mogno vse

«Ворожба вітру» - посмертна збірка поезій Ярослава Веприняка

Ярослав Веприняк.
Фото з сімейного архіву
Автор цієї збірки – поет потужного таланту. Він недавно пішов у засвіти, залишивши нам густе метафоричне письмо. Дух його, втілений у бентежні словесні образи, перебуває в дорозі – іде до тебе, дорогий читачу, до нас усіх. Коротко про творчість Ярослава розказує у передмові до книги поета «Ворожба вітру» відомий український літератор Петро ЗАСЕНКО:
 
У невеликому за обсягом творчому спадку Ярослава Веприняка (за життя він устиг видати лише одну збірку поезій „Світло-тінь", 2005 р.) звучать мотиви неосяжності „неземних симфоній", стриманої ранимості душі, скороминучості людського життя, нерозгаданості вічного духу. Водночас із-поміж рядків поезій безпомилково відчувається, що так може писати саме український поет – хоча в його віршах відсутня безпредметно-патетична велемовність про рідну землю і малоросійська солодкослізна розніженість. Торкаючись словом на рівні відчуття, автор вибудовує (справжній поет завжди сприймається в теперішньому часі) світ, який бачиться саме в його сприйнятті, разом із тим він є невіддільний від загальнолюдського світобачення.
 
Поезія Ярослава Веприняка позначена загадковістю, часом ускладненою метафоричністю, самотністю на грані відчуження. Ці виміри людського духу зумовлені беззастережним викладом непідробних почуттів на білих аркушах паперу. Усвідомлюємо – в цьому ознака нашого часу, коли українське слово, вирвавшись із лабет цензури, ставало наслідком вираження суверенного мислення. А ще ж цікавою ознакою часу є те, що в українську літературу приходить поповнення із народжених, не в образу хай буде сказано, „на асфальті". Принагідно згадаймо шістдесятництво, представники якого вийшли з-під селянських стріх.
 
Фото, яке стало обкладенкою до збірки поезій "Ворожба вітру".
Автор фото: батько Ярослава - Дмитро Веприняк

Народився Ярослав Веприняк 1974 року в Києві у інтелігентській українській сім'ї. Формування його як особистості випало на той час, коли прокомуністичне ідеологізування в молодого покоління уже викликало скепсис або й зовсім неприйняття його як такого. І все ж у наших містах за багатьох підлітків ішла боротьба (вона продовжується і нині) між етнічним середовищем україномовної сім'ї і розбещеною галасливою зросійщеною вулицею. Тут міську школу до уваги можна й не брати – вона в національно-виховному аспекті залишалася скаліченою. Тож, дякуючи матері та батькові, Ярославові не довелося блукати манівцями у виборі мови – він  змалечку перебував у стихії рідного слова, насолоджувався його звуками та барвами...
 
Колись успадкував я від батьків
до розкоші та зверхності презирство,
не бути вдатним на плітки та гнів,
не вірити в чаклунські марновірства.
 
Ще замолоду я уже побачив:
не проведуть життям чужі слова...
 
Ніби доповнюючи сказане вище, сам Веприняк згадує про той час: „Мої університети (обидва) випали на найцікавіший період в житті країни: 1991-1997 роки. Моє покоління поступало в інститути імені Крупської, Горького, Корнійчука, а випускалося вже з університетів імені Грінченка, Драгоманова, Антоновича. Та й не до навчання нам було: спорт, рекет, філософія, містика, релігія, політика, бізнес і вільна любов. По закінченні інституту я подався в аспірантуру, написав дисертацію, здав кандмінімум, пройшов передзахист, а потім... акуратно мотузкою перев'язав дисертацію і виніс на смітник..."
 
Пізніше він учителював, працював тележурналістом, літредактором у журналах фінансово-бізнесового змісту, в Київській міській адміністрації у відділі охорони пам'яток культури. Та все-таки признався: „Я, певно, загубивсь давно у мандрах власних мрій".
 
Упорядником і видавцем останніх поетичних добірок Ярослава став його батько Дмитро Веприняк (на фото)

Нам невідомі студії, у яких Ярослав Веприняк освоював і основи віршування, і розвивав свій талант дивитися на світ Божий крізь „магічний кришталь" поетичних образів. На стезю літературної творчості він вийшов, певна річ, ще в юнацтві, хоча читач уперше зустрівся з ним 2003 року в часописі „Київ", де автор дебютував солідною добіркою поезій „Світле коло". Готуючи його вірші до публікації, я був приємно вражений: у літературу прийшов уже сформований поет зі своїм голосом, і з якоюсь лише йому властивою світоглядністю.
 
Щоб срібний голос істини живої
злетів над кожним, зрештою, мов стяг,
я сію сум сумирного спокою
у світле тіло світу і життя.
 
Тоді йому виповнювалося тридцять років – середній вік, хоча для поета вікова категорія часто не має значення.
 
Мені він запам'ятався струнким, високочолим, із чітко окресленими великими тривожними очима, задивленими не стільки у світ, як у самого себе. Так здалося. Пізніше, знайомлячись із його поезією, мене осяє метафора – ті очі зчитували із власної душі написи-враження, які там закарбовувалися від бентежного сприйняття всього сущого, що оточувало молодого поета.
 
Незабутнє пам'ятне фото сина у бібліотеці батька

Він не стояв осторонь політичного життя в Україні. Маючи національну позицію, Ярослав Веприняк у свій час у числі дванадцяти юнаків („вчаділі неосяжністю свободи") пікетував вхід на територію Київської Лаври ставленику московського патріархату Володимирові. Цей резонансний інцидент розглядався в міліції...
 
Той факт, що Ярослав Веприняк не піддався оманливій моді (а мода – явище тимчасове) продукувати легковажні вірші – бездумні і безформні, які так поширені в сучасній українській літературі („Сучасна претензійна муза, неначе вилізла із коміксу.", „А що вже хитра і погордлива") свідчить про те, що він обстоював свою творчу незалежність. Він уже доходив того рівня „зросту і сили", коли митець твердо усвідомлює, що стає саме на свою, а не на чиюсь дорогу. А дорога творчості, як і всяка дорога, пізнається лише тоді, коли людина долає відстані, за кожним поворотом відкриваючи для себе новизну. Ця думка в авторському виконанні звучить афористично:
 
В дорозі не губить дорогу,
хто не рушає з місця.
 
А ось і кредо поета: „Поезія є чарівна подорож у повсякдення, покликана виявити непоказні відтінки світу. Це її місія – не викриття таємниць, а лише свідчення доконечної таємничості буття. І, безумовно, краси...".
 
Його просторовий погляд на Поезію як на могутню силу людського духу, носії якого в історії зазнавали від сильних світу найтяжчих поневірянь, тортур, просто вражає. Отож, випускати на люди такий собі „віршик-миршик" та ще й вимагати за нього статку й нагород – непростимий гріх. „Збреши хоч триста разів – жодного разу не пролунає правда".
 
Усі геракли і тантали
не стільки випили б вина
і стільки муки б не зазнали,
як та поезія одна.
І, певно ж, вимагати годі
щоб віршик-миршик ще приніс
якого статку до господи,
крім сміху, роздумів і сліз.
 
І запитує поет когось і себе: „а що несеш у слові ти крім гарних і минущих істин?" І нагадує нам усім і нашій заколиханій незалежністю музі:
 
Та ми ж письменство; Бог із нами,
наш друг Платон і солов'ї;
сотаючи рядки свої,
єднай живильними нитками
часів обпалені краї.
 
Їй-Богу, звучить по-Шевченківськи глибинно. До речі, про Кобзаря наче вже усе сказано, та й зачіпати цю постать не модно, бо ще якась україноненависна личина обгидить тебе в твоїй же високій любові. У Веприняка на цей рахунок немає жодних упереджень:
 
За що ми любимо Тараса?
Бо сила й правда почуття
завжди лишаються сучасні.
І хай розлючено шиплять
усі напівписьменні блазні
про щиру Кобзареву лють,
але ця правдонька біблійна...
 
Невтримно хочеться процитувати далі рядки із вірша „Портрет Шевченка":
 
Пророку зайві марні згадки,
а дифірамби й поготів,
він видивляється в нащадках
своїх розумних слухачів.
З ім'ям Небесного Отця
у щирому ясному слові,
долає усміх мудреця
чортополохи нелюбові.
 
Справді-таки – щоб збагнути Генія на відстані часу, самому треба бути його хоча б „розумним слухачем".
 
У поезіях Я. Веприняка часом вражає глибинний досвід душі автора. Той досвід дається не „вивченням життя робітничого класу та колгоспників”, як проголошувалося апологетами соцреалізму, а якоюсь надприродною суттю, ім’я якій талант.
 
Особиста біографія поета породжує у його слові глибину думок, складних почуттів, настроїв. „Вогненним колом тяжких запитань Усесвіт обсів” людину і, певна річ, спонукає її до роздумів,часткового і глобального осмислення буття. Ті роздуми, як і читання зоряного неба, викликають у людській душі відчуття самотності і печалі.
 
Творчий доробок поета

Вчитуючись у вірші Я. Веприняка, бачиш, як поет внутрішнім зором з висоти пташиного лету осягає життєвий простір із його внутрішнім ладом і суперечностями; відчуваєш, як на тебе, читача, накочується не гнітюча хвиля безвиході від неможливості осягнути неосягненне, а хвиля світлого озаріння з отією ”срібною висотою шляхетного у миті смутку світу”. Така настроєність нагадує звучання, яке доноситься з позаземних висот Тичининського космічного оркестру.


 
У невеличкому вірші „Голоси серед ночі" поетичне бачення автора значно ширше за зображену картину ранньовесняної ночі – тут передчуття приходу чогось більш значного для людини ніж просто сходу сонця. Освіжаюча настроєність вірша окрилює: „...ще холодно, та вітер пахне квітами". Тож: „Прокидайтеся скоріш, незабаром світання". Це той випадок, коли слова не звучать, а дихають. І в тому диханні вгадується невимовлена думка: почути голос серед ночі може лише той, хто не спить...
 
У віршах Ярослава Веприняка думка і почуття зливаються воєдино. Форму вірша авторові підказує настроєність і підсвідома логіка творення. „Чого не досяг миттєво, не здужаєш пізнати навіть за цілу вічність". Розкутість мислі і творча уява поета не завжди затиснені в канонічні строфічні форми – часом класичний вірш переходить у вільний і навпаки. Та хід мислі і почуття настільки органічний, що ті видозміни у віршуванні залишаються для читача непомітними.

 
Окремі поезії в книзі звучать як сентенції, вишикувані в один ряд і об'єднані логічною думкою: „Кохання породжує відчай; відчай вирощує досвід; досвід складає мудрість; мудрість – ключ розуміння; усе зрозумієш – скорбота ...".
 
Часом поет переконливою уявою сягає космічних висот і виносить звідти цікаві одухотворені рядки: „Осяяне коло галактик – біг зоряних парасоль; велетенські космічні маятники плетуть візерунки доль". Або: „крутиться на золотих ланцюжках Оріону світових перевтілень колесо вогняне". Вірші Ярослава Веприняка рясніють цікавими знахідками, сміливими порівняннями: „небо рисового кольору і хмари кольору фісташок", „засумежив стомлено повіки", „У небі – оковиті зорі", „буреломний ліс", „беззахисне всевладдя", „минання днів"...
 
I все-то робота над словом аж до виснаження:
 
Хай не знайдено останнє
наймогутніше зі слів –
по самісіньке світання
не залишено писання...
 
Поезіями про кохання Ярослав Веприняк не вписується в сучасний контекст багатьох віршоробів, у текстах яких найодухотвореніші сокровенні людські почуття виставляються напоказ на рівні тваринних інстинктів. Він тут не легковажить. Поет, перебуваючи в полоні почуттів, усвідомлює, що в коханні не лише ніжні пристрасті, але також безумство, що часом приводить до небажаного. Як ото в народній пісні: „Хто в любові не знається, той горя не знає".
 
Я юний був колись,
Павличкові не вірив,
що у коханні може жити біль,
як лютий звір...
 
До безлічі висловлювань багатьма митцями про кохання можна успішно долучити і сказане Ярославом Веприняком: „Ножем по серцю різьблена окраса". Висока культура мовлення про високе почуття, яке нині спаскуджене словом секс, „неомузене", паталогічно оголене... І хоч буває „так серцю в грудях, як любові в серці – тісно у власних стінах...", все ж у полоні Любові до жінки світ довкола поета міняється, оживає; він обнімає засохлу обігріту сонцем тополю, цілує її кору і „загуслий вітер притулився" йому до щік, і так він дивився услід коханій, „аж зайнялося небо з сорому за слабкість чоловічої душі". Саме тут у поета дещо міняється настрій, з'являється передчуття легкої зажури: „мене не буде поряд", „прощальні обжинки свободи", „Коли я залишу цей затишний дім, не клич мене, це буде марно", „Я обернуся на кущ придорожній". Багата лірика поета і на романтичні мрії, подібні до цієї:
 
Коли забудеш голос мій
і схочеш знов мене зустріти –
іди у ранішньому сні
на голоси садових квітів.
 
Поетове серце породило стільки прекрасних емоцій і саме не витримало їх надлишку: „Як тут у світі незатишно, гамірно! Може, за це ми і любим його?"
 
Так воно буває. Себе саму калина обламала під тягарем дорідної краси. 17 липня 2008 року Ярослава Веприняка не стало. А поезія його лишається „у зіницях стомленого світу".
 
Збірку творів Ярослава Веприняка «Ворожба вітру» можна скачати >>> ТУТ


Комментарии

  +4 #1 Демид 03 окт. 2010 г., 13:14:34
Дуже гарно! Спасибі!
  +5 #2 [email protected] 11 окт. 2010 г., 12:54:37
Допоможіть знайти цю книгу, будь ласка!
  +5 #3 Чайка 30 марта 2011 г., 12:29:03
сподобалось
  +5 #4 Андрій 04 апр. 2011 г., 16:38:10
Ця книжка мені дуже сподобалась, особливо, гарно проілюстровані сторінки з картинами природи. Найважливіше те, що поезії справді неповторні.
  +5 #5 Олександр 22 окт. 2011 г., 1:18:26
"Ворожба вітру" - вияв сміливого й сильного таланту, це - квінтесенція життєвих почувань, досвіду, передача самого себе - чутливого й оригінального. "Поезія - цезавжди неповторність, якийсь безсмертний доторк до душі", - сказала Ліна Костенко. Це справді так...
  +5 #6 Оксана 31 янв. 2012 г., 21:28:16
Посилання на збірку не працює, відновіть будь-ласка файл.
  +6 #7 admin 01 февр. 2012 г., 1:28:54
Файл відновлено. Посилання працює. Дякуємо за увагу до поета. Адміністрація.
  +3 #8 alex_ini 10 нояб. 2013 г., 22:03:32
«Ворожба вітру» - то, напевно, квінтесенція почуттів: ностальгії, смутку, мрійливості, переживань і надій… У рядках – філософський погляд на речі, всюди – така собі внутрішня переоцінка спогадів, думок, почуттів і простих істин. Оригінальний погляд на речі, всюдисущий присмак смутку й тривоги…
А ще – метафори. Автор так уміло володіє цим художнім засобом, немов перебирає струни рідної все життя гітари. А все – для того, аби показати складне через прості паралелі та метаморфози, які інколи важко вловити.
Щоб стати поетом, потрібно бути чутливим, як… оголений провід. Напевно, таким був Ярослав. Адже як пояснити ту гіперчуттєвість, якою переповнені рядки його віршів?
…Програма багато слів електронної версії книги підкреслює червоним. Це – аж ніяк не необачність коректора, то – авторські неологізми. Такі щирі, як теплий літній дощ, у них – частинка юної душі поета.
  +0 #9 Любовь 19 мая 2015 г., 20:09:03
Сподобалось
  -1 #10 Art_L 24 авг. 2016 г., 14:31:51
Я б хотів почати з того, що давно не читав вірші, і більше надаю перевагу фантастичним історіям, але не приховаю того приємного здивування та насолоди коли я читав вірші Ярослава Веприняка. Власний стиль автора у поєднанні з гармонічністю контексту, який, не дивлячись на свою строкатість, передає всю суть написаного. Вірші читаються на одному диханні та заставляють задуматися. Наприклад про плин життя та втраченого, яке не повернеш. Про буденність та маленькі радощі цього світу, про виклики сьогодення, ставлення до оточуючих. Та й взагалі по смислу віршів можна прослідкувати, які думки терзали й радували автора, що вилилися в ці прекрасні вірші.
Можу лише додати до вище зазначеного, що я залишився задоволеним від проведенням часу за цією книгою.

Добавить комментарий

Новости от Киноафиша.юа
Загрузка...
Загрузка...

Последние новости

З початку доби російсько-терористичні банди 26 разів відкривали вогонь по позиціях АТО. Один український військовий був поранений

подробнее

Опрос

Как Вы воспользуетесь безвизовым режимом с Евросозом?

pp
Конфликты и законы © 2008-2017.

Электронная версия всеукраинского юридического журнала «Конфликты и законы». Свидетельство о госрегистрации: КВ № 13326-2210Р от 19.11.2007 г. Полная или частичная перепечатка материалов сайта разрешается только после письменного согласия редакции. Внимание! Начиная с 21.11.2013 года (дня провала евроинтеграции с ЕС) редакция журнала «Конфликты и законы» (вопреки правилам правописания) оставляет за собой право публиковать слова «партия регионов» и «виктор федорович янукович» со строчной буквы. Также, начиная с 29.06.2016 года, редакция «КЗ» оставляет за собой право навсегда публиковать на своих страницах со строчной (маленькой) буквы слова (и образованные от них аббревиатуры) и словосочетания «москва», «россия», «российская федерация», «владимир путин», а вместе с ними и сокращение «роскомнадзор» (как и все прочие госучреждения рф), нарушив таким образом установленные правила правописания независимо от языков, на каких эти слова и названия публикуются. Это наше оружие в информационной войне с оккупантом.