Правовой акцент

Политика просочилась во все области жизнедеятельности человека. И не удивительно, что именно политическая необходимость заставляет людей предпринимать какие-либо решения, дабы достичь нужного результата. И не важно, чья это политика: большой компании, маленькой фирмы, политической партии или представителей от адвокатского содружества.

Більшість пострадянських республік давно засудили комуністичний режим і без вагань поприбирали з вулиць власних міст усі скульптури, що уособлювали комунізм як такий. Але Україна – країна специфічна. Незважаючи на те, що ця держава найбільше постраждала від правління більшовизму і що саме її нарід більшовицькі лідери знищували голодоморами, на теренах країни ще й досі височать скульптури Леніна та його прибічників. І влада незалежної України не збирається їх прибирати (хоча і існує Указ президента про демонтаж таких скульптур). А якщо представники народу, у пориві національної свідомості, роблять спробу їх демонтувати, то судова система незалежної начебто України вбачає у подібних діях неповагу до суспільства і не заперечує проти того, що проти таких осіб порушують кримінальні справи. Але чому Микола Коханівський, Олександр Задорожний, Андрій Тарасенко, Іван Срібний та Богдана Франт повинні нести кримінальну відповідальність лише тому, що з національних переконань пішли на демонтаж скульптури ворога українського народу? Проте суд не скасував постанову про відкриття кримінальної справи за статтею „хуліганство”, і адвокат тепер подаватиме скаргу до апеляції. Але чому в Україні такі політичні акції ще й до сьогодні сприймаються під кутом Кримінального кодексу, незважаючи на існуючий Указ президента? Прокоментувати ситуацію, до якої потрапили українські патріоти, „Конфлікти і закони” попросили депутата Верховної Ради України VI скликання від „Нашої України ”Андрія Парубія.

Після того, як у вересні 2009 року природоохоронці з різних міст звернулись до контролюючих органів з проханням проконтролювати законність зйомок кінофільму «Сорок третій номер» в Опукському природному заповіднику, дирекція заповідника заявила про намір подати до  суду на громадські організації з метою відшкодування моральних збитків. При цьому стало відомо, що сам заповідник не отримував дозволу на зйомки.

Ніколи не хотілось вірити, що приказка «моя хата з краю» характеризує українське суспільство. Завжди здавалось, що це – наклеп на громаду, яка має велику історію і багато прикладів противаги та супротиву владі та зухвалим князям. Але прес-конференція, що була присвячена побиттю журналіста, ще раз довела істину, що насправді люди єднаються лише тоді, коли вже повний гаплик. А до того живуть за вищезгаданим принципом.