​Україну вбиває відсутність стратегічності

Підкреслюю: не конкретного плану перемоги і розвитку, яких теж конче не вистачає, а націленості на перспективні, стратегічні рішення по всіх важливих напрямках.

За наявності стратегії втрата одного з пунктів оборони, як от Вугледар, не є катастрофою, бо зрозуміло, яким чином це можна компенсувати. І контрнаступальна операція у Курській області не перетворюються на своєрідну чорну діру, яка поглинає живу силу і техніку ВСУ, забезпечуючи лише пропагандистські здобутки, як свого часу плацдарм у Кринках.

Існування сталої стратегії нівелює якість влади, яка керує країною у конкретний час. Бо ця влада не починає вигадувати щось своє з нуля, а виконує те, що передбачено стратегією. Так, влада Ізраїлю далеко не завжди була такою потужною і ефективною, як за часів Бен-Гуріона та Голди Меїр. Але засновники Ізраїлю фактично заклали основи стратегії виживання своєї країни у ворожому оточенні, що переважає ресурсно і чисельно (ситуація схожа на нашу).

Ця стратегії передбачала не тільки створення потужних збройних сил і розвідки, але й ефективної економіки, зокрема, ВПК, а також закладення певних суспільних принципів, де є і демократії, і священний обов’язок кожного захищати країну. І це працює і зараз!

У нас — не так. Сьогодні путін може оголосити досягнення «цілей СВО». Бо населення України зазнало жахливих втрат — вбитими, пораненими, вимушеними емігрантами. 20% території окуповано, значна частина населених пунктів зруйнована. Промисловість скоротилася за різними оцінками на 50-70%. Офіційний дефіцит бюджету 20,7% (експерти вважають, що не менше, ніж 50%), підвищення тарифів і податків нездатне закрити цю діру. Членство України у НАТО, попри різні гучні заяви, все ще залишається примарним.

Тобто, агресор має змогу стверджувати, що наніс Україні смертельне поранення, її перспективи знищені, і далі вона зникне сама. Біда у тому, що таке бачення не дуже й далеке від реальності.

Тому саме зараз, у черговий критичний момент нашої історії, Україні потрібні радикальні зміни суспільно-політичної ситуації. І вкрай важливою складовою таких змін має стати Стратегія існування і розвитку (назва умовна).

Стратегічною метою має бути збереження держави, здатної на розвиток і самозахист за рахунок переважно власних ресурсів. Тобто, не вихід на кордони 1992 року, який обов’язково відбудеться, але не найближчим часом. І виключно за умови збереження держави Україна.

З іншого боку, не може бути мови про заганяння України у резервацію з трьох західних областей, на що від початку вторгнення натякає недоімперія. Тому що вони не будуть самодостатніми і згодом по факту неминуче перетворяться на воєводства Польщі.

Головна проблема у тому, що наше суспільство не розуміє критичності моменту і не має життєвої потреби у докорінних тотальних змінах.

Підкреслюю, мова не про владу. Бо влада у будь-який країні світу після того, як трохи покерувала, вже переконана, що все гаразд, і нічого міняти не треба. Відповідно, всілякі просунуті стратегії українську владу взагалі не цікавлять. Ну, хіба що трохи попіаритися.

Але й наше суспільство хоча й відчуває, що, м’яко кажучи, не все гаразд, але суспільна самосвідомість і близько не досягає того рівня, щоб активно цікавитися стратегічними концепціями і демократично, у рамках законодавства, але тиснути на владу щодо таких змін.

При цьому, велика кількість експертів з воєнної, економічної, політичної сфер криком кричать про невідкладність радикальних перетворень.

І якщо вже війна не здатна пробудити цю суспільну самосвідомість задля врятування країни, то вже й не знаю, що взагалі здатне.

P.S. Тема докорінних суспільно-політичних перетворень і випрацювання Стратегії існування і розвитку України є вельми розлогою, тому це одна з перших публікації на цю тему.

Олександр Кочетков, facebook.com

Фото зі сторінки ФБ Олександра Кочеткова