Хто не знає історії, той не має м...

Хто не знає історії, той не має майбутнього

Подробиці

Опубліковано 24.05.2010 15:50

Автор:

Ще древні філософи трактували, що людство не має майбутнього, якщо не цінує свого минулого. Але на території української держави цінувати власну історію не заведено. Так вже повелось, що усі, хто приходив до влади в Україні протягом останніх вісімнадцяти років, більше тяжіють до історіографії, яка констатує українську історію, як частину історії Російської федерації. І людей зомбували, і продовжують зомбувати, що вони - як нація меншовартості перед тими ж росіянами і що Україні, як державі, аж ніяк не вижити без плеча „старшого брата”.

Та чи відповідає це дійсності? Існування країн Балтії після розвалу СРСР доводить – це казочка для українців, оскільки балтійські країни взагалі майже не мають ані нормальних родовищних копалин, ані гарних сільськогосподарських угідь, але перед Росією спини не гнуть і не страждають від того, російська мова не є другою державною.

Але ті, хто в Україні приходять до влади, вони усім нутром ще мешкають в СРСР, вони не люблять України, а тому ціленаправлено працюють на ФСБ, здаючи інтереси української держави, перетворюючи Україну на колонію Російської Федерації. А в Росії чудово усвідомлюють: Україна може бути колонією лише тоді, коли її народ не знатиме правди про своє минуле, буде неосвіченим, а головне, що в суспільстві підтримуватиметься невігластво. І саме тому усі проросійські політики, що наразі засідають в українському парламенті, так щиро працюють на Російську федерацію, насаджуючи в Україні невігластво, адже саме у такий спосіб людям можна нав’язати думку, що „старший брат” є головним, і без нього Україна не зможе існувати.

Щоправда така ситуація складається лише через те, що в Україні усі вісімнадцять років незалежності не розвивали патріотизм. Адже, якщо, наприклад, переходити на особистості, то навряд чи нормальний господар дозволив би у своїй квартирі розпоряджатись сусідові лише тому, що він багатший і що його квартира більша за квадратурою. Але проблема в тому, що українців не вчили сприймати свою державу, як свою квартиру. В людях не виховували любов до Вітчизни. І саме тому українці живуть за принципом, що власне майно – моє, а держава – це щось аморфне, про що повинні думати якісь депутати і уряди.

А от якби українці знали справжню історію, якби вони усвідомлювали, що велика кількість людей боролась за те, щоб Україна стала незалежною, якби вони реально знали, як ці люди гинули у концтаборах або від рук убивць лише через те, що любили Україну і цінували її, як власне майно, вони б інакше сприймали те, що нав’язує українцям російська історіографія.

Та, на жаль, українців не привчили пам’ятати минуле. Навіть більше: багато хто з нинішніх українських політиків із задоволенням витер би деяким українцям взагалі пам'ять, аби ті не поширювали правди про минуле.

Хоча історію не обманеш. Життя настільки коротке, що як би невігласи, що лягають під російське ФСБ, не надривали свої животи, вони все одно не зможуть стерти з людської пам’яті справжньої історії.

Це ще раз довели ті, хто на День героя прийшов на Байкове кладовище, аби пом’янути тих великих українців. які на ньому поховані. На жаль, день героя доки ще не є національним поминальним днем в Україні, під час якого б кожна державна структура приспускала стяги, а люди хвилиною мовчання вшановували б пам’ять про загиблих героїв. Але те, що українці все ж приходять на могили Великих Українців, доводить, що політика Росії в Україні діє не на усіх. І все одно життя розставить крапки над „і” і українці колись пишатимуться тими особами, яки поклали своє життя за незалежність України.

Хоча День Героя було започатковано на великому зборі ОУН у 1941 році в пам'ять смерті Євгена Коновальця 23 травня 1938 року, якого було вбито співробітником НКВД Павлом Судоплатовим ( який згодом став керівником розвідувально-диверсійного управління НКВС СРСР, генералом КДБ), згадати Великих Українців на цвинтар прийшли представники від Конгресу українських націоналістів, УНП, голова Оргкомітету підготовки міжнародного суду над злочинами комунізму проти людства Ігор Лісодід, дочка президента Української Головної Визвольної Ради Кирила Осьмака – Наталя, український поет, головний редактор газети „Слово” Олександр Сопронюк та представники інших партій та громадських організацій.

Усі вони прийшли на цвинтар заради памяті таких Великих Українців, як В’ячеслав Чорновіл, Михайло Грушевський, Міхновський, Анатолій Погрібний, Стус, Юрій литвин, Олекса Тихий, Слава Стецько, Джеймс Мейс та Кирило Осьмак.

Люди відвідували могили цих осіб, покладали квіти, згадували їхній вклад в досягнення незалежності України, говорили про їхнє життя та їхню мужність у боротьбі зі спецслужбами КДБ.

І під час усіх промов ставало страшно, адже біля якої могили люди не зупинялись, ставало зрозумілим, що людина, яка у ній похована, пішла з життя не сама. Усім Великим Українцям, які виборювали незалежність для свого народу, російські спецслужби (або й з допомогою вже українських) допомагали померти. Але чи знають про це пересічні українці? Звісно, що ні, тому що влада не зацікавлена поширювати подібну інформацію, позаяк вона одразу змусить людей замислюватись. А це не входить в плани сьогоднішньої влади, яка швидкими темпами перетворює Україну на російську і російськомовну колонію.

Але на могилах цих великих людей говорилось не лише про їхні досягнення. Так, на могилі Михайла Грушевського дочка Кирила Осьмачка, Наталя, зазначила, що Перший український президент більше був вченим, ніж державотворцем. „Як тоді, так і тепер, ті, хто стоять у керма української влади, не усвідомлювали усіх тих компонентів, які мусить мати держава для свого існування. Вони розпустили армію, адже Грушевський мав українську довірливість, яку вже в наші часи Леонід Кравчук назвав терміном толерантність, що і стало небезпекою для існування Української держави” – зазначила вона. І усі присутні з нею погодились, оскільки толерантність не повинна перетворюватись на повну віддану довіру, оскільки саме це і сьогодні може призвести до втрати Україною своєї незалежності. І головне, що зазначила пані Наталя, що сьогодні ми повинні враховувати не лише заслуги цих осіб, а й їхні помилки, аби не повторювати тих історичних ситуацій, що вже призводили до того, що Україна переставала існувати як держава.

Красномовні і щирі промови звучали і на могилах інших Великих Українців. Зокрема на могилі видатного українського діяча і викладача Анатолія Погрібного поет Олександр Сопронюк розповів, якою щирою, відвертою і сміливою людиною був Анатолій Погрібний, як він захищав все українське, а головне – молодих українських студентів від структур КДБ. Багато гарних слів сказав Олександр Сопронюк і біля могил Стуса, Литвина та Олекси Тихого, а також Джеймса Мейса – американця, індіанця за походженням, але щирого українця, який свого часу приїхав зі Штатів, аби досліджувати історію Голодомору і пояснювати українцям, що вони - велика і справжня нація, яка має право на самореалізацію.

Багато теплих слів звучало і на могилі Слави Стецько, яка теж свого часу повернулась в Україну з-за кордону, щоб допомагати українському народу будувати незалежну країну. Адже саме вона започаткувала Конгрес Українських Націоналістів.

Закінчилось покладання квітів біля могили Кирила Осьмака. Тут, біля поховання батька, пані Наталя розказала, скільки усього пережив її батько, як його катували і посадили до буцегарні лише за те, що він вів боротьбу проти КДБ.

Проте лейтмотивом цього заходу можна вважати не згадування героїв і навіть не покладання квітів на їхні могили. Головним у цьому заході стало те, що усі присутні зійшлися в одному: українці не лише повинні вести якусь дискусію з приводу того, що Росія загрожує незалежності української держави, а вже починати суттєво діяти проти усіх протизаконних дій української влади, яка здає українську незалежність на поталу російському монстру.

Роксолана МАЙ

Наступна стаття »