mogno vse

Микола Оніщук: Не існує успішної країни, якщо у ній не забезпечено в економіці – конкурентності, у політиці – плюралізму, у праві – верховенства Конституції

За останній рік у правовому полі України відбулось багато кардинальних змін, ініційованих владою Януковича. Більшість з них – погіршила і імідж України за теренами держави, і ситуацію у середині країни. Влада, яка йшла на вибори з гаслами «почую кожного», наразі заткнула вуха і організувала як політичний, так і правовий нігілізм, що радше нагадує знущання над поняттям Верховенства права. Деякі можновладці, упиваючись вседозволеністю, навіть вносять до парламенту законопроекти, що суперечать як Конституції України, так і міжнародним стандартам права. Чому так відбувається і чому юридична спільнота не реагує на подібні антизаконні явища, «Конфлікти і закони» поцікавились у екс-міністра юстиції Оніщука Миколи Васильовича.
 
Миколо Васильовичу, З Вашої точки зору, чому провідні юристи України, окрім Асоціації правників України, не зробили жодних заяв з приводу нелегітимності українського парламенту?
 
Це пов’язано з тим, що питання легітимності Верховної Ради України в контексті рішення Конституційного суду України від 30 вересня 2010 року не набуло резонансу на тлі іншого значущого факту: внесення змін до Конституції рішенням Конституційного суду України, а не парламентом. І це не зважаючи на те, що розділ ХІІІ Конституції виключно встановлює порядок внесення змін до Конституції. І цей порядок в усіх прочитаннях цього розділу визнає єдиного суб’єкта внесення змін до Конституції — Верховну Раду України.
 
Що стосується легітимності ВР, то, очевидно, що увага професійних юристів була прикута до рішення КСУ та його правових наслідків. Беручи до уваги ту обставину, що ВР була сформована за результатами волевиявлення громадян України і на підставі виборчого закону, який діяв на момент обрання цієї ради, легітимність парламенту під сумнів не ставилась. Адже кожний народний обранець отримав мандат на здійснення своїх повноважень (безпосередньо від народу) саме на 5-річний термін. І хоча згідно з Конституцією 1996-го року, до якої ми повернулися, право творити закони має склад ВР, обраний лише на 4-річний термін, питання терміну все ж таки є підставою лише для професійної дискусії.
 
Але ще раз наголошую: на тлі сумнівного рішення КСУ, першість в дискусії (в силу очевидності факту) мало обговорення легітимності того способу внесення змін до Конституції, який був використаний.
 
Тож, очевидно, саме через це ініціатива Асоціації правників залишилась мало поміченою і не стала предметом професійної, а тим більше політичної дискусії.
 
Тим не менше, я вважаю, що предмет для такої дискусії можливий. І якщо стати на формальну, юридичну точку зору, то подібне трактування наслідків рішення КСУ також є можливим, хоч і не є однозначним. Однак, на тлі конкуренції порушень, ця тема була другорядною, оскільки вся увага суспільства і міжнародної спільноти була прикута до безпрецедентного в історії нашої української державності і європейського конституціоналізму рішення КСУ. Адже країна вже 6 років прожила за Конституцією із змінами 2004 р. Це також призвело і до відповідної реакції з боку ЄС, Ради Європи в особі Венеціанської комісії щодо питання легітимності існуючої влади, оскільки вона була сформована за Конституцією, яка визнана такою, що втратила чинність. Саме це і спонукало до певних конституційних ініціатив з боку президента щодо необхідності розробки нової редакції Конституції, яка б легітимізувала конституційно-правовий порядок та систему конституційного правового устрою країни.
 
Український парламент, будучи нелегітимним, подовжив свої повноваження. З цього приводу існує багато коментарів. Одні юристи зазначають, що рішення діє з 30 вересня 2010 року. Тож, потрібно додати до цієї дати чотири роки і отримаємо 30.09.2014, що"відсікає" термін. А закон зворотної сили не має. Проте інші приводять доводи, наголошуючи на нелегітимності рішення. Як Ви прокоментуєте цю ситуацію?
 
Є очевидним, що ґрунтом для розуміння конституційності рішення ВР про внесення змін до Конституції щодо (в тому числі) строку повноважень ВР у нинішній каденції є стаття 5 чинної Конституції, яка наголошує, що єдиним джерелом влади в країні є народ. Її не було змінено у 2004 році. І це означає, що ВР не має компетенції подовжувати будь-чиї повноваження, у тому числі власні, оскільки це право Конституцією закріплено виключно за народом. І це, власне, - базові засади доктрини народовладдя.
 
Проте у даному випадку я не можу підтримати тезу, що парламент подовжив собі повноваження, оскільки 5-річний термін каденції народні депутати України отримали безпосередньо від виборців. Тобто: в момент проведення виборів народних депутатів поточного скликання громадяни уповноважили депутатів на здійснення повноважень саме протягом 5-річного терміну.
 
Таким чином, ВР, вносячи зміни до Конституції, по суті, привела їх у відповідність до волевиявлення, тобто – до мандату, який був наданий виборцями. Тому в цій частині не поділяю точку зору тих юристів, які вважають, що ВР продовжила свої повноваження. Владу можна отримати лише від виборця, і лише через вибори, а не в інший спосіб. Тому сама по собі дискусія щодо термінів, очевидно, можлива, але базові засади народовладдя тут порушені не були.
 
Багато політиків та експертів прогнозують неконституційне розширення повноважень Президента України у зв'язку із проведенням адміністративної реформи, зокрема прийняттям законопроектів «Про центральні органи виконавчої влади» та «Про Кабінет Міністрів України». Чи поділяєте Ви їхню думку?
 
Дійсно, схвалені Верховною Радою закони містять низку положень , що мають ознаки неконституційності. Зокрема, це стосується розширення повноважень глави держави щодо права видавати доручення (окрім визначених в Конституції форм правових актів глави держави, якими є укази глави держави та розпорядження). Наступним є те, що вищезгадані закони надають президенту право призначати не лише керівників міністерств, керівників інших центральних органів виконавчої влади та глав адміністрацій, а і їхніх заступників. Проте Конституція України передбачає, що президент має право призначати лише міністрів, керівників органів виконавчої влади та глав адміністрації. І ще, на що варто зауважити, аналізуючи вказані норми, це - надання права президенту самостійно (без подання глави уряду) здійснювати відповідні призначення. Натомість чинна Конституція пов’язує здійснення президентом призначення міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади та глав адміністрацій виключно за поданням прем’єр-міністра. А парламентська більшість проігнорувала цю очевидність, і тим самим поставила главу держави в пікантне положення, оскільки В. Януковичу, як главі держави, доведеться підписувати закон, що містить очевидні неконституційні норми. А глава держави, відповідно до Конституції України, є гарантом дотримання Конституції.
 
Але для Януковича, як гаранта Конституції, не вперше підписувати закони, що містять неконституційні норми…
 
На жаль, це – відповідає дійсності. Маю надію, що глава держави спостерігає за електоральною ситуацією в країні. Для суспільства ніщо не залишається непоміченим. І така послуга оточення може обернутись черговим зниженням рейтингів, оскільки, якщо названі закони будуть ним підписані, це викличе суспільний резонанс. А тому глава держави має повернути їх до парламенту для вилучення положень, які є неконституційними . Водночас, існує і інша проблема, що полягає в тому, що суб’єктом законодавчої ініціативи у цьому випадку виступив не уряд, не народні депутати, а саме президент. Хоча я не виключаю, що президенту могли не дати детальних пояснень подібних законодавчих нововведень і не звернули його увагу на той факт, що тим самим дадуть привід звинуватити главу держави в зазіханні на повноваження, якими, за Конституцією України, він не наділений. Тож, я переконаний, що проблема не в главі держави, а в тих, хто готував цей законопроект і хто свідомо вносив до його змісту положення, які ще на момент їх опрацювання вже містили ознаки неконституційності.
 
Але, як показує практика сьогодення, у ВР нині всі потрібні законопроекти голосуються дуже швидко…
 
Ще раз хочу наголосити: як показують електоральні настрої, все те, що відбувається із порушенням Конституції і здорового глузду, не залишається не поміченим суспільством. І ми вже бачимо, що рейтинги політичних сил, які представлені у парламенті більшістю, стрімко падають. Тож, лише залишається побажати тим, хто діє у такий спосіб, діяти так і надалі, з тим наслідком, аби вибори були дочасними. Думаю, що наступні парламентські вибори стануть протверезінням для ідеологів подібного розуміння змісту парламентської діяльності і практики, що була в нього занесена.
 
З Росії?
 
Мушу наголосити, що у Російській федерації дуже сильна юридична школа. У цій країні подібної казуїстики, як в Україні, у законодавстві не існує. Рівень правової культури (при тому, що Росія має властиву лише для неї організацію системи влади) значно вищий. В Україні ж запроваджено практику, яка не завжди узгоджується з принципами правової держави та верховенства Конституції. Все це нагадує ситуацію, коли право та публічні повноваження розглядаються як приватна власність, якою можна розпоряджатись на власний розсуд, не враховуючи думок тих, хто їм ці права надав. І ця зверхність суспільством вже помічена. І відповідь на подібні дії – стрімко падаючі рейтинги. Можна лише пишатися українськими громадянами і їхньою політичною зрілістю. І хоча оцінки того, що відбувається, даються переважно на кухні та через анонімні опитування, їх вплив на майбутніх виборах буде очевидним.
 
Нещодавно президент анонсував ідею внесення змін до Основного Закону та створення Конституційної асамблеї. На Вашу думку, чи варто вносити зміни до Конституції, адже свого часу щось подібне хотів зробити Ющенко - ввести в Україні двопалатний парламент. Наскільки подібні зміни до Конституції, як зі сторони Ющенка, так і Януковича, є правомірними і потрібними?
 
Хочу нагадати, що за часів Ющенка основною мотивацією відповідних конституційних змін було усунення дуалізму виконавчої влади, який виник у зв’язку зі змінами до Конституції, що були запроваджені у 2004 році. Співіснування, коли в системі виконавчої влади є певні повноваження як у глави держави, так і уряду, досить успішно реалізується у розвинених в правовому сенсі державах, зокрема у Франції. Але в Україні практика їх застосування стала руйнівною. Тож саме тоді виникла мотивація змін до Конституції. Іншим мотивом, що став підставою для підготовки тексту оновленої Конституції, була необхідність подальшої розбудови системи балансів і стримувань. Зокрема - запровадження в країні бікамералізму - двопалатного парламенту, що дозволив би ліквідувати політичний та владний монополізм (який і до сьогодні існує в українському парламенті).І це передбачалось досягти за рахунок того, що нижня палата парламенту (що формувалась би за пропорційною системою виборів), формувала уряд та творила закони. А от повноваження щодо призначень на посади переміщались би до верхньої палати, яка мала формуватись за мажоритарним принципом і, по суті, виступала б противагою будь-якому політичному радикалізму у нижній палаті. Саме сенат (верхня палата) у взаємодії із президентом мали нести відповідальність за формування всіх інших інститутів держави - ЦВК, КСУ, Нацбанку, призначала генпрокурора, голову СБУ, тощо - з тим, аби вони були незалежними від того, який політичний процес розвивався би у нижній палаті (відставки уряду, дочасні вибори і т.п.). Я не виключаю, що В. Янукович змушений буде запропонувати саме таку систему, оскільки усі європейські країни у своєму розвитку рухаються у бік парламентаризму, а не президенціоналізму. Наголошу при цьому, що є абсолютно хибною теза про те, що двопалатний парламент властивий лише федераціям. Насправді і Франція, яка є унітарною країною, і Польща, і Італія, і Португалія, і багато інших європейських держав, які не є федеративними, мають двопалатний парламент. Чому ж тоді Верховна Рада України з таким неприйняттям віднеслась до конституційних ініціатив Ющенка? А тому що провідні політичні сили – БЮТ та Партія регіонів не хотіли втратити партійний монополізм у вищому законодавчому органі країни, який творить закони й формує(ав) виконавчу та судову влади.
 
Що ж до створення Конституційної асамблеї, то, на мою думку, главі держави у цьому питанні запропонували форму, не властиву для організації саме підготовчої роботи щодо проекту Конституції, оскільки вона (асамблея) розглядається як дорадчий орган. І світова конституційна практика говорить про те, що у ряді випадків (не так часто, але все ж) асамблеї створювались для прийняття Конституції. Вони формувались як спеціальний представницький орган у випадках, коли країни не мали парламентів, або коли здобували незалежність, або якщо відходили від монархічного правління чи військових режимів. Але український Основний закон чітко визначає, що зміни до Конституції України ухвалюються виключно парламентом. Народ за Конституцією визнається суб’єктом конституційного творення, коли затверджує рішення парламенту у формі референдуму. Конституційний суд у 2008 році у справі про владу народу наголосив, що народ має право приймати Конституцію, проте (і про це сьогодні забувають) і спосіб його (права) реалізації має бути визначений тією ж Конституцією. Тож, якщо суб’єкт законодавчої конституційної ініціативи має намір схвалити проект нової Конституції на референдумі, то перед цим потрібно спочатку внести зміни до 13 розділу Конституції, визначивши порядок проведення такого референдуму. Між іншим, коли Ющенко виношував ідею розробки нової конституції та її ухвалення, Рада Європи та її органи досить прискіпливо приглядалися до того, чи не буде зроблено спроби прийняти ці зміни в обхід парламенту. Як міністру юстиції, мені неодноразово довелося спілкувався з головою Венеціанської комісії, і кожного разу він цікавився саме цим питанням. Тоді я його запевнив, що наша Конституція визначає єдиний спосіб схвалення змін до Конституції, це – воля українського парламенту. Нагадаю, що В. Ющенко, знаючи, що він не має достатньої конституційної підтримки в парламенті, все ж подав свій проект саме до парламенту і підкорився його волі. Важливо, щоб цей правовий імператив сьогодні не намагались розхитувати ті, хто буде причетний до підготовки чи творення нової Конституції.
 
Також хочу наголосити, що кого б не запросили до цієї асамблеї, вона лишатиметься лише дорадчим органом, а тому політичну відповідальність за усі зміни до Конституції нестиме лише суб'єкт конституційної законодавчої ініціативи. Забезпечувати цілісність конституційного бачення та механізму конституційної організації влади буде не асамблея. Для цього оберуть 7-9 осіб, які здатні усвідомити усю конституційну конструкцію системи влади з тим, щоб забезпечити її цілісність, відсутність протиріч, а також врахувати конституційний досвід європейської спільноти. Тож ніякої потреби в таких органах квазіпредставницького характеру, як асамблея, - немає. Достатньо мати пул фахівців в галузі конституційного права і президентське бачення цих конституційних змін. Сам же процес конституційного творення – це компетенція Верховної Ради, якою б малоавторитетною вона не була, а також народу, якщо рішення парламенту підлягає затвердженню.
 
До чого може призвести однобоке трактування українського законодавства і прийняття рішень під одну партію?
 
Ні до чого доброго таке ставлення до закону не призведе. Ні для суспільства, ні для країни, ні для пересічного громадянина. Добре відомо, що будь-яка монополія чи у сфері економіки, чи у сфері політики (а тим більше, коли вона переноситься на державні інституції) призводить до руйнації. Це стосується і правового поля. Адже це призведе до нівелювання Конституції, до втрати довіри до органів, які мають її захищати (яким сьогодні є Конституційний суд), і до втрати довіри до інших суб’єктів, які будуть відповідальні за здійснення такої політики . Добре відомо, що не існує успішної країни, якщо у ній не забезпечено: в економіці – конкурентності, у політиці – плюралізму, у праві – верховенства Конституції. Тож, якщо Україна хоче стати успішною країною, нам потрібно неухильно дотримуватись цих стандартів.
 
Чи має право громадськість в легітимний спосіб вимагати парламент дотримуватись правового поля і змусити владу працювати в рамках закону, провівши парламентські вибори?
 
Усі міжнародні організації, які мають відношення до світового правопорядку, визнають безумовне право народу на захист своїх загальновизнаних прав. Права на свободу, на гідне життя. Права вимагати від політичних інститутів (зокрема держави) гарантій захисту цих прав. Не випадково всі передові країни світу, в тому числі і міжнародні організації, визнали право народів Північної Африки на зміну реакційних режимів. Власне і Конституція нашої держави сповідує таку ж конституційну філософію. І коли йдеться про те, що народу потрібно захистити свої природні права, а також конституційно визнані політичні і економічні свободи, то він має на це право. Він може і повинен вимагати від органів, які ним же і утворені, забезпечення цих прав. В тому числі — вимагати дострокових виборів. Державний апарат не може мати якогось власного політично-корпоративного інтересу. Завдання влади - це служіння. Як би пафосно це не звучало, але громадяни України наймають цю владу для того, аби вона забезпечувала народу гідне життя, а також щоденно дбала про те, щоб 45 мільйонів українців почувались гідно в своїй країні, відчували правову впевненість і гарантії своїх соціально-економічних і політичних прав і свобод. А тому ті посадовці, які сповідують інше розуміння природи влади, не усвідомлюють, що це лише питання часу, коли їх буде замінено. Тримати довго все суспільство в стані пригніченості і незахищеності неможливо.
 
Право у громадян на мирні протести існує. Але влада робить все від неї залежне, аби залякати суспільство, застосовуючи проти протестуючих такий механізм, як відкриття кримінальних справ. Як Ви ставитесь до кримінального переслідування владою тих, хто виходить на Майдани, висловлюючи свої протести?
 
Досить негативно. Представники владних інститутів мають усвідомлювати, що суспільство підтримує тих, хто вийшов на Майдан відстоювати свої права. І коли влада намагається переслідувати протестувальників у той чи інший спосіб, то тим самим вона робить все, аби згодом втратити довіру суспільства, а потому і свою легітимність. Тож, коли ми говоримо про інститути влади, моя загальна оцінка більше схожа на здивування. Оскільки ми говоримо про Україну – державу, яка прагне стати членом Європейського Союзу, спільноти, у якій - ці основоположні стандарти і розуміння є усталеними і непохитними. Я вже не кажу про стандарти поведінки, яка б асоціювалась з прогресивністю та ясним розумінням завдань влади.
 
На Вашу думку, чому Конституційний суд України взяв на себе повноваження, які не повинен був брати, і чи є можливість притягнути суддів до відповідальності за перевищення повноважень?
 
Наше Кримінальне право не оперує поняттями кримінальної відповідальності органів влади, яким є і Конституційний суд України. Тут радше треба говорити про морально-етичну оцінку дій тих суддів Конституційного суду, які під впливом певних обставин чи подій пішли на ухвалення рішення, яке, з моєї точки зору, вступило всупереч з Конституцією України. На жаль, це зробив орган, що має оберігати Конституцію. І людям, які готували це рішення, а тоді голосували його, доведеться все життя жити з внутрішнім конфліктом совісті, оскільки для судді Конституційного суду професійний злочин (а я б саме так назвав винесення подібного рішення) завжди буде про себе нагадувати, адже виправити його вже буде не можливо.
 
Ви зазначили, що за подібні професійні злочини, до яких вдались судді КСУ, кримінальної відповідальності не передбачено. Але суспільство бачило і інший факт безкарності, коли у 2004 році Верховний Суд України визнав вибори сфальсифікованими, а замовників фальсифікацій покарано не було. Тож де гарантія, що ці особи не спробують сфальсифікувати і наступні парламентські вибори за тією ж методою, яку застосували у 2004 році, адже і Ви, як політик певної політичної сили, братимете участь у наступних виборах?
 
Дійсно, такі підозри не безпідставні, оскільки виборчий закон готують з метою відновити мажоритарні вибори, а відтак це призведе до повернення практики адміністративного втручання у виборчий процес. Ми всі добре пам’ятаємо, що Україна у 2002 році, переходячи до пропорційних виборів (спочатку запровадивши систему 50 на 50, під час якої 50% депутатів обиралось за партійними списками, а 50% - за мажоритарною системою), виходила з того, що не існує іншого способу подолання негативу адміністративного ресурсу, який як зілля проростає в мажоритарній системі. Очевидно, що жодної користі від таких змін державі не буде. І це не відповідь громадянам України, які свого часу виступили проти закритих списків під час виборів.
 
Міжнародна спільнота вже звикла до того, що в Україні порушують право людей не лише на чесні вибори…
 
Коли країна розвивалась і робила перші кроки на шляху своєї незалежності і демократії, порушення в ході виборчого процесу розглядались як вади розвитку, вади становлення. Але коли держава заявила світу про свої європейські устремління, про своє бажання стати членом Союзу Європи, відхід від виборчих стандартів буде розглядатись міжнародною спільнотою як свідомий і очевидний відступ від задекларованих цілей і завдань. І за таких умов оцінки європейських інституцій і світової спільноти будуть значно жорсткіші.
 
Які механізми потрібно втілити в державі, аби в Україні перестали працювати механізми безконтрольності влади і було запроваджено чітке виконання норм закону і демократії?
 
Універсального рецепту не існує. Це - і формування влади, яка служить не собі і своїм партіям, не олігархічним інтересам, а народу. Це і забезпечення верховенства Конституції, принципів правової держави, і дотримання статті 3 Конституції України, яка проголошує, що змістом і спрямованістю діяльності держави є права і свободи людини та їх гарантії. Це і незалежність судової влади. Складових такого рецепту багато. По всіх своїх напрямках розвитку Україна повинна демонструвати європейськість, має її забезпечувати на практиці, насамперед дбаючи про гідне життя своїх громадян. Тож коли говорять, що реформи понад усе, варто уточнити – людина понад усе. Якщо реформи дають людині краще життя, якщо вони її захищають, якщо вони надають їй впевненість у завтрашньому дні і правову сталість, тоді вони того варті. В протилежному випадку — це блеф і самообман.
 
Інтерв’ю провела Оксана КОТОМКІНА


Комментарии

  +0 #1 Колін сусід. 26 марта 2011 г., 22:55:43
Коля, ну коли ти вже заткнешся. Я ж тебе знаю - ти за гривню в церкві перднеш, а тут такі умняки розводиш!
  +0 #2 Vany 26 марта 2011 г., 23:06:36
> Кивалов -«Я начал заниматься правом давно. Сначала познавал основы права в высшем учебном заведении, затем передавал свои знания будущим поколениям. Сегодня вместе со своими коллегами мы разрабатываем и принимаем законы, которые необходимы для нашего общества», - отметил политик. - А сам оказался заурядным проходимцем - находясь за границей умудрился голосовать в ВР !!!
  +0 #3 Киевлянин 26 марта 2011 г., 23:12:15
Сосед, а ты хоть что-то понял из сказанного?

Добавить комментарий

Новости от Киноафиша.юа
Загрузка...
Загрузка...

Последние новости

За минулу добу незаконні збройні формування 25 разів обстріляли позиції ЗСУ. У ході бойових дій троє українських воїнів отримали поранення

подробнее

Опрос

Как Вы относитесь к лишению украинского гражданства Саакашвили?

pp
Конфликты и законы © 2008-2017.

Электронная версия всеукраинского юридического журнала «Конфликты и законы». Свидетельство о госрегистрации: КВ № 13326-2210Р от 19.11.2007 г. Полная или частичная перепечатка материалов сайта разрешается только после письменного согласия редакции. Внимание! Начиная с 21.11.2013 года (дня провала евроинтеграции с ЕС) редакция журнала «Конфликты и законы» (вопреки правилам правописания) оставляет за собой право публиковать слова «партия регионов» и «виктор федорович янукович» со строчной буквы. Также, начиная с 29.06.2016 года, редакция «КЗ» оставляет за собой право навсегда публиковать на своих страницах со строчной (маленькой) буквы слова (и образованные от них аббревиатуры) и словосочетания «москва», «россия», «российская федерация», «владимир путин», а вместе с ними и сокращение «роскомнадзор» (как и все прочие госучреждения рф), нарушив таким образом установленные правила правописания независимо от языков, на каких эти слова и названия публикуются. Это наше оружие в информационной войне с оккупантом.