Братня любов Каїна

90 років другої російської окупації України

Цього року минає 90 літ від початку другої російської окупації України. Тоді, у далекому 1919-му, скориставшись внутрішньою міжусобицею українських політичних сил (повстання Директорії проти гетьмана П.Скоропадського), Російська Федерація по-зрадницьки, без оголошення війни, зламавши укладені перед тим міжнародні договори, напала на Українську Народну Республіку (УНР) і буквально втопила її у крові. Міжнародні злочинці добре розуміли ганебність скоєного, тому намагалися переконати український народ і світ, що, начебто, в Україні відбулася громадянська війна між місцевою буржуазією та пролетаріатом, а російський уряд лише надав «братню воєнну допомогу» повсталим трудящим.

Цю брехню десятиліттями тиражувала облудна радянська історіографія, намагаючись відмити українську кров із рук своїх кремлівських хазяїв. Коли ж «аргументів» не вистачало, на допомогу платним борзописцям приходили кадебешні «заплічних діл майстри». Перелякані ними гомосовєтікуси навіть у незалежній Україні так і не зважилися на офіційному рівні чітко й недвозначно назвати речі своїми іменами: «громадянську війну» — українсько-російською війною, «братню воєнну допомогу» — збройною агресією, «визволення» — окупацією, а «возз’єднання» — анексією. Така безхребетність заохочує нинішню Російську Федерацію та її п’яту колону в Україні до реваншу. Використовуючи поблажливість українських правоохоронних органів, ветерани окупаційної російської армії, воєнні та цивільні колоністи та їхні нащадки проводять на території України підривні акції, скеровані на розчленування території Української держави та нове уярмлення українського народу. Замовники й виконавці не приховують своїх злочинних намірів. Їм потрібно, для початку, «...перетворити Республіку Україна в Федеративну Республіку Україна (ФРУ) « у складі «...новостворених (за допомогою російської зброї. — Авт.) автономних республік — Кримської, Донецької, Галицької, Одеської, Закарпатської та ін.» (Широкорад А.Б. Россия и Украина. Когда заговорят пушки... .— М.: АСТ МОСКВА: ХРАНИТЕЛЬ, 2007). А потім відбудеться повний «...розпад цієї держави « (Ульянов Н.И. Украинский сепаратизм. — М.: Эксмо, Изд-во Алгоритм, 2004).

 ГЕНЕРАЛЬНИЙ КУРС — АГРЕСІЯ

 Сценарії знищення незалежної України апробовано ще у 1918 — 1919 роках. Як відомо, 3 березня 1918 року в м. Брест Російська радянська республіка підписала мирний договір із державами Четвертного союзу: Австро-Угорщиною, Болгарією, Німеччиною та Туреччиною. Згідно з умовами договору, Росія зрікалася свого суверенітету над Україною, Польщею, Фінляндією та країнами Балтії. Вона зобов’язувалася «не втручатися у внутрішні відносини цих країв». Щодо України, стаття 6 Договору зобов’язувала Росію «негайно укласти мир з Українською Народною Республікою та визнати мирний договір між цією державою та державами Четвертного союзу». Водночас українська територія мала бути очищена «від російських військ і російської Червоної гвардії». Крім того, Росія зобов’язувалася припинити будь-яку агітацію чи пропаганду проти уряду або публічних установ УНР. Таким чином, Брестський договір надав Україні визнання її самостійності з боку Росії, зафіксоване перед третьою стороною й у формі міжнародного зобов’язання.

Однак, програвши першу українсько-російську війну 1917—1918 років, Росія не відмовилася від своїх загарбницьких планів щодо України. Адже йшлося про донецьке вугілля, криворізьку залізну руду, нікопольський марганець, запорізьку та херсонську пшеницю, торгові порти Північного Причорномор’я. Без них новітні імперіалісти не уявляли собі Росії-наддержави.

Тому Кремль розгорнув гарячкову діяльність по двох напрямках: перший — нейтралізація союзних УНР європейських держав, другий — підривні дії щодо України та підготовка до нової збройної агресії проти неї. На першому напрямку мобілізовано європейських лівих: соціалістів, соціал-демократів, анархістів, а також міжнародну кримінальну мафію з метою організації пробільшовицьких революцій. Чемодани діамантів з царської казни та приватних збірок пішли на підкуп європейської преси, продажних політиків, працівників силових структур.

На другому напрямку теж здійснено ряд організаційних заходів. 5 — 12 липня 1918 року в Москві проведено І з’їзд маріонеткової КП(б)У, який постановив «боротися за революційне об’єднання України з Росією на засадах пролетарського централізму в межах Російської Радянської Соціалістичної Республіки». Створено Центральний Всеукраїнський Революційний комітет, який у своїй діяльності фактично підпорядковувався Оперативному відділу Народного комісаріату у військових та морських справах РСФСР. Роботі цього відділу підвищену увагу приділяв Ленін. Відділ готував та нелегально засилав до України диверсантів, резидентів новостворюваних агентурних мереж, переправляв агітаційну антиукраїнську літературу, зброю.

Як засвідчують архівні документи, по містах України була закладена ціла мережа підпільних підривних більшовицьких організацій. Так, в листі Головного комітету єврейського Комуністичного союзу в Україні до ЦК КПУ від 19.08.1919 року сказано:

«Уважаемые товарищи!

Нижеперечисленные тт. командируются нами для ответственной партийной работы (подпольная) в Левобережную Украину:

1. Френкель — член Главкома.

2. Рабичев.

3. Эстрин и Эйдельзон (Екатеринославского комитета).

4. Лехциер (Харьковского комитета).

5. Эскин (Луганского).

6. Степанский (Бердичев).

7. Паргаманник (член Киевского).

8. Заславский (Киев-Демиевского рай. комитета).

9. Либский (Подольского).

10. Бруханский.

11. Бурман.

12. Зверева (ответственный партработник) (ЦДАГО, Ф-1, Оп-18)».

Фінансування засланих на українську територію бойовиків здійснювалося безпосередньо через Я.Свердлова в російській та іноземній валюті.

Згідно з рішеннями ЦК РКП(б) і РНК РСФСР у 1918 році на базах, розташованих у прикордонних з Україною районах РСФСР і на «нейтральній смузі», розпочалася підготовка бойовиків для війни з українською владою. Бази дислокувалися по лініях Тула — Калуга, Орел — Брянськ. Окрім того, бази розміщувалися в Кургані, Почепі, Зернові та ін. Ядром створюваної радянської армії України стала 2-га Орловська дивізія та 43-й робітничий полк.

Одночасно почалось формування російської Резервної армії під командуванням полковника колишньої царської армії Глаголєва, яка мала у потрібний момент «прийти на допомогу українським повстанцям». Сформовані частини дістали умовну назву Групи військ курського напрямку.

У російських містах створювалися та укомплектовувалися, згідно зі штатним розписом, державні установи, які після окупації відповідних територій у повному складі переїжджали в губернії, округи та волості України.

Так, Чернігівський військовий комісаріат був створений 09.12.1918 р. у м. Орел (Росія), а після окупації української території переїхав до Чернігова 12.12.1919 р. (ФР-2201. од. Зб. 341. 1918—1925 рр. Описи (Чернігів). До березня 1920 р. Чернігівський військовий комісаріат виконував завдання штабу Орловського військового округу.

Для Київської губернії в різних російських містах було створено та укомплектовано штатами (ясна річ, своїми) 13 військових комісаріатів.

(Державний архів Міністерства оборони України Ф-3769. Оп-19819. Спр-6.).

А в січні 1920 р. за наказом «Совєта Всеросійского Главного штабу» розпочато формування штабу Київського військового округу. (Державний архів Міністерства оборони України Ф-3769. Оп-19819. Спр-6.). Вище військове командування РРФСР брало безпосередню участь у формуванні радянської армії України, зокрема, піхотних і кавалерійських частин, кулеметних рот, артилерійських дивізіонів та так званих каральних загонів. Національний склад радянської окупаційної армії в Україні за особовим складом був переважно не українським. Ось як виглядав за національним складом списочний склад каральних частин, підвідомчих Київському Губвоєнкомату. Мова оригіналу:

Аналогічна ситуація з карчастинами була й в інших українських губерніях. Одеська губернія отримала 12 карчастин та кавалерійських батальйонів, Подільська — 18 і т. ін. Формувалися ці карчастини в російських містах та військових округах губернськими воєнкоматами й військовими штабами та в спішному порядку відправлялися на Україну. Якщо в поодиноких випадках і вдавалося сформувати військову чи карчастину з етнічних українців, то її у спішному порядку відправляли в Росію, а взамін присилали свою. Як засвідчують архівні документи, воєнкомати та карчастини формувалися в Петроградському окрузі, Московському, Приуральському, Заволзькому та інших, в містах Калуга, Владімір, Москва, Івано-Вознесенськ, Кострома, Вятка, Перм, Саратов, Самара, Астрахань, Єкатеринбург, Вологда, Уфа і т.д. Апетити в завойовників були настільки великими, що навіть було створено кілька військоматів для майбутньої окупованої, як вказано в документах, «Галіції» (Державний архів Міністерства оборони України Ф-3769. Оп-19819. Спр-12.).

Українцям не довіряли. Карчастини й військомати забезпечувалися російськими «преданними соввласти» керівними кадрами. Тільки з петроградського окружного військового комісаріату на Україну на керівні посади було відправлено 314 осіб: з Вологди — 35, Воронежа — 21. У волосні комісаріати — 151 осіб, в Херсонську губернію — 41 осіб, в Чернігівську — 18, в окружні штаби — 10 керівників. Часу забракне перелічувати політпрацівників, які були направлені в Україну з Росії. Вражає, що на керівні посади відправлялись особи, які в Росії були ким завгодно: переписчиками, експедиторами, артистами, керівниками дитячих секцій і клубів і навіть кучерами. Очевидно, що головним критерієм відбору та призначення була жорстокість, ії відчули на собі мільйони українців. (Державний архів Міністерства оборони України Ф-3769. Оп-19819. Спр-10.)

Із Росії для підсилення окупаційних військ були надіслані сформовані за наказом № 234 Предреввоєнсовєта тов. Троцького кавалерійські ескадрони: один в Київ, чотири в Одесу, один в Чернігів, один в Житомир та один в Миколаїв. За наказом РВСР № 162/304 (на доповнення до наказу № 234) було сформовано ще додатково: добровольчий батальйон трьохротного складу, легка батарея зі штабом та два окремі кавалерійські ескадрони. Усі пойменовані вище частини після сформування були направлені до місць призначення. За наказом Командюгзапа № 986/сек/5515 формується стрілецька бригада за штатами наказу РВСР № 220 у наступному складі: Управління бригади;

1-й стрілецький полк бригади;

2-й —/— полк бригади;

3-й —/— полк бригади;

Управління легкого артилерійського дивізіону;

Окремий кавалерійський дивізіон 2-ескадронного складу;

Рота зв’язку при управлінні бригади;

Саперна рота при управлінні бригади;

Комендантська команда при управлінні бригади.

(Державний архів Міністерства оборони України Ф-3769. Оп-19819. Спр-6.).

Постачання радянської армії України здійснювалося централізованим шляхом через Центральне управління постачання в Москві. Озброєння надсилалося з Москви, Тули, Брянська та Орла. Так, у листопаді 1918 р. бойовики одержали значну кількість артилерійського озброєння (24 артилерійських гармати з лафетами, передками й запасними частинами, 16 тис. гранат, 16 тис. шрапнелей, 4800 запалювальних снарядів, 2 542 лінійних гранати тощо). Наприкінці 1918 р. в розпорядження псевдоукраїнських військових з’єднань було передано окремі загони авіації.

У грудні 1918 р. за вказівкою Центрального управління постачання бойовикам було відпущено 8 тис. кожухів, 8 тис. черевиків з обмотками, 16 тис. гімнастерок, поясів і 24 тис. речових мішків, 70 похідних армійських кухонь. Для налагодження служби зв’язку Центральне управління постачання відпустило бойовикам 36 комутаторів, 26 телефонних двоколок, 100 польових апаратів, 20 мотоциклів з колясками, кілька сот верст кабелю, 50 індукторів та ін. Медикаменти надсилалися безпосередньо Наркомом охорони здоров’я РРФСР.

Фінансове забезпечення антиукраїнських банд було покладено на Курський банк. Ще в листопаді 1918 р. для 3-ї бригади (6-й і 7-й полки) в Курському банку було одержано 2 млн. крб. Посилюючи фінансову допомогу радянській армії України, РНК РРФСР виділив відділу грошового постачання Головнокомандуючого радянськими військами України 22,5 млн. крб. Потім, з утворенням Українського фронту, Наркомфін РРФСР систематично постачав радянській армії України гроші й здійснював контроль за їхнім використанням.

ВІЙСЬКО, СТВОРЕНЕ ДЛЯ ОКУПАЦІЇ

Отже, радянська армія України була переважно російська за національним складом, перебувала на утриманні російської сторони та сформована росіянами для боротьби з незалежною Україною. Зрештою, маріонеткового характеру радянської армії України не приховували й самі її організатори. В Положенні про радянську армію України було сказано: «Радянська Українська армія входить складовою частиною до загальноросійської... Українська радянська армія постачається від центральних установ Російської Республіки... в оперативному відношенні вона цілком підпорядкована головнокомандуючому збройними силами Російської республіки».

Навіть статути, устави, книжки червоноармійців, інформативні та агітаційні матеріали друкувалися та надсилалися в Україну з центру. Як засвідчують архівні документи в 1919 р. та на початку 1920 р., в Україну з Росії передано статутів (уставів) — 24 462 шт., службових книжок червоноармійців — 25 000 шт. Видано уставів — 10 006 шт., видано службових книжок червоноармійців — 24 150 шт. (Державний архів Міністерства оборони України Ф-3769. Оп-19819. Спр-6.). Сформовані поспішною мобілізацією військові та каральні частини, не обмундировані, часом в лаптях, отримували посвідчення червоноармійців, вже прибувши в Україну. На військовий вишкіл новобранців не було часу. Зате комісари-політруки вказували на Україну як на землю, де у ворогів пролетаріату є харчі й казкові багатства. Ще на V з’їзді РКП(б), 18 — 23 березня 1919 року, в Москві один із лідерів більшовиків П’ятаков заявив: « Мы должны отказаться от лозунга «самоопределения наций». Сейчас идет борьба за утверждение диктатуры пролетариата на Украине, а вы знаете отлично, что судьба Украины представляет громадный интерес не только для рабочих масс этой страны, а и для рабочих масс России, Латвии, Белоруссии и остальных советских республик. Если Советские Республики установятся в Австрии и Германии, то в Украине будут заинтересованы и эти республики».

Для втілення свої окупаційних амбіцій Росія, окрім сформованих військових та каральних частин, зосередила поблизу демаркаційної лінії з УНР додаткове потужне військове угруповання чисельністю близько 75 тисяч піхотинців, 1500 тисяч кінноти, 170 гармат, 427 кулеметів, 15 літаків і 6 бронепоїздів. У разі сприятливої міжнародної обстановки ця армада мала вдертися в Україну слідом за фальшивими «українськими повстанцями».

Так і сталося. З вибухом революцій у Німеччині й Австро-Угорщині, Росія розпочала другу українсько-російську війну. Однак, на відміну від першої, цю війну не було офіційно оголошено. На своєму початковому етапі вона велася псевдоукраїнськими збройними формуваннями, сформованими, озброєними й вишколеними на території Російської Федерації, які складали невід’ємну частину її збройних сил і проводили свої операції за єдиним загальноросійським планом. Цим московський уряд намагався всіляко приховати своє керівництво інтервенцією проти держави, яку він перед тим визнав незалежною, та зобов’язався перед міжнародними представниками не втручатися в її внутрішні справи.

Вступивши в межі УНР, росіяни та їхні найманці, серед яких були, зокрема, й китайські полки, зустрілися з жорстким опором української армії та корінного населення. І не дивно, бо шлях завойовників позначався пограбуваннями, реквізиціями, насильствами і вбивствами. Тому її командування в особі Антонова-Овсієнка звернулося до Леніна з проханням відкрито ввести в Україну суто російські війська. Прохання задовольнили. У результаті спільних дій Росії та її агентури в Україні, при потуранні європейських «миротворців», незалежна Українська Народна Республіка була знищена, а більшу частину її території окуповано російською Червоною армією і, згодом, анексовано Російською Федерацією.

Вищезазначене фінансове та матеріальне забезпечення окупаційних російських військ було розраховане тільки на переїзд в Україну та один чи два дні проживання. А потім «освободітєлі» переходили «на самоокупаємость» шляхом розбою, грабежів, реквізицій, конфіскацій, контрибуцій, продрозгорток, арештів, депортацій, вбивств, гвалтувань та інших, небачених до того, методів нелюдських звірств диктатури пролетаріату.

ОБЛИЧЧЯ «ВИЗВОЛИТЕЛІВ»

Дислоковані в містах, містечках, селищах і селах, окупаційні військові та карчастини були повністю на утриманні українських селян. Селяни під страхом репресій годували й одягали «визволителів». Майже вся сільська молодь, що не могла змиритись із російским свавіллям, брала в руки зброю та йшла в повстанські загони. Для підтвердження вищесказаного наведу як приклад кілька фактів із архівних документів, тисячі яких можна віднайти в архівах України: Інструкція «прод-трибуналов» зобовязувала трибунали по приїзді в село вимагати в сільского керівництва список осіб, «не выполнивших продрозверстки. Этот список является обвинительным актом». Якщо такого списку не було, суду «предается сельсовет и продагент». На вимогу трибуналу скликається сільский сход, а тих, хто не виконав розверстки, арештовують. Після чого починається засідання трибуналу. Покарання трибуналу було таке: заміна одного продукта іншим, уплата грошима вартості продрозверстки, конфіскація частини або всього майна, а при виявленні прихованих продуктів — вища міра покарання. (Державний архів Полтавської обл. Р-3123. оп-1. спр-2. ст.9).

Під грифом «таємно» 20.04. 1920 р. у Харкові була видана «Краткая инструкция по борьбе с бандитизмом и кулацкими восстаниями». Цей документ не просто давав право чинити репресії — він зобов’язував окупаційні російські війська до знущань, пограбувань та вбивств українського населення.

5 розділів та 43 статті інструкції стали основною зброєю окупантів у знищенні українців та їхньої державності. Наведу як приклад тільки декілька статей. Мова оригіналу:

«Ст. 1. Для ведения борьбы назначаются все местные наличные войсковые силы этой територии. (При необхідності до проведення операцій залучались війська і з інших територій, які зобов’язувались інструкцією після завершення операції повертатися на попереднє місце дислокації).

Ст. 38. В случаях явно выраженной враждебности населения, укрывательстве и упорной невыдачи бандитов и повстанцев, на данное население может быть наложена та или иная кара.

Такими карами могут быть:

а) Контрибуция продуктами продовольствия,

б) денежная,

в) производство выселения и взятие семейств главарей и зачинщиков восстания, конфискуя все их имущество и предавая его бедноте,

г) обстрел селения и,

д) его полное уничтожение.

Председатель Совнаркома Украины Раковский /пыдпис/

Член Реввоенсовета Югзапфронта Егоров /подпись/

Член Реввоенсовета Берзин /подпись/

Начтыла фронта Эйдеман /подпись/

Наштаюгзап Петин /подпись/»

(Обласний державний архів Одеської обл. Р-99 оп-4. спр-166)

Першим питанням порядку денного засідання Чугуївської постійної наради при начальнику тилу було: «Посилка карального загону в Бурлацьку волость та накладення на неї контрибуції». Вирішили: вислати в Бурлацьку волость для викачки контрибуції «трійку» із збройним загоном чисельністю в 50 штиків і 20 вершників при одному кулеметі під командуванням помічника командира 3-ї роти 565-го стрілкового полку тов. Ляпіна. Означеній трійці доручалося:

— конфіскувати для кавалерійського ескадрону 150 коней з вуздечками, 150 комплектів обмундирування, 150 матрасних наволочок, набитих соломою, 5000 аршинів полотна, 10 бричок з упряжжю;

— вилучити 100% продуктів: як жирів, так і хлібних продуктів, взяти 30 молочних корів для молочної ферми, 100 мільйонів грошової контрибуції для культурних цілей, а також забрати весь кулацький елемент як заложників і розмістити їх у концентраційний табір та утримувати до наступного розпорядження.

— забезпечити трійку мандатом з необмеженими повноваженнями аж до розстрілу.

Впродовж трьох днів каральний загін та трійка не тільки виконали, але й перевиконали завдання. На наступному засіданні награбоване розподілили між собою. Найбільше перепало каральному загону, ГПУ, міліції та парткому.

(Обласний архів Харківської обл. Р-200. оп-1. Спр-16.).

Протоколом Гадяцького об’єднаного засідання «Особой комиссии» приймається резолюція: «...соучастничество части населения к бандитизму можно остановить только красным террором, которым можно гарантировать спокойствие и неприкосновенность личности совработников. С этой целью считаем необходимым расстрелять нижепоименованых жителей г. Лютенки» (список 8 чоловік). Тим же протоколом затверджений список заложників — 19 чоловік. (Державний архів Полтавської обл. Р-3123. оп-1. Спр-84. ст.23,24).

Якщо приймалося рішення про розстріл кількох заложників із загального числа, то, за інструкціями, жертви визначалися шляхом жеребкування. Протоколом № 16 Гадяцького Увоенсовещания від 05.08.1921р.створюється особлива комісія з «Парткома, Исполкома, Военкома, Бригади 20 и Политбюро» (всього 5 чоловік), яким надається право за кожного вбитого «совработника» розстріляти 10 чоловік і, крім того, взяти із с. Цепки заложників: усіх кулаків, ворожих «соввласти». (Державний архів Полтавської обл. Р-3123. оп-1. Спр-84. ст.25,26).

Телеграмою № 272 Вельбовский предволісполком тов. Штепа повідомляв предуісполкома Чабаю, що: «в ночь с 16 на 17 марта переходящими красноармейцами 7-го Кадрового Кавполка произведены буйства, насилия и побои граждан». Перелічується шість потерпілих родин та повідомляється, що це вже другий такий напад цього полку на села Вельбовки. (Державний архів Полтавської обл. Р-3123. оп-1. Спр-29. ст.126).

ОПІР

Перетерпівши по декілька нападів «визволителів», селяни від старого до малого бралися за зброю, намагаючись захистити свої родини й майно. Так, було оточене с. Старовіровка Харківської губернії. Тричі селянам у письмових ультиматумах пропонували здатись і арештувати та видати своїх керівників. Ось що писав в ультиматумі до селян оперативний штаб 2-го зразкового батальйону: «Крестьяне с. Староверовка, неужели вы думаете устоять перед нашими полками, которые ждут только приказа явиться в Староверовку.....» Тричі селяни однаково відповідали на ультиматуми колонізаторів: «Вы пугаете нас уничтожить вместе с детьми и имуществом. Это слова не социализма и революционера. Мы не против соввласти, но пусть погибнем мы все, пусть сожгут наше село, но торжеству грабежей, насилия и произвола настал последний час (Обласний архів Харківської обл. Р-200. Оп-1. Спр-3с.»

М.Тухачевський, підсумовуючи досвід боротьби з «контрреволюционными восстаниями», писав: «В районах прочно вкоренившегося восстания приходится вести не бои и операции, а, пожалуй, целую войну, которая должна закончиться прочной оккупацией восставшего района. Словом, борьбу приходится вести, в основном, не с бандами, а со всем местным населением»

Каїнова братня любов принесла українському народу незліченні страждання: три голодомори, криваві репресії, етнічні чистки, колгоспне рабство, данину крові московським баскакам на фронтах всіх війн, у яких змушували українців брати участь московські «інтернаціоналісти», врешті — духовний і фізичний Чорнобиль. Мільйони українців змушені поневірятися на своїй землі в чужій державі, яка їх нещадно експлуатує та асимілює.

Щоб події 90-літньої давності не повторилися знову, слід, на мою думку, керівництву держави Україна офіційно визнати факт окупації російською Червоною армією території УНР в ході українсько-російської війни 1918—1921 років з наступною анексією завойованих українських земель Російською Федерацією. Це має знайти відображення в офіційних документах і навчальній літературі з історії. День 22 квітня пропоную оголосити Днем окупованих українських територій. У цей день і тиждень в усіх навчальних і наукових закладах, насамперед, військових, мають проводитися публічні читання про дійсний характер українсько-російських відносин 1917 — 1991 років.

Збройні Сили України повинні негайно відновити передчасно скорочені військові частини на Лівобережжі Дніпра вздовж українсько-російського кордону й бути готовими виконати свій конституційний обов’язок по захисту територіальної цілісності України та українського народу від російських імперіалістів, що знову посягають на нашу свободу.

Роман КРУЦИК, директор Музею совєтської окупації

Наступна стаття »