Історія про обмін полоненими, яку від мене довго хотіли почути

Я довго мовчала, бо так було треба, а тепер маю повідомити суспільству важливу інформацію. Журналісти, блогери, усі небайдужі - ПРОШУ МАКСИМАЛЬНОГО ПОШИРЕННЯ. Присягаюся Богом і Україною, що пишу правду і тільки правду. Певніше, усю правду, яка мені на сьогодні відома.

З вересня минулого року в полоні у ворога перебувають двоє бійців «Правого сектора» - недосвідчених новачків, які попалися мало не на першому бойовому завданні. Їх кілька місяців тримали у підвалі і страшно катували - прострілювали ногу, ламали кістки, труїли угарним газом у душогубці, випалили цигарками з плеча патріотичне татуювання.

Жодного разу вороги не виходили з українською стороною на зв'язок з приводу цих наших полонених і не пропонували їх обміняти.

Ми намагалися розшукати хлопців, але марно. До кінця лютого 2015 ми нічого не знали про їхню долю, не знали навіть, живі вони чи ні.

В кінці лютого хлопців підняли з підвалу, одного з них примусили зробити публічне відеозвернення, що він добровільно залишається жити у «сепарів». Відтоді їх тримали під охороною у відносно людських умовах і використовували для ремонту одягу і спорядження (один з них вміє робити це професійно).

Коли з'явилося це відео, я дізналася, що хлопці принаймні живі, і, взявши санкцію у керівництва ПС, зв'язалася з представниками так званої ДНР і повела переговори про обмін наших хлопців. Міняти було на кого - у нас були полонені бойовики ДНР.

Конкретно - вела переговори з Дар'єю Морозовою. Вона обіймає посаду уповноваженого з прав людини ДНР і всі офіційні обміни відбуваються через неї.

Було щось схоже на попередню згоду, а потім Дар'я, отримавши від мене дані їхніх і наших полонених, просто почала мене ігнорувати. Не брати слухавку, коли я телефоную, і не відповідати на мої листи.

Суть в тому, що «сепари» за будь-яку ціну не хочуть віддавати наших - по-перше, тому, що правосєки, по-друге і головне - тому, що, опинившись на свободі, вони розкажуть, як їх катували, і будь-яка медекспертиза це підтвердить.

Оскільки для мене головне не піар, а свобода наших хлопців - обіцяла Дар'ї і пізніше іншим «сепарам» навіть дати публічну присягу, що ніяких інтерв'ю не буде. Вороги на це не пішли.

Далі - найцікавіше. 22 травня героїчний 7-й батальйон ДУК ПС під командуванням друга «Крана», за допомоги батальйону «Дніпро» розгромив ворожий опорний пункт в районі ДАП. Було знищено багато ворогів, один потрапив у полон. Операцією керував заступник комбата друг «Рем».

У полоненого ДНРівця, коли його взяли, не вистачало двох пальців на руках. Як мені повідомили - і наші хлопці і сам полонений, він їх втратив в останні секунди запеклого бою.

Я особисто бачила цього полоненого через кілька днів після його затримання, розмовляла з ним кілька годин і була присутня при медогляді його лікарем. Крім травми рук, він був у цілком нормальному фізичному і моральному стані, без синців, з нормальною температурою і тиском тощо. Тримався доволі розкуто, поводилися з ним добре.

Цей полонений, прізвище його Коробкін, - сам по собі звичайний молодий хлопчина, не ідейний, залишився без роботи і був старшим родичем прилаштований в «ополчєніє». Але він виявився прийомним сином одного з їхніх командирів, і для нас це був джек-пот - шанс обміняти його на наших полонених. Адже на звичайних бойовиків вороги відмовлялися їх міняти.

Ми повели переговори. Від ПС цим займалися особисто я і командири 7-го ОБАТу «Кран» і «Рем».
Крім наших двох полонених, на прохання інших людей ми включили у список на обмін снайпера «Донбасу» Дмитра Куліша з позивним «Семьорка», який перебував у полоні з часів Іловайська.

Віддати «Семьорку» батько полоненого погодився одразу. Що ж до наших двох - виникли складнощі, оскільки, за словами батька, вони знаходяться в іншої організації. Але він пообіцяв дістати їх також. Ми домовились про все, поїхали вже на обмін, але в останній момент з'ясувалося, що нас кинули - привезли лише «Семьорку». Обмін, ясна річ, не відбувся.

Батько полоненого продовжував тягнути час. Обіцяв, що ось-ось їх дістане. Ті «сепари», які тримають наших хлопців, брехали, що хлопці відмовляються від обміну, бо бояться розправи з нашого боку. Я, як один з керівників ПС, гарантувала їм повну безпеку і запевнила, що ніхто в Україні не розглядає їх як зрадників і взагалі не сприймає всерйоз все, що вони кажуть і роблять, поки вони в полоні. Ці мої розмови з «сепаром» (судячи з манери спілкуватися, професійним слідчим) треба було чути:

Він: Ну, хорошо, лично Вы гарантируете им безопасность. А другие добробаты? Ребята вернутся домой, вы же им документы не поменяете, пластические операции не сделаете. Какие-нибудь «айдаровцы» или «азовцы» выпьют по 100 грамм и вспомнят: «А тут же по соседству предатель живет. Давайте его грохнем».

Я: Очень мало кто в Украине вообще знает о существовании наших ребят. И абсолютно никто не считает их предателями. Все, что они говорили и делали в плену, было вынужденным.
Він: Поймите, один из них мой близкий друг, я беспокоюсь за его жизнь. 
Я: Так пусть он звонит Вам каждый вечер, что с ним все в порядке, чтобы вы не беспокоились.
Він: Вы можете дать трубку другому человеку, который будет говорить вместо него.
Я: Слушайте, это ваш близкий друг, и вы не знаете его голос и манеру говорить? Так общайтесь с ним по скайпу, с веб-камерой.

Він: Голос можно изменить, сказать, что человек простудился. А на камеру подгримировать.

І далі в тому ж дусі. Нам давали поговорити з одним з наших хлопців, тиснули на нього, щоб він сказав, що відмовляється від обміну. Але він, перебуваючи під повним контролем, наговорив багато поганого про ПС і гарного про ДНР, але зрештою сказав наступне, і це чули кілька людей: «Я не належу собі. Все буде так, як вирішить тутешній командир». Я перепитала: «Якщо командир дозволить, щоб тебе обміняли, ти згоден поїхати додому?» - «Так, згоден».

Весь цей час представники одразу кількох волонтерських організацій, які займаються обміном полонених, тиснули на нас, переконували і обіцяли все, що завгодно - аби ми тільки погодились обміняти взятого нами важливого полоненого на одного «Семьорку». Ми, ясна річ, не погоджувались. І пропонували, зі свого боку, надати для обміну також інших полонених, щоб кількість обмінюваних була однаковою.

У цій просто неймовірній боротьбі, у цьому пеклі минули мої два тижні. Я постійно була на зв'язку з мамою одного з полонених. За той час, що ми намагаємося витягти хлопців, ми з нею стали близькими подругами. Кілька священиків у кількох церквах вдень і вночі молилися за звільнення хлопців.

А далі нам зателефонував представник найвищого керівництва Служби безпеки України. Сказав, що нібито через нашого полоненого підняли галас міжнародні організації - мовляв, ми незаконно утримуємо в себе людину. Скоріше за все, це була неправда. Але навіть якщо правда - зневажаю людей і структури, які тиснуть виключно на тих, хто піддається тиску. Чому вони не тиснуть на «сепарів», які катують наших хлопців? Правильно - бо за «сепарами» Росія, і чхати вони хотіли на міжнародні організації.

СБУшники запропонували варіант: вони забирають полоненого, оформлюють його, легалізують, тримають там, де належить тримати полонених, але гарантують, що він призначається тільки для обміну на двох наших і третій «Семьорка». Вони заприсяглися, що зберігатимуть факт передачі їм полоненого у таємниці і віддадуть його нам на обмін одразу, як тільки ми домовимось про цей обмін.

Наше керівництво не дуже у це повірило, але вирішило не кидати виклик СБУ і піти на ці умови.

Натомість одразу ж, як тільки передача відбулася (29 травня), про неї дізналися всі. Батько полоненого практично припинив вести з нами переговори і зосередився на СБУшниках. Вчора ввечері працівники СБУ і представники «волонтерських» організацій (беру в лапки, щоб не бруднити високе ім'я волонтерів, на яких тримається фронт), без нашої згоди і відома і, вочевидь, за спиною свого керівника, який давав нам гарантії, обміняли нашого полоненого на одного «Семьорку».

Скоріше за все, хтось узяв гроші за те, щоб наші хлопці продовжували сидіти, і віддав НАШОГО полоненого - взятого ПРАВОСЄКАМИ задля обміну на полонених ПРАВОСЄКІВ.

Як тепер звільняти наших хлопців - невідомо. Нас продовжують годувати обіцянками, сенс яких зводиться до: сидіть тихо і чекайте невідомо чого.

Звичайно, я і всі інші наші - ніхто з нас не відмовиться від спроб їх звільнити. І звільнимо врешті-решт. З одним маленьким «але». Досі я з усіма грала по-чесному, всім казала лише правду. Вчора ввечері чесні ігри скінчилися.

Треба буде брехати, давати обіцянки без наміру їх виконувати, тиснути, залякувати, псувати власну репутацію і репутацію інших тощо - буду усе це робити.

Чесна гра, чесна співпраця - тільки з порядними людьми. З безчесними покидьками будь-які методи допустимі.

Добробатам, які в майбутньому опиняться у нашій ситуації, даю пораду: як би не хотілося слави, подяки чи визнання - жодній людині не кажіть про своїх полонених. Жодних постів у Фейсбук, жодних журналістів, жодних «волонтерів» чи «професійних переговорників». Бо приїде СБУ, забере вашого полоненого і обміняє на того, за кого їм заплатять, а ваші побратими залишаться у неволі. Ховайте полонених так, щоб про них ніхто не знав, переговори ведіть від імені вигаданої організації, щоб не знали, на кого тиснути, для телефонних розмов на теми обміну виїздіть подалі від вашої бази, причому щоразу в інше місце. На війні як на війні.

Олена Білозерська, facebook.com