​За мотивами Парижу

Як не дивно, але та частина українського суспільства, котра вважає себе проєвропейською, передовою, іновативною (це ті, котрих праві кличуть «лібералами») - є насправді здебільшого відсталою від того, що на Заході відбувається.

Вітчизняні «прогресори» - приміром, аудиторія «Нового Врємєні» або фан-клуби Нефьодова чи Шабуніна (нічого особливо не маю ні проти першого, ні проти другого, а НВ навіть деякий час виписував) - не помічають, що живуть міфами, котрі породив Захід стосовно себе в останні десятиріччя.

На цьому фоні умовні консервативно-патріотичні сили, попри в середньому нижчі позиції у сенсі кар'єри і доходу, є набагато ближчими у розумінні того, щодо чого точиться боротьба на Заході.

Низове єднання патріотів та консерваторів зі своїми колегами на Заході - це є на сьогодні реальна інтеграція нашої нації в європейський і світовий контекст.

Бо в той час, коли сучасний клас українських лібералів приймає за норму вторинність України і демонструє готовність до такої ролі для самих себе, то, приміром, модерні націоналісти України та інших європейських країн мають набагато більше відчуття рівності і єднання перед обличчям тих задач, котрі вони собі ставлять.

Крізь бурчання все ще всюдисущих конформістів, ми відчуваємо - десь на Заході, вогнями барикад сходить нова зоря. Наша надія росте, вітри дують потужні - а отже, наші вітрила і наші крила наповнює сила.

Хай скоріше гримне буря!

Igor Lutsenko, facebook.com

Фото зі сторінки ФБ Igor Lutsenko