Чому довічно ув’язнених в Україні більше, аніж в Росії?

Близько року тому чисельні вітчизняні ЗМІ оприлюднили абсолютно немислимі порівняльні цифри засуджених до довічного позбавлення волі в Україні та в Росії. Виявилось, що за кількістю довічно ув’язнених Україна (1845 осіб) обігнала свого північно-східного сусіда (1841 особа).

Незначні законодавчі відмінності між нашими країнами до певної міри можуть пояснити, чому українські судді трохи частіше за своїх російських колег обирають цей найсуворіший вид кримінального покарання. Проте з іншого боку, кримінологічні коефіцієнти свідчать, що в Росії вбивають приблизно вдвічі частіше, ніж в Україні. І це при тому, що російське населення більше ніж втричі перевищує наше. Як в такому разі пояснити явний статистичний парадокс з кількістю довічного ув’язнених в Україні та в РФ?

Одне із пояснень очевидно ховається в площині якості вітчизняного правосуддя. Розглянемо це на прикладі справи Сидоренків, в якій літнього батька та двох його синів 28 і 36 років засуджено за вчинення вбивства до довічного позбавлення волі. Як було встановлено вироком Києво-Святошинського районного суду від 16 травня 2012 року, у червні 2008 року один із молодих Сидоренків переконав батька заставити садибу під банківський кредит, а всю суму отриманих коштів у розмірі 261 тис. 800 грн. – передати [потерпілому] Василишину О.О. для створення спільного бізнесу. Компаньйони тривалий час перебували у довірливих дружніх відносинах, а сам потерпілий навіть називав старшого Сидоренка батьком. Тому, об’єднуючи сімейні кошти з підприємницьким, як їм здавалося, хистом потерпілого, Сидоренки не могли й уявити, в яку халепу вляпались. Як зазначено у вироку: «отримавши від Сидоренків 261.800 грн., Василишин О.О. почав ухилятися від виконання взятих на себе зобов’язань з повернення грошових коштів, хоча й постійно запевняв Сидоренків, що грошові кошти використовуються за призначенням».

Юридичних підстав називати потерпілого шахраєм не маємо, але матеріали кримінальної справи містять показові свідчення його рідного брата, Василишина В.О., який ще до з’ясування причин зникнення потерпілого надавав слідчим такі показання: «Олександр проживав один. Постійно хотів займатись приватним бізнесом. В розмовах з братом він мені розповідав, ніби оформив на себе маршрутні перевезення між Києвом та Хмельницьким. Я у його приватний бізнес не вірив. В мене виникали розмови з Олександром з приводу того, що він почав позичати у мене, батьків і родичів великі суми грошей без особливої необхідності. Гроші, які позичав Олександр, нікому не повертав... По цих обставинах прошу допитати нашу родину, мене, батька, мати, а також рідних тітку та дядька, які протягом 2008-2009 років дали Олександру в борг грошові кошти на загальну суму біля 80 000 доларів США. Також грошові кошти Олександру на протязі 2008-2009 років в борг неодноразово давав В.С.М. Грошові кошти Олександр просив з певною періодичністю приблизно раз у два-чотири місяці. При цьому пояснював необхідність в них різними обставинами. Останній раз грошові кошти йому були надані Н.О.І. на початку травня 2009 року в сумі 4500 доларів США та Ш.В. – 20 000 доларів…».

Отже, трагедія не забарилась… Вирок Києво-Святошинського райсуду від 16.05.2012 року наводить наступну версію події злочину. «Впевнившись, що Василишин О.О. не виконав взятих на себе цивільно-правових зобов’язань, у Сидоренків приблизно в 20-х числах травня 2009 року виник злочинний умисел, направлений на насильницьке викрадення потерпілого з метою примушування його до виконання цивільно-правових зобов’язань щодо повернення належних їм 261 800 грн. Реалізуючи свій злочинний умисел, 26 травня 2009 року приблизно о 08 год. 30 хв. Сидоренки, побачивши Василишина, який вийшов із будинку, застосувавши фізичну силу схопили його за руки та проти його волі затягнули до автомобіля. З метою подолання опору, який чинив Василишин, [старший] Сидоренко ручкою пістолету для відстрілу гумових патронів наніс Василишину удар у область голови. … Доставили Василишина до будинку свого проживання… Протиправно утримуючи його в підвалі зазначеної садиби впродовж дня, примушували Василишина до правомірного повернення грошових коштів в сумі 261 800 грн., однак останній відмовлявся повертати вказані грошові кошти. Не досягнувши повернення грошових коштів, Сидоренки вирішили вчинити умисне вбивство викраденої людини групою осіб з особливою жорстокістю шляхом закопування останнього живим…».

Опускаємо подробиці того, що відбувалось в ніч з 26 на 27 травня 2009 року у лісі біля села Жорнівка Києво-Святошинського району. Це з багатьох причин недоречно і почуття потерпілих тут не найбільша перешкода. Ми уникаємо зайвих деталей хоча б тому, що матеріали справи містять дві версії подій цієї ночі, жодна з яких, як часто буває з нашим правосуддям, не є істинною. З одного боку, є вибиті під катуванням у молодших Сидоренків явок з повинною, на яких власне і ґрунтуються всі процесуальні рішення у справі вкупі з вироком. З іншого боку, є пояснення підсудних в суді, які істотно відрізняються від первісних. Достеменно відомо тільки те, що впродовж цілого дня, утримуючи потерпілого в підвалі будинку, і вночі в лісі Сидоренки не переставали домагатись від нього повернення боргу. Відомо також і те, що впродовж всієї цієї доби молодші Сидоренки виконували накази свого батька, перед яким вочевидь відчували провину за безчесного компаньйона і повне неминуче банкрутство на старості років. У будь-якому разі немає жодних підстав не вірити показанням молодших Сидоренків, що ніякого узгодженого плану на вбивство у них не було і що в останній момент вони за наказом батька залишили його з потерпілим наодинці…

Фінал цієї історії, без перебільшення, жахливий. Жахлива смерть закопаного живцем потерпілого. Проте не менше жахливим є вирок Києво-Святошинського райсуду від 16.05.12р., яким троє раніше не судимих Сидоренків, батько і два його сини були засуджені до довічного позбавлення волі.

Що таке довічне позбавлення волі? Напевне, всі знають, що це найвища міра кримінального покарання, яка прийшла на зміну смертній карі. Всі добре знають, що поняття справедливого правосуддя є невіддільним від справедливості покаранням, яке повинно відповідати тяжкості вчиненого злочину та особі засудженого. Всі також знають, що покарання може не виходити за межі, встановлені законом, але за своїм видом чи розміром бути явно несправедливим, як внаслідок м’якості, так і суворості. Якщо ж згадати, що українські судді приблизно у шість разів частіше за російських колег виносять довічні присуди, то постають нові запитання без відповідей. Чому так? Може, наші судді більш нетерпимі до вбивць? Чи може вони більш безжалісні, більш лихі, нещадні абощо? Але ж ні! Вітчизняна судова практика рясніє протилежними прикладами, коли наші судді виявляють просто таки чудеса гуманізму та поблажливості до відверто патологічних вбивць. Проілюструємо це на двох справах – Лозинського та Демішкана.

Об’їжджаючи поля і ліси, які народний депутат Лозинський вважав своїми феодальними володіннями, цей типовий представник української політеліти помітив у полі чужака і вирішив його привселюдно провчити, щоби не смів без дозволу топтати панську землю. Спочатку Лозинський з метою самоствердження на очах районного прокурора і начальника міліції догнав на автомобілі місцевого селянина Олійника і по-звірячому побив його. Коли потерпілий вирвався з рук садиста і намагався втекти до лісу, Лозинський почав розстрілювати його з карабіна картеччю на великого звіра. Коли поранений Олійник упав на землю і силувався далі повзти, цей народний депутат добивав потерпілого автомобілем, роздробивши ребра і кістки ніг у вже вмираючого тіла… Суд першої інстанції засудив Лозінського до 15 років позбавлення волі. Апеляційний суд м. Києва пом’якшив вирок до 14 років. Вищий спеціалізований суд України ще більше розщедрився, скоротивши вирок Лозинському до 10 років позбавлення волі. 11 червня 2014 року Бориспілський райсуд Київщини звільнив Лозинського від відбуття покарання «за станом здоров’я», який на той момент відсидів за своє бузувірство трохи більше чотирьох років.

Фігурант іншої справи Сергій Демішкан – син депутата від Партії регіонів, який спочатку президентської каденції Януковича був призначений Вінницьким губернатором, а пізніше – головою Укравтодору. Демішкан-молодший займався авіаційними перевезеннями, а точніше здавав у субаренду лізинговий АН-26, орендований у фірми Василя Кривозуба. В якийсь момент Демішкан припинив сплачувати орендні платежі. У відповідь підприємство Кривозуба розірвало договір лізингу і зажадало повернення орендованого літака, який приносив Демішкану гарантований твердий прибуток щомісяця. Перспектива залишитись без стабільного джерела доходів його не влаштовувала і тому було вирішено діяти. 19 листопада 2007 року Кривозуба викрали і доставили до заміського будиночку в Баришівці. Насамперед, погрожуючи фізичною розправою, намагались змусити потерпілого відмовитись від прав на літак. Оскільки Кривозуб вперся, наступного дня пізно ввечері було вирішено його ліквідувати. Демішкан з двома спільниками вивезли потерпілого до однієї з заток Дніпра, зв’язали Кривозуба по руках і ногах, а до спини прив’язали чавунну батарею. Для більш щільного зв’язування, Демішкан особисто натиснув ногою на грудну клітину Кривозуба, спричинивши перелом правих 4 та 5 ребер. Потім злочинці почали силоміць заливати в горло потерпілого горілку. Оскільки Кривозуб намагався чинити опір, йому періодично стискали пальцями шию, спричинивши при цьому перелом щитовидного хряща. Спільники на слідстві свідчили, що перед тим, як скинути Кривозуба з моста, Демішкан, глузуючи з потерпілого, сказав йому наостанок: «Переказуй вітання Кусто».

Спочатку справа відносно Демішкана та двох його спільників розглядалась в Апеляційному суді м. Києва. Майже після двох років слухань Генеральна прокуратура подала клопотання про направлення справи на додаткове розслідування, яке було 29.09.2009 року судом задоволене. При цьому, посилаючись на стан здоров’я підсудного Демішкана, суд ухвалив рішення про звільнення його з-під варти на підписку. Під час нового розгляду справи по першій інстанції, Баришівський райсуд Київської області вироком від 23 листопада 2012 року засудив Демішкана до 5 років позбавлення волі умовно, а двох його спільників – до 5 та 7 років позбавленні волі реально. Ось яким гуманним, виявляється, буває вітчизняне правосуддя…

Але звідки тоді така невтішна статистика по «довічниках»? Спробуємо пошукати відповідь на прикладі справи Сидоренків, але для початку ще декотрі роздуми про найсуворіший вид кримінального покарання. Якщо кримінально-правові та кримінологічні категорії сформулювати більш простою мовою, то правомірність довічного позбавлення волі може бути виправдана лише тоді, коли є абсолютна переконаність у тому, що з огляду на вчинене, якась особа більш не має морального права перебувати між людьми, або коли нема мінімальної гарантії того, що ця особа після звільнення не візьметься за старе і не заподіє чергове душогубство. Чи маємо ми щось подібне у нашому випадку?

Очевидно, що ні. Навіть, якщо припустити, що всі троє засуджених Сидоренків спланували і здійснили жорстоке вбивство свого легковажного боржника, то й в цьому випадку раніше не судимі Сидоренки не є на стільки потворними і бридкими, що до скону свого віку повинні каратись і картатись в ізоляції від людей. Саме так вирішив Апеляційний суд Київської області і своєю Ухвалою від 03 квітня 2013 року пом’якшив призначене покарання молодшими Сидоренкам до 13 років позбавлення волі. Частковому відновленню правосуддя у цій справі можна було б порадіти, якби не наступний вибрик судової системи. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України від 04 лютого 2014 року було скасовано Ухвалу Апеляційного суду від 03.04.13р., а справа була направлена на новий апеляційний розгляд. При цьому суд касаційної інстанції вийшов за межі своїх законних повноважень і в Ухвалі від 04.02.14р. зазначив дослівно наступне: «Пом’якшуючи Сидоренку В.А. та Сидоренку Д.А. покарання …у виді позбавлення волі на строк 13 років … апеляційний суд дійшов передчасного висновку про можливість застосувати до останніх позбавлення волі на певний строк». Іншими словами, Вищий Суд надав апеляційному суду обов’язкову для виконання вказівку щодо покарання, буквально зазначивши, що братам Сидоренкам слід обирати лише покарання у виді довічного позбавлення волі. Звичайно, що Апеляційний суд Київської області взяв під козирок і під час повторного апеляційного провадження залишив вирок щодо Сидоренків без змін.

Вкрай рідкісний, якщо не унікальний випадок, коли, скасовуючи рішення нижчих судів, суд касаційної інстанції прямо вказує, яке конкретно покарання слід обрати щодо засуджених під час повторних слухань, як і вперте намагання судів засудити всіх трьох Сидоренків до довічного позбавлення волі, – насправді все це пояснюється просто. Адже потерпілий був рідним братом судді, а на сьогоднішній день Голови Броварського міськрайонного суду м. Києва – Василишина Валерія Олександровича.

Довідка:

11 вересня 2014 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ вдруге розгляне касаційну скаргу захисту Сидоренків. Цікаво, чи зв’язані судді Вищого Суду вказівками, які були сформульовані їх колегами у цій самій справі раніше…?

Олег ЛЕВИЦЬКИЙ– адвокат, керівник громадської приймальні Української Гельсінської Спілки з прав людини