Марк Солонін: Порошенко не сказав «Ні». Він сказав: «Так, Володя, але не так швидко»

Абсолютний чемпіон світу - це хто? Той, хто пробіг «стометрівку» з абсолютно максимальною швидкістю 300.000 км в секунду? Ні. Той, хто пробіг її швидше, ніж будь-хто раніше за всю історію людства? Теж ні (ми ж не знаємо, з якою швидкістю древній африканський мисливець ганявся за антилопами). Чемпіон - це той, хто бігає швидше за всіх нині живих. Тому не будемо порівнювати В.В. Путіна з Черчиллем і Олександром Македонським, але серед нинішніх - він найвидатніший політичний діяч, що йде від перемоги до перемоги.

А тепер - до підсумків 14-годинних переговорів у Мінську. Підсумки ці пропоную розглянути з двох сторін: формально-юридичної та суто практичної.

З точки зору «букви» документи складені так, що Росія ні в одній комі не представлена як сторона конфлікту. Слово «Росія, російська (армія), російський» з'являється лише один раз, причому в незначному пункті Додатку («сприяння з боку центральних органів влади транскордонного співробітництва в окремих районах Донецької та Луганської областей з регіонами Російської Федерації»). Про присутність на території України російських військовослужбовців і російської бойової техніки, про постачання боєприпасів і веденні розвідувально-диверсійних заходів, про найпотужнішою анти-українську пропаганду в російських ЗМІ не сказано ані слова.

Президент Росії підписав спільну з лідерами Німеччини та Франції декларацію лише в якості одного з багатьох політиків, глибоко стурбованих заворушеннями в Україні і незмінно прихильних ідеям мирного співробітництва, діалогу, поваги суверенітету та ін. Більш того, Росія навіть не обіцяє «сплатити банкет»; відновлювати зруйноване війною чомусь зобов'язали інших («Німеччина і Франція нададуть технічну підтримку для відновлення сегмента банківської системи в порушених конфліктом районах»).

Так, серед «Комплексу заходів» можна відшукати і п. 8 («виведення всіх іноземних збройних формувань, військової техніки, а також найманців з території України під спостереженням ОБСЄ»), але якщо на цей момент Меркель, Олланд і Тальявіні так і не змогли виявити і зафіксувати в документі наявність на території України російських збройних формувань та російської військової техніки, то насилу віриться в те, що якісь «спостерігачі ОБСЄ» виявляться більш спостережливими.

Не грунтується на «букві документа» і дивний (награний) оптимізм з приводу звільнення Надії Савченко. Пункт 6 «Комплексу заходів» припускає «забезпечити звільнення і обмін всіх заручників і незаконно утримуваних осіб», але, як відомо всім і кожному, Н.Савченко знаходиться в московському СІЗО за рішенням російського суду, відповідно до статей і параграфів російських законів; відповідно, вона ніяк не підпадає під визначення «незаконно утримувані особи». А ось про обмін військовополоненими в документі не сказано нічого, і це цілком резонно, оскільки війни-то в документах немає, а є якийсь суто внутрішній збройний конфлікт в Україні.

Для повноти юридичної картини залишається тільки додати, що «Комплекс заходів» підписано абсолютно фарсовими фігурами: колишній президент, а нині безробітний пенсіонер Кучма, два пана з неоголошеним посадами (деякі Захарченко та Плотницкий) і посол невідомо чого Тальявіні. Кому і де можна пред'явити претензії за невиконання таких угод? У Кучмі на дачі? Або у Захарченко в шахті?

Що ж стосується практичної сторони справи, то вона вичерпно описана в п. 9 «Комплексу заходів», а саме: «Відновлення повного контролю над державним кордоном з боку уряду України ... після всеосяжного політичного врегулювання (місцеві вибори в окремих районах Донецької та Луганської областей на підставі Закону України та конституційна реформа) до кінця 2015 року за умови виконання пункту 11 - в консультаціях і за погодженням з представниками окремих районів Донецької та Луганської областей в рамках Тристоронньої Контактної групи». Тобто ніколи.

При такому положенні справ на кордоні немає сенсу навіть згадувати - тим паче обговорювати - всі інші пункти та підпункти. Через відкритий навстіж кордон продовжать свій рух «гуманітарні каравани», закуплені в «Воєнторзі» танки і батальйонно-тактичні групи російських «відпускників» (благо, попереду літо - саме сезон для активного офіцерського відпочинку на свіжому повітрі), відповідно, нічого на Донбасі не зміниться. Точніше кажучи - нічого не зміниться без згоди Путіна.

Резюме: Порошенко зазнав у Мінську принизливої поразки, а Путін здобув переконливу перемогу. Тепер у нього повністю розв'язані руки для БУДЬ-ЯКИХ рішень: можна «заморозити конфлікт» в його нинішньому стані уповільненої війни, можна активно диктувати свої умови Києву через формування в Донбасі маріонеткової «автономії», можна підкинути ще пару ешелонів з танками і (коли земля підсохне після весняного бездоріжжя) розпочати новий наступ. А можна і вийти з гри, надавши Донбасу його незавидну долю, але при цьому з гордим виглядом переможця, який «не дозволив украм втопити в крові повсталих росіян». Теж варіант, нітрохи не гірше за інших - особливо з урахуванням наростаючої економічної кризи в РФ.

Чи була альтернатива? І тут ми переходимо до глибокої і дуже старої проблеми: що робити жертві, якщо насильство неминуче? На мій погляд, правильну відповідь дали в ТОРІ, 25 століть тому. Чесна дівчина (так само, як і заміжня жінка) повинна сказати «Ні». Ніхто не вимагає, та й не чекає від слабкої жінки, щоб вона могутнім ударом п'ятки розбила голову здоровенному селюку. Але слово «Ні» вона повинна сказати твердо, голосно і чітко. І тільки проголошення цього слова переводить її з категорії «перелюбниці», яка підлягає покаранню, в заслуговуючу співчуття і допомоги жертву зґвалтування.

Але Порошенко не сказав «Ні». Він сказав: «Так, Володя, але не так швидко». ОК. Володимир Володимирович погодився діяти повільно і сумно. «До кінця 2015 року за умови виконання пункту».

Джерело: www.solonin.org