Самозваний Ареопаг

Вітчизняна журналістика завжди була неполіткоректною, не дивлячись на те, що завжди намагалась хоча б виглядати об'єктивно. На практиці вона більше нагадує такий собі реслінг, де супротивника можна і нижче пояса пнути, і придушити, і навіть стрибнути на нього з усієї дурі, давлячи власною вагою. При цьому, коли на це починають вказувати, тут же апелюють до журналістського імунітету і що журналістів чіпати не можна. Навіть якщо вони відкрито ведуть натуральну інформаційну війну, а останнім часом навіть намагаються бути таким собі самозваним ареопагом.

Іронія долі: більшість людей знають давньогрецький ареопаг як прообраз Вищого Конституційного Суду в афінській демократії. Але таким він став лише після того, як Солон і Ефіальт відібрали у нього більшість повноважень. До цього цей орган був радою політичних цензорів і буквально вирішував, кому можна займатись політикою, а кому ні, виступаючи одним із основних інструментів олігархічної диктатури.

Саме в такий, першопочатковий ареопаг, і почали останнім часом гратись деякі вітчизняні топ-журналісти. В цьому місці я маю попередити своїх читачів, що буду дуже неполіткоректний і не особливо добиратиму слів та порівнянь. Тому буду говорити відверто і без цензури. Йдеться про Сергія Лещенка та Мустафу Найєма, «зірок» вітчизняної журналістики.

Тепер уже тільки сліпому не помітно: обидва цілеспрямовано воюють проти Юлії Тимошенко. Саме воюють, без сантиментів і без будь-яких правил. 23 лютого, коли ще навіть мови не було про вибори, Сергій Лещенко розмістив в своїх блогах текст «Юля, хватит», де практично відкритою мовою заявив, що Тимошенко не має права займатись політикою. Більше того, у себе в фейсбуці він навіть порадів, що Тимошенко йде в президенти, бо інакше у нього пропала б шалена кількість матеріалу (я так розумію, що якби Юля відмовилась від балотування - то матеріали не були б опубліковані? І це було таке завуальоване попередження в стилі «ти, дарагой, сюда не хади, а то снег башка попадет»?). А протягом березня-квітня він регулярно розміщував пости, в яких стверджувальним тоном заявляв «Тимошенко скоро піде», і нарешті, цей ряд завершився статтею «Ширкогейт», яка уже може увійти в підручники з політичного кіллерства.

Не сильно від нього відстав і Мустафа Найєм, який нещодавно розмістив інформацію про те, що Тимошенко є «небажаним» президентом для Сполучених Штатів, і буцім-то саме через це її не бажають бачити конгресмени. Хоча буквально наступного дня Юлія Тимошенко зустрічалась із делегацією Конгреса США прямо тут, в Києві. Але повідомлення Найєма уже пішло «в люди» і його охоче передрукувала... російська агенція ІТАР-ТАСС, і на момент написання статті знову подали цю «новину» із сьогоднішнім числом. Також саме його перу належить «состряпаний» скандал про календар із фотожабою картини Делакруа, де Юлія Тимошенко була зображена у вигляді Свободи. Потім, звісно, виявилось, що це був колаж, створений задовго до Майдану, але месидж знову таки «пішов».

Я цілком визнаю права Лещенка і Найєма на власні погляди, але в такому випадку їм не слід грати в об'єктивність. Вони мають чесно зізнатись, що цілеспрямовано і методично «валять» Тимошенко, а це уже трохи інша річ - не журналістика, а медіа-кіллерство і претензія на створення отого самого ареопагу - інституту, який вирішує, кому бути політиком, а кому ні. І навіть більше, кому бути президентом, а кому зась. Однак, наскільки я пам'ятаю Конституцію України, таке рішення має право приймати виключно народ України, на вільних і конкурентних виборах.

А конкуренція виходить не дуже чесною. Так, ЗМІ буквально переповнені інформацією про «темний бік» Юлії Тимошенко, зате ретельно затушовується аналогічна інформація про інших політиків. Може, хтось вірить, що в нашому політикумі можна зберегти вбрання чистеньким? Я, наприклад, не вірю. Політика в нашій країні (та й, за великим рахунком, в будь-якій іншій) є багно, яке повинен розгребти професійний політик саме тому, що якщо він цього не зробить, розгрібати доведеться народу. Можливо, із пробиванням голів.

А як відомо, пробивання голів - це уже не політика, а прелюдія до революції чи війни.

Таким чином, будучи активним виборцем, я хотів би десь прочитати наступну інформацію:

- про придністровський бізнес Петра Порошенка;
- про скандал із перепродажем «Ленінській Кузні» двох есмінців за невідомих обставин;
- хоча б мінімальний звіт про те, чим саме займався Петро Порошенко на посаді міністра економіки в уряді О. Азарова;
- такий самий мінімальний звіт про діяльність С. Тигіпка;
- інформацію про замок, який, за чутками, належить О. Богомолець, і подробиці скандалу, пов'язаного із відчуженням річки в Радомишлі;
- інформацію про те, який саме зв'язок існує між Денисом Бугаєм та Анатолієм Гриценком.

Таких тем я без особливої напруги можу назбирати ще стільки ж. І вони будуть не менш сенсаційні, ніж «секретні файли Тимошенко». Але ці теми чомусь не педалюють.

У мене є пояснення такому таємничому табу на розслідування минулого інших політиків та того, чому розгорнуте полювання на «політичні секрети Тимошенко». Розгадка проста: Юлія Тимошенко безпечна. Вона не буде переслідувати журналістів за їх статті. Максимум, на який вона наважилась свого часу - це заборона неправдивої реклами про неї. До всіх відомих спроб заборонити взагалі будь-яку критику спричинився виключно А. Портнов, який довільно тлумачив термін «недобросовісна реклама», та й від цього порівняно легко було відбитися (доказ? самі вибори 2009 року, коли було не продихнути від критики діяльності уряду). А як пішов Портнов в гонитві за довгим «регіональним» баксом, то й писати матеріали про Тимошенко стало можна, абсолютно нічого не боячись. А нині й зовсім, навіть отримавши цілком дружній коментар від неї, можна спокійно опублікувати «кіллерську» статтю про неї, супроводивши її майже радісною оцінкою, мовляв, тепер їй точно кришка.

Знаєте, які люди вважались найчеснішими в Чикаго 20-х років? Олігархи та мафіозі. Тому що публікація компромату на них була рівносильна смертному вироку - за це буквально могли відкрутити голову в темному під'їзді. Тому про них нічого і не писали, і вони навіть попадали в парламент.

Схоже, що саме так розуміє очищення влади вітчизняна журналістика - знищення всіх безпечних політиків, і залишаться тільки ті, про яких компромат оприлюднити боязко, чи неможливо через страх людей свідчити.

Правда, тут можна навіть порадіти за Сергія Лещенка. За «американськими сагами» уже не треба буде літати у Вашингтон, бо такі саги розпочнуться у нас. Однак вони писатимуться далеко не так легко, як зараз - а приблизно так, як писалось Іді Тарбелл, коли вона в одиночку вийшла проти «Стандард Ойл», бо всі просто боялись озвучити компромат проти Рокфеллера.

А головне - за кого голосувати людям, визначатиме «журналістський ареопаг». Тільки чи буде це називатись демократією?..

Вячеслав ІЛЬЧЕНКО, політолог, ексклюзивно для «Конфліктів і законів»