mogno vse

Заморожені конфлікти – неефективність ООН

oon konflikti

 
Обіжник Українських студій стратегічних досліджень

Після завершення Другої Світової війни Організація Об‘єднаних Націй (фактично як легітимізація п’ятірки переможців – майбутніх ядерних держав) залишається загальновизнаним у міжнародному праві агентом примирення міжнародних та внутрішніх конфліктів. Однак вже у перші роки ця структура продемонструвала нездатність вирішити глибинні проблеми конфліктів.


Характерний приклад – розподіл Палестини та арабо-ізраїльська війна 1948, яка заклала проблематику, яка й досі насичує насильство в регіоні. Конфлікти між Індією та Пакистаном, Північною та Південною Кореями завершились не миром, а припиненням вогню на існуючих позиціях, які досі залишаються потенційно гарячими точками. Розпад колоніальної системи у 1960-х рр. привів до наростання напруженості в новопосталих країнах. Найбільше громадянських воєн прокотились по Африці, оскільки кордони держав майже завжди не відповідали етнічним кордонам. Найбільш вживаним засобом ООН став розподіл сторін, якнайшвидше проведення переговорів щодо переходу протистояннь на політичний рівень, без застосування насильства.

Негативну роль відіграли наддержави, що через формальні та неформальні інструменти (право вето у Раді безпеки та вплив на залежні країни – члени Генеральної асамблеї) послаблювали втручання міжнародних сил, або тенденційно спрямовували його на бік окремих сторін. Однак тривала практика половинчастих рішень, неможливості діяти без огляду на позицію наддержав сприяла створенню бюрократичних традицій, для яких найважливішим став позірний спокій та відсутність фізичного насильства, тоді як глибинні причини воєн залишаються невирішеними.

Неефективність структур ООН загальновизнана, однак і еліти західних держав запозичили деструктивну практику, оглядаючись насамперед на тимчасові вигоди, які можна конвертувати у електоральні перемоги. Але яскраві короткотермінові кампанії не ліквідовують напруження.

Останні десятиліття демонструють наростання гарячих точок на місці невирішених раніше проблем. Іракська кампанія США та десятилітня окупація призвела до розпаду державних структур, які замінили етнорелігійні общини, між якими тепер маневрує Вашингтон. Ставка на дипломатичні методи в Сирії завершилась фіаско (попри півроку крихкого перемир’я в 2012 р. – допоки суперники не відновили сили). З іншого боку, радикальне втручання Франції та Великобританії в лівійські процеси без розуміння подальших небезпек призвело до колапсу державності, а також стрімкого зростання потоків біженців. В інших регіонах наростає кількість провокацій вздовж лінії розмежування (між Вірменією та Азербайджаном в Нагірному Карабасі). Навіть коли сторони не зберігають територіального розмежування, залежність політичного діалогу від зовнішні гарантів не дає змоги знайти справжнє примирення.

Наприклад, нещодавні спроби путчу і подальші репресії проти генералітету в Таджикистані викликані порушенням домовленостей між проросійським президентом Рахмоном та ісламістськими генералами, гарантом яких виступав Кремль. Інший приклад – після геноциду 1994 р. в Руанді (конфлікт між гуту та тутсі) світове товариство виступило гарантом стабільності в регіоні, однак не сприяло вирішенню соціальних причин (монополізація влади окремими етнічними групами). Внаслідок у 2015 році починається нова хвиля протистояння в сусідньому Бурунді (де теж проживають гуту і тутсі).

Чи не найбільш спокійний заморожений конфлікт – ситуація навколо Північного Кіпру, окупованого турецькими військами. Виняткову роль відіграє економічна інтеграція до ЄС, членство в НАТО обох зацікавлених держав (Туреччини та Греції). Його можна розглядати як виняток. Однак економічна криза ЄС, можливий вихід Греції та наростання претензій неоосманізму в Туреччині ставить під ризик і кіпрську проблему. На противагу югославські війни завершились створенням визнаних держав (з фактичним обміном населення). Виняток – Косово, де продовжуються ексцеси міжобщинних зіткнень, та проблемна конфігурація Боснії і Герцеговини (де сербська половина залишається у федерації лише через зовнішній тиск). Проводити подібну політику у світовому масштабі у Заходу ресурсів недостатньо.

Інша загроза – на низовому рівні миротворців. По-перше, нерідко вони представляють країни, що тенденційно ставляться до окремої сторони та фактично підсилюють протистояння. Частою стала практика нелегальної торгівлі, коли солдати миротворчих контингентів стають посередниками у збуті ресурсів, а також торгівлі наркотиками і зброєю. Особливо схильні до цього солдати з бідних країн. Наприклад, оприлюднені факти про діяльність пакистанських миротворчих контингентів на сході Демократичної Республіки Конго, які спершу згідно своїх функцій конфісковували стрілецьку зброю у місцевих жителів, а потім таємно перепродували повстанцям в обмін на посередництво в продажі мінеральних ресурсів. Рівень взаємного контролю у військах ООН залишає бажати кращого, оскільки окремі країни негативно сприймають спроби західних країн повністю контролювати діяльність власних контингентів, саботують дисциплінарні заходи.

Україні варто винести певні уроки з міжнародної практики:

1. Надмірне покладання на допомогу міжнародної спільноти малоефективне, особливо з огляду на ядерний статус країни-агресора.

2. При введенні міжнародного контингенту найбільш імовірне формування основного складу з представників азійських та африканських держав (зокрема, через взаємну недовіру між РФ та США). Вони можуть стати додатковим фактором нелегальної торгівлі з окупованими територіями.

3. Відсутність політичного врегулювання відтягує гарячу фазу на майбутнє. Після першої фази найімовірніше швидке повторення через кілька років. Уникнути цього сценарію маловірогідно.

4. Остаточних виходів два – перемога однієї зі сторін і опанування ворожих територій або проведення повномасштабного процесу примирення та взаємних політичних компромісів між групами населення, в інтересах яких ведеться конфлікт, та елітами.

5. Мінські угоди пропонують паліатив процесу примирення, який покликаний штучно ігнорувати реальні протиріччя і небажання більшості українських громадян інтегрувати Донбас у нинішньому форматі до складу України. Вони можливі лише під тиском та гарантіями міжнародної спільноти, і в подальшому неминучий перехід до чергової гарячої фази.

6. Оскільки головним політичним актором фактично виступає Росія, компроміс передбачає фактичну відмову від частини суверенітету в інтересах держави-агресора.

7. Можливості Кремля маніпулювати громадянським характером конфлікту на Донбасі та в Криму підсилюються існуванням значної групи населення (як на окупованих теренах, так і на контрольованій території), що поділяє погляди Кремля. Проукраїнська агітація серед цього прошарку, культурно-просвітницька робота повинні стати пріоритетом Києва.

Над матеріялом працювали:

Юрій Сиротюк – директор Українських студій стратегічних досліджень, народний депутат України VІІ скликання;

Юрій Олійник – експерт Українських студій стратегічних досліджень, аспірант Національного інституту стратегічних досліджень.

Джерело: facebook.com/nac.ussd

Неефективність структур ООН загальновизнана, однак і еліти західних держав запозичили деструктивну практику, оглядаючись насамперед на тимчасові вигоди, які можна конвертувати у електоральні перемоги


Комментарии

Комментарии отсутствуют. Возможно, ваш будет первым?

Добавить комментарий

Новости от Киноафиша.юа
Загрузка...
Загрузка...

Минулої доби зафіксовано 4 обстріли укріплень ЗСУ російсько-окупаційними підрозділами. У результаті цих ворожих дій жоден український захисник не постраждав

подробнее

Опрос

Что принесет Украине закон о реинтеграции Донбасса?

pp
Конфликты и законы © 2008-2018.

Электронная версия всеукраинского юридического журнала «Конфликты и законы». Свидетельство о госрегистрации: КВ № 13326-2210Р от 19.11.2007 г. Полная или частичная перепечатка материалов сайта разрешается только после письменного согласия редакции. Внимание! Начиная с 21.11.2013 года (дня провала евроинтеграции с ЕС) редакция журнала «Конфликты и законы» (вопреки правилам правописания) оставляет за собой право публиковать слова «партия регионов» и «виктор федорович янукович» со строчной буквы. Также, начиная с 29.06.2016 года, редакция «КЗ» оставляет за собой право навсегда публиковать на своих страницах со строчной (маленькой) буквы слова (и образованные от них аббревиатуры) и словосочетания «москва», «россия», «российская федерация», «владимир путин», а вместе с ними и сокращение «роскомнадзор» (как и все прочие госучреждения рф), нарушив таким образом установленные правила правописания независимо от языков, на каких эти слова и названия публикуются. Это наше оружие в информационной войне с оккупантом.