіз, без котрого, як кажуть фізики та хіміки, не буває синтезу. Інакше всі декларативні заходи обернуться просто на репетицію чергової поразки, за якою вже маячить тінь великої руїни, гіршої за післябогданівську.
 
Ще нічого не досягнувши, «Фронт» починає здавати принципові позиції: якщо існує загроза порушення єдності через мовне питання, то геть її, нехай буде собі єдність хоч на неукраїнській, табачниківській «багатомовності». Як не пригадати базарне: «Главно, што б чєловєк біл хорошій»… Щоб то повчитись у майстра «мочити в сортирі» – російського діяча Путіна: «Кордони Росії проходять там, де звучить російська мова!». Чи варто «фронтовикам» бути за прикордонників російського експансивного імперіал-шовінізму? І чи не пора виставляти свою «фронтову» варту? Фронт мусів би озирнутись назад, Фронт мусів би глянути вперед.
 
Не хотілось би нагадувати сумні визнання відступника від української державності режисера і письменника Олександра Довженка, що разом з Симоном Петлюрою штурмом брав «Арсенал», а потім пішов на службу до затятого ворога – більшовицької Москви, але нікуди не дітись від гіркого визнання його щоденника: «В чомусь найдорожчому і найважливішому ми, українці, безумовно, є народ другорядний, поганий, нікчемний. Ми дурний народ і невеликий, ми народ безцвітний, наша немов один до одного неповага, наша відсутність солідарності і взаємопідтримки, наше наплювательство на свою долю і долю своєї культури абсолютно разючі і об’єктивно абсолютно не викликаючі до себе ні в кого добрих почуттів, бо ми їх не заслуговуємо».
 
В часи більшовицького спрута, що смертельно схопив за горло видатного майстра екрану, і не таке могло вирватись у конаючого в душевних муках Довженка. Так би й увійшли ми в історію, якби не Симон Петлюра разом з начальником його штабу Андрієм Мельником та командиром січових стрільців Євгеном Коновальцем, разом з постатями Степана Бандери, Романа Шухевича, Бульби-Боровця, Ярослава Стецька, Олени Теліги, Євгена Маланюка та Олеся Ольжича, разом з отими, що, співаючи «Ще не вмерла», лягли під більшовицькими кулями під селищем Базар. Ми є Народ України, і нам не пристало потрапляти у ту категорію нікчем, які так точно і гірко змалював Довженко. Тоді ж – де наша єдність під одним керівним центром? Тоді чому ж ми дозволили ворогам України перерубати наш зв’язок з минулим, перервати безперервність державницького процесу? Чому наша державність за нашою мовчазною згодою відкинута комуністичною Верховною Радою 1991 року шляхом незаконного  «перепроголошення» незалежності України? Хіба не зрозуміло нашим правознавцям, що наступні незалежності можна проголошувати лише за умов скасування першої? І Дмитру Павличкові і Леоніду Кравчуку історія України ніколи не вибачить їхньої нерішучості прийняти від Президента на вигнанні Державного Центру Української Народної Республіки Миколи Плав’юка клейноди гетьмана Мазепи на знак правонаступництва УНР!
 
…Давалася взнаки московська більшовицька отрута з її брехливим інтернаціоналізмом. Ми навіть не наважуємось вимовити слово «окупація» щодо займанщини московським військом незалежної української держави у 1918 – 20 роках, тим самим залишаючи відчиненими двері для повторної агресії. Вважалося мало не антипатріотичною позицією ставити під сумнів «здобуття незалежності» 24 серпня 1991 року, від якого за словами Левка Лукьяненка «почався новий відлік часу». Кращого подарунку комуністи і не бажали, щоб тільки за всяку ціну відмежуватись від «петлюрівської» Центральної ради та Української Народної Республіки, почати «відлік» з міфічного «ноля», а насправді під маскою «нового» проголошення державності за всяку ціну зберегти свої структури і ідеологію. Здеморалізована убивствами та голодоморами нація без провідників, без стратегії визволення зі страхом бути схопленим і роздавленим нелюдською злочинною системою з вдячністю пішла за творцями «третьої горе незалежності».
 
…Комуністи гарячково шукали виходу з катастрофічної ситуації. Ще 1988 року комуністична Верховна рада засуджує проголошений Естонською РСР «економічний суверенітет», а вже в лютому 1990 року пленум ЦК КПУ вимушений і собі піти шляхом Естонії – погодившись на «економічний суверенітет Української РСР у складі Союзу». Пацюки натовпом бігли з потопаючого корабля.
 
У березні – всього через місяць! – 1990 року на власному пленумі комуністи ухвалили «політичний суверенітет УРСР», звичайно «у складі Союзу» – такий же липовий, як і економічний. Комуністичні депутати ВР - незаконної структури окупаційної влади - виконали наказ пленуму, проголосувавши за мало зрозуміле людям іноземне слово «суверенітет», тільки б не вимовити страшне «націоналістичне слово» НЕЗАЛЕЖНІСТЬ.
 
Грізною примарою насувались на комуністичний режим тіні провідників української національної революції, яких треба було визнавати. Або інфаркти та самогубства, або відмежування! відмежування за всяку ціну! І ось воно явилось - розпад Союзу – як тільки Ленін влежав у гробу! як тільки Сталін не вирвався з власного попелу з-під кремлівської стіни! Комуністи першими добігли до фінішу з написом «незалежність» і надали їй відповідної суті і форми. Незалежність України від 22 січня 1918 року була нахабно вкрадена в українського народу, а на її місце підсунуто потопаючими комуністами шахрайський штучний ерзац.
 
Все залишилось по-старому, правда, з новими лозунгами. Українська Народня Республіка була надійно захована в архіви, ще голосніше заревли дзвони про Велику вітчизняну війну» - кривавицю двох загарбників на території України, ще лютіше комуністичні творці Биківні і Катині почали проклинати Українську повстанську армію за збройний спротив проти обох окупантів. Залишилось лише дожити до 24 серпня 1991 року, а там колишні комуністи, що миттєво стали великими українцями-«толерантщиками» , зробили все задля приспаного «миру і спокою».
 
Але ні! Історична правда оживає у свідомості не лише старшого, але і молодшого поколінь, ідеї провідників української революції знову хвилюють Україну, силові виступи націоналістичної молоді, мов грозове передвістя, електризують повітря столиці. Ні, не завжди буде животіти комуністична брехня в Україні. Рано чи пізно право на законне повернення УНР відбудеться, не допоможуть камуфляжні заходи зі святом «Злуки», скеровані на замулення історичної правди про єдине, законне проголошення Незалежності Четвертим Універсалом Центральної Ради України!
 
Ну а «Фронт»? Де його наступ? Чом би йому не проголосити повалення УНР та введення більшовицьких військ в Україну актом ОКУПАЦІ, незважаючи на обивательство виповзків з комуністичних вчорашніх осередків з їх «А яка різниця, яка незалежність?», що так нагадує оте «только б чєловєк біл хорошій»? І якби нас дійсно взяло за живе довженківське визнання власної нікчемності, напевно, ми б пригадали, що з від 1917 року українська нація об’єдналась у першому УНК (Український національний конгрес), скликаний М.Грушевським та В.Винниченком для узаконення вибраної народом Української Народньої Республіки, вірність якій проголосили ряд військових з’їздів, включно з Першим з’їздом Рад України, на чому так наполягали більшовики, і які так опеклися на волі української нації. Наша історія позначена Трудовим Конгресом – другим УНК – і вже в наш час КНДС – Конгресом національно-демократичних сил – прямим продовжувачем історичної державницької традиції. Що заважає сьогодні партійним лідерам і особисто пану Павличку та пану Пальчуковському від обох УНР разом із Фронтом, разом з керівником УНП Ю.Костенком, разом з керманичем «Свободи» О.Тягнибоком та всіма партійними, громадськими очільниками скликати Четвертий УНК з представників громадських організацій (партії – теж суть громадські об’єднання), де буде вибраний Єдиний національний центр при збережені всіх громадських організацій? Адже розрізненими силами годиться лише відступати! Саме у національному середовищі кожна з організацій набуває вагомого права переконання у виборі тієї чи іншої політичної лінії, яку в разі згоди підтримає загал нації, і серед того, для прикладу, – визначення кандидатури єдиного майбутнього президента від національно-державницьких сил з обов’язковою забороною політичним лідерам ляскати дверима задля демонстративного «протесту» – покидання зборів – (улюблена зброя всіляких національних нікчем, що прагнуть дешевої популярності). Різноманітні «гетьманчики» з їх славолюбством нехай будуть поставлені поза волею нації волею членів їхніх же організацій, котрі мають засудити політичних пігмеїв, як призвідців національної катастрофи. Нехай над ними тяжіть присуд пана Павличка: «Пересварені нікчеми!».
 
Саме Четвертий національний має заявити про право української нації на відновлення Української Народньої Республіки, проголошення якої ніхто не скасовував! І – найголовніше – Четвертий Український Національний Конгрес має скликати Народні збори для обрання Конституційної колегії без участі жодного представника державного чиновництва. Нова Конституція України покладе край зазіханню Верховної ради на монополію і дасть зрозуміти, що право Верховної ради виконувати Конституцію, а не латати її в залежності від фракції-переможниці.
 
Так що ж нам чекати від Фронту, коли заграє сурма до походу? Чи знов потонемо у декларативному багатослів’ї? Або ще гірше – рушимо блукати чисто українськими манівцями, що так гарно вписуються у байку Фелікса Кривіна: «Спитали у Прапорця: якого б кольору тобі хотілось набути – зеленого, жовтого, синього чи фіолетового? На що Прапорець відповів: мені все одно, аби бути Прапорцем».
 
Олесь ГРИБ, голова Печерського відділення Всеукраїнського об’єднання ветеранів
 


Комментарии

  +0 #1 Слава Україні! 23 авг. 2010 г., 23:01:38
Повністю згоден, потрібно вже щось робити, заіпала вся ця шваль. Україні потрібна справжня Українська влада із справжніми Українцями - Патріотами!
  +0 #2 кобзар 23 авг. 2010 г., 23:43:45
Ще не вмерли в Україні люди доброй волі, Нам не треба поступатись злодіям, злій долі. Ми збудуємо ВКраїні правдивую владу, а загарникам облудним завдамо ми жару. Чорну раду час скликати рішення приймати, Та достойників народних гуртом обирати. Не злодіїв у законі, не продажних суддів, а відвертих, послідовних проти всіх облудних.
  +0 #3 гость 24 авг. 2010 г., 2:21:05
В Украине отсутствует главное–система выборов. Не должно быть никаких закрытых партийных списков. На 1-м этапе с многих кандидатур в каждой партии выбирается один. На 2-м этапе в открытую на каждом участке из победителей от всех партий избирается один. Сменяемость слуг народа – не реже чем в 2 года. Нынешние депутаты сидят годами и валят страну.Служат они не людям, не стране, а только КОШЕЛЬКАМ. Если не сделать этого, то вечное противостояние: москаль-бендеровец, Восток-Запад. И конец страны.

Добавить комментарий

Новости от Киноафиша.юа
Загрузка...
Загрузка...

Упродовж дня у зоні проведення АТО обстановка не зазнала змін, найбільша активність ворогів фіксувалась у районі Авдіївської промзони

подробнее

Опрос

Как Вы относитесь к лишению украинского гражданства Саакашвили?

pp
Конфликты и законы © 2008-2017.

Электронная версия всеукраинского юридического журнала «Конфликты и законы». Свидетельство о госрегистрации: КВ № 13326-2210Р от 19.11.2007 г. Полная или частичная перепечатка материалов сайта разрешается только после письменного согласия редакции. Внимание! Начиная с 21.11.2013 года (дня провала евроинтеграции с ЕС) редакция журнала «Конфликты и законы» (вопреки правилам правописания) оставляет за собой право публиковать слова «партия регионов» и «виктор федорович янукович» со строчной буквы. Также, начиная с 29.06.2016 года, редакция «КЗ» оставляет за собой право навсегда публиковать на своих страницах со строчной (маленькой) буквы слова (и образованные от них аббревиатуры) и словосочетания «москва», «россия», «российская федерация», «владимир путин», а вместе с ними и сокращение «роскомнадзор» (как и все прочие госучреждения рф), нарушив таким образом установленные правила правописания независимо от языков, на каких эти слова и названия публикуются. Это наше оружие в информационной войне с оккупантом.