​росія - це країна-«зона», країна-уркаганія

Хотів зранку написати про справи космічні, про те, що нарешті стартував Starliner із безпілотною місією OFT-2, що сьогодні ще й черговий старт безосівського New Shepard. Але напишу про інше.

Я вчора це писав у секретному чатіку, але сьогодні побачив один пост на тему, інший… І в коментарях до постів – нерозуміння, чому ж так відбувається. Тому вважаю, що треба пояснити.

(Оскільки сторінка закрита до кінця війни – сміливо копіюйте текст і поширюйте у себе на сторінках. Якщо, звісно, маєте таке бажання.)

Я про вчорашню заяву омбудсменки Людмили Денісової про випадки зґвалтувань московитськими окупантами на Харківщині дітей, немовлят практично, літніх чоловіків та ін. «Як таке може бути», «як може встати на однорічну дитину» - і багато ще таких коментарів я бачив. Пояснюю, як.

Головна проблема тут, друзі, у тому, що ви сприймаєте одні і ті ж процеси, одні і ті ж дії зовсім інакше, ніж це сприймають вони. Вони – я кажу не лише про тих московитів, які прийшли сюди з війною, а про московитів взагалі. Конкретно мова йде про сексуальні стосунки. Ви так реагуєте тому, що для вас секс – це, крім базової, ізначальної опції продовження роду, ще і отримання психофізичної, емоційної насолоди. А у них зовсім інакше.

У них секс – це засіб для досягнення зовсім іншого. Це засіб домінування, знущання і покарання. А така різниця склалася тому, що у них перемогла (думаю, можна говорити навіть про остаточну перемогу) ідеологія тюрми. Навіть не тюрми, а «зони». Уркаганська ідеологія. Це ж там сексуальне насилля – один із головних атрибутів, усі ці історії про «опущених», «обіжених», «петухів» і т. ін.

І, між іншим, цю перемогу можна було помітити і до війни, просто ми на це воліли закривати очі. Так, закривати очі – бо сигнали про перемогу були досить чіткі і прозорі. Це і поширення трьохбуквенної ідеологеми АУЕ («арестантский уклад един»), і популярність т. зв. русского шансона (а по факту – блатняка) та бандитських фільмів/серіалів, і тотальне домінування відповідного жаргону (який і ми з вами використовуємо, не замислюючись над цим – скажімо, усі оці «зашквари», це теж звідти). І багато чого іншого, що ми, якщо і помічали, то не робили правильних висновків, а іноді просто підсміювалися над цим.

Пам’ятаєте цей анекдот про «сідєльца», якому на черговий вихід із «зони» «братва» приготувала подарунок – дружину йому знайшла. А через деякий час питає – ну як вона? Та норм, відповідає уркаган, все добре, живемо душа в душу, їсти готує, порножурнал мені подає, поки я подрочити захочу. Еее, перепитують «братки», а нащо тобі дрочити, коли дружина ж є. «Та ви що! – дивується бувалий «сідєлєц». – Я ж із нею за одним столом їм!» (Для тих, хто не знає, на «зоні» «нормальні» пацани не сидять за одним столом із «пєтухами», з якими вони мають сексуальні контакти.) Так от – це не просто анекдот, це один із сигналів.

До речі, в цю картину чудово вписується і той нібито-парадокс, що, з одного боку, в московії так агресивно борються із гомосексуалізмом, а з іншого – там купа випадків зґвалтувань чоловіків чоловіками. Все логічно – на «зоні» такого теж повно, але там же теж це робиться не для отримання чуттєвої насолоди, а для покарання, знущання, домінування. І на «зоні» активний гомосексуал – це не вважається «зашкваром», така людина взагалі не вважається «голубим». Бо це зовсім не те, що звичайний секс між гомосексуальною парою. Він ізначально про інше.

Так от. Ця країна – це країна «зони», що перемогла. Це країна-«зона». Причому у найгіршому розумінні цього слова. Бо колись, кажуть, уркагани навіть намагалися дотримуватися якихось там своїх певних правил, жорстоких і не завжди виправданих з точки зору цивілізованої людини, але все-таки правил – а в останні десятиліття ці правила фактично замінилися таким поняттям, як «бєспрєдєл». Тобто усі ці уркаганські ідеологеми залишилися, але вони ще й посилилися «бєспрєдєлом» (по суті своїй типовим совкожлобством, коли грає роль тільки те, що йде особисто мені на користь, а усе інше – непотрібне і навіть шкідливе).

А в країні-«зоні» встає не на тіло, не на людину (подумайте, як може вставати на якогось нещасного, замученого, скаліченого – тобою ж самим – зека, що сидить біля «параші»). А на власне домінування, на можливість творити «бєспрєдєл», на можливість домінувати, карати і бути непокараним самим. От у чому причина усіх цих нелюдських, з нашої, цивілізованої точки зору, звірств. І коріння сімейного насилля, сексуального зокрема – воно теж там. Вам же на думку не спаде ґвалтувати власну дружину, правда? Навіщо? Який від цього кайф? Ніякого. Вам. А їм – це засіб показати своє домінування. Свою вищість. Згадайте легендарний серіал «Бандитський Петербург» (частина 2, «Адвокат»), сцену, де головний герой, Чорний Адвокат, ґвалтує свою давню любов. Він же таким чином не почуття свої їй показує – він їй мститься. Мститься так, як положено в уркаганів, образно кажучи, «опускає» її. Цей момент, між іншим, дуже недооцінений глядачами. Можливо, і самим режисером (нинішнім путінським лизоблюдом Володимиром Бортком, між іншим). Але цей момент, він дуже точно і чітко передає трансформацію головного героя із умовно нормальної людини в оцього «оонівського» упирька.

До речі, я не думаю, що усі ці бандитські серіали були спеціально створені і запущені в суспільство. Тут, скоріше, варто говорити про те, що все сталося як у Балабанова з «Братом» і «Братом-2». Тобто, не те, що фрази «Скоро всєй вашей Амєрікє кірдик» та «Ви мнє єщо за Сєвастополь отвєтітє» із фільмів прийшли в народ і запанували там – ні, навпаки, вони якраз із суспільства прийшли у мистецтво, просто висвітивши ці ідеї на широкому екрані. Так і цей бандитський медіаконтент – не він сформував нинішнє московитське суспільство-«зону», а навпаки, воно виштовхнуло його нагору. Для самолюбування, якщо хочте. Просто якщо фільмами на кшталт «Особливості національного полювання» давно можна хизуватися, бухалово уже не одне десятиліття є фактично чеснотою, а не вадою, то цим начебто як ще не було прийнято. Хоча після «Бригади» та «Бумера» не випадає говорити про неприйнятність хизування.

І ця «зонівська» ідеологія, вона не тільки у яскраво вираженому уркаганському контенті. Скажімо, цей «русскій реп», від якого ще недавно і в Україні пищала частина молодого покоління. От є такий репер FACE. А у нього в одній із «пісень» такі рядки:

Я ебал жену Обамы.

Мне сосала дочка Трампа.

Це про що? Про сексуальні відносини? Та, звісно ж, ні – про який секс може йтись, якщо сама «пісня» називається – «Я роняю Запад».

Так що, стикаючись із такими от новинами, із такими випадками, про які писала Денісова – ви маєте чітко розуміти одну річ. Це не нелюди, це, скоріше, антилюди. Це інша цивілізація. Отака от викривлена, така уродська, з нашої, цивілізованої точки зору. Для них нормально те, що для вас дико. І не тому нормально, що це проти «біндеравцов» вони чинять, зовсім ні. Це нормально тому, що це нормально В ПРИНЦИПІ. Взагалі. В їхньому світі нормально. В ці-ло-му.

Чому так сталося? Чому ми не такі, як вони? Це тема для значно більшого тексту, тож я спробую коротко. Я думаю, це тому, що вони – морально вироджене суспільство. По-перше, у них і до переломного 1917 року не було великої духовної складової. Тут я висловлю не стільки свою думку, скільки майже процитую Віталія Портникова. А він нещодавно розказував таку цікаву річ. По-перше, попри усі байки про вєлікую русскую літературу – її суспільство, крім кількох тисяч інтелігентів, не читало і не сприймало. На відміну від нас, де «Кобзар» таки був народною книжкою. І його таки читали. Я колись розказував, як моя бабуся, яка і середньої освіти, здається, не мала (можливо, і неповної середньої у нинішньому розумінні, тобто 8 (9) класів), цитувала мені якось Шевченка.

По-друге, стверджує Портников, у московії після церковної реформи (тоді, коли з’явилися «старообрядці») церква фактично відійшла від суспільства. А в Україні нічого такого не було, українська церква завжди існувала у гармонії із Вселенським патріархатом.

От і виходить, що навіть до комуняцької катастрофи московитське суспільство було, м’яко кажучи, не дуже заповнене якоюсь більш-менш гуманістичною ідеологією. А після ленінсько-сталінського негативного відбору, коли найкращі із найгірших були винищені або витіснені із країни – рівень суспільства ще знизився, до того ж, суттєво знизився. І в головах у московітів навіть після тотальної комуняцької пропаганди все одно залишився вакуум. Який і зайняло уркаганство. Причому навіть залишки комуняцької ідеології, так зване «побєдобєсіє», не змогло перемогти цю ідеологію – і трансформувалося, мімікруючи під неї. Оце от «можем повторіть» - це і є мімікрування благої начебто ідеї під антилюдське суспільство.

А у нас, попри усе ретроградство і замшілість (у чому українців часто звинувачували, мовляв, зациклилися ви на своєму патріотизмі), були і є ці культурні стопори. Які, можливо, не давали нам розвиватися на рівні із європейськими націями (втім, в основному не з нашої вини – у 20-х роках минулого століття наша література продукувала досить сучасний контент, але потім наших митців або винищили, або примусово загнали у «хуторянське» гетто), але разом з тим і зберегли від такого оскотинювання, яке ми бачимо на прикладі сусідньої країни.

Сподіваюся, що, зрозумівши це, українці усвідомлять дві важливі речі.

1. З цими антилюдьми нема про що домовлятися. Їх взагалі не можна пускати у своє життя, у свою країну, у свій світ. Навіть через роки після завершення війни. Без тотального процесу на кшталт денацифікації Німеччини (тільки ще потужніша, бо це уркаганство в’їлося в кров і тіло московітів значно сильніше) вони так і залишаться антилюдьми.

2. Ніяких «братніх народів» не те що немає і не може бути – їх і не було в принципі.

І з цим нам жити. Принаймні, допоки московія не розвалиться на шматки – і почнеться нова історія.

Володимир Миленко, facebook.com

Фото з відкритих джерел