​День тиші на вулиці Північній - неполітичний нарис

На вулиці Північній тихо і сонячно, хоч ще по-весняному досить таки прохолодно. Але сонячно. До бювету по джерельну воду неспішною ходою прямують люди. Я теж набрав води, але додому не хочеться. Посиджу на лавочці. Сонячно.

Беремо воду і віримо, що вона, направду, чиста, не така, як у мережі водопроводу, яку, якщо це правда, краще не пити.

Дожилися.

Завтра голосуватимемо за нового, чи колишнього президента, а сьогодні відпочиваємо: натомились від передвиборчого життя.

Це втома, чи байдужість?

Люди проминають повз мене, а я собі позираю на них.

- Почему вы так посмотрели на меня?

От не думав, що у мене такий погляд.

- Вы что-то хотели сказать?

- Та ні, що ви…

- А мне показалось.

Чоловік з порожньою великою баклагою для води продовжує дивитись на мене. Шкірянка і така ж фуражка пасували б на роль червоного комісара у безкінечних телевізійних серіалах.

А що, як спитати?

- За кого будемо голосувати? – питаю, наче ми обоє спільники, але тільки для того, щоб уникнути прямого безцеремонного питання.

- За Смешка.

Чоловік комісарської подоби починає перераховувати посади претендента на президентський престол, які кандидат встиг осягнути за роки служби, а скінчивши, питає:

- А ви?

- А я за відроджену українську армію, яку ще не повністю розікрали і продали, за незалежну українську церкву, за вступ до НАТО, за курс до Європи, за оборону України від дублера фюрера - путіна, за зміну конституційної норми про «позаблоковий статус» - ідіотський винахід комуністичних творців конституції Верховної ради УРСР 1996 року, яких сама історія приперла до стіни, то й вони вирішили – як не в «Союзі», то – ні з ким, за…

- Все, все, все, - чоловік прямує до бювету, - нам с вами не по дороге. Я против Порошенка.

Чорт мене смикнув за мотузочку – і я вибухнув. Дурень! Так тобі і треба!

Але дідько дужчий за мене, він знає, що мене вже не спинити.

Гарне миловидне дівча ставить сумочку на лавку і щось там переглядає у ній.

- Можна запитати?

Дівча запитально дивиться на мене.

- Можна…

- За кого будемо голосувати?

- Я не буду голосувати, бо ще не прописана у Києві… а мій тато… за Порошенка.

Дівчина усміхається до мене і йде.

О, а це вже мій давній знайомий – пенсіонер – що 23 лютого спинив мене під час прогулянки Північною вулицею і поздоровив, як літню людину на пенсії, «з Днем Совєцькой армії!», на що я відповів, що не відзначаю будь-яких свят московсько-більшовицьких окупантів України.

Чоловік спантеличено замовкнув, а далі мало не зі слізьми виголосив про свою двадцятип’ятирічну службу «в рядах Советской армии!».

- А якби Ви двадцять п’ять років відбули у в’язниці, то теж відзначали б?

Чоловік гірко махнув рукою, кинув роздратоване «А!» і рушив на пошуки побратимів.

З того часу ми не помічаємо одне одного.

На ринку я купую сир у будочці (не «сир», а «творог!» - повчає набурмосена продавщиця) а я, за піддюжуванням мого прихованого приятеля – чорта – звертаюсь до суворої жінки із стандартним запитанням: «за кого …?».

Жіночка мовчить, а далі визнає: «Я ще не вирішила. А ви?»

І я повторюю той же хід, як біля бювету – про армію, Україну, Томос і Європу.

- Ну то за кого? – не терпиться жінці.

- Хіба ж я не сказав?

- Ні!

Я називаю ім’я Президента Петра Порошенка.

І жінку наче прорвало брудною лайкою.

Я пішов тією ж Північною вулицею.

- Где тут Северная улица? – запитує на все горло якийсь літній молодик у довгополому пальто, на що я йому відповідаю:

- Сєверної вулиці немає, є вулиця Північна, а «Сєвєрная» у путіна в с…!

Довгополе пальто горлає на мене у відповідь:

- Пєдара-а-ас!

День тиші на вулиці Північній триває.

Олесь ГРИБ, громадський діяч

Фото UBR.ua