Що зараз відбувається з ДУК «Правий Сектор»

Наші симпатики знають, що влада вже давно намагається знищити ДУК «Правий сектор». Що нас оббріхують, пробують дискредитувати тощо. Це все правда, і ви це чудово знаєте, тому повторюватись не буду.

Але це - тільки верхівка айсберга. А от що відбувається «під водою». Це знаємо ми, цим зайняті голови наших командирів. Я хочу, щоб ви теж знали.

Спробую якнайкоротше. Найвище політичне і військове керівництво України під тиском і Росії, і Заходу, і, скоріше за все, з власної волі теж - вже давно віддало наказ: «Правого сектора» на фронті не повинно бути.

Цей наказ діє десь із ранньої весни. Всупереч йому ми весь цей час воювали, роблячи так, щоб оті нехороші люди нагорі і за кордоном думали, що нас на фронті нема, але щоб ви, наші друзі, знали, що ми продовжуємо бити агресора.

Це ви теж знаєте. Здогадалися. Але навряд чи уявляєте собі механізми, правила гри, за якими ми весь цей час вимушені грати.

Бійці ДУК не можуть ні брати участь у бойових операціях, ні навіть просто базуватися і пересуватися поблизу передової без згоди командирів ЗСУ, які відповідальні за цю ділянку фронту. Хоча б тому, що на передовій це призвело б до стрілянини між своїми, а у ближньому тилу - нас просто не пропускали б через армійські блокпости, не повідомляли паролі тощо.

Тобто - ми завжди діяли і продовжуємо діяти у тісній співпраці і взаємодії з командирами і бійцями ЗСУ. Ми потрібні цим комбригам і комбатам, щоб закривати дірки в обороні, займатися розвідкою, підіймати бойовий дух солдатів тощо, і вони на власний страх і ризик, порушуючи накази зверхників із Києва, не заперечують проти нашої присутності на фронті, а часто і звертаються до нас по допомогу.

Поки ми воюємо без шевронів, «косячи» під бійців ЗСУ - все нормально. Як тільки ж стає відомо, що десь у бою взяли участь бійці ПС - починається страшенний скандал. Верховні тилові криси з Києва влаштовують фронтовим полковникам через нас таке, що пристойними словами не описується. Їх змушують писати «объяснительные», що на фронті робив «Правий сектор», їм оголошують догани і погрожують звільненням з армії. Деякі з них і після цього дозволяють нам крадькома лишатися, але рано чи пізно нам доводиться забиратися з цієї ділянки фронту, щоб не підставляти армійських командирів ще гірше.

Так, ми дуже не хочемо їх підставляти. Але повністю приховувати нашу присутність на фронті, як хотілося б цим командирам, не можемо теж. От, наприклад, ми відкрито заявили про свою участь у нещодавньому бою під Старогнатівкою - ще до його закінчення. Бо було зрозуміло, що це серйозний бій, що будуть поранені і, можливо, загиблі. Так і вийшло - у ДУК 3 загиблих, 5 поранених. Коли за підбиту нашими пацанами ворожу техніку отримують нагороди армійці - Бог з ним, хай буде так, не заради нагород воюємо. Але де, якщо не в бою з окупантами, загинули і дістали поранення наші хлопці? Повпивалися на базі від сидіння без діла і постріляли один одного? Так повинні про нас думати?

Крім цього, ми повністю на утриманні народу - через волонтерів. Якщо люди не будуть знати, що ми воюємо, нам не будуть допомагати - ні харчами, ні паливом, ні медикаментами, ні спорядженням. Бо люди допомагають тим, хто воює, а не тим, хто без діла висиджує на базах. А без їхньої допомоги ми не зможемо воювати за Україну. Замкнене коло.

Отже, ми заявляємо: ми воюємо. І після цього автоматично втрачаємо можливість воювати - принаймні, на одній конкретній ділянці фронту, яка нами вже опанована, розвідана, де ми кожен кущик знаємо... Вперед, хлопці й дівчатка, починайте усе спочатку.

Це стосується навіть наших медиків - уславлених «Госпітальєрів». Їх теж виганяють з фронту.

У проміжках між втратою однієї ділянки фронту і знайденням можливості воювати на іншій наші хлопці таки сидять на базах. Іноді це триває задовго. Згадайте, що наші добровольці не отримують зарплат. І от, приміром, боєць місяць або більше сидить на базі, а його дитина вдома мало не голодує, а старенька мама хворіє, потрібні ліки, потрібні гроші, гроші, гроші... Перший рік війни можна було воювати на голому ентузіазмі і патріотизмі. Сім'ям, що залишились удома, допомагали родичі, волонтери, у деяких родин були збереження... Нині економіка погіршилась, люди збідніли, війні, через наших доблесних керманичів, кінця-краю не видно... А діти хочуть їсти, а родичам потрібні гроші на лікування. А їхній батько, чоловік, син, який мав би годувати родину, сидить на тиловій базі на всьому готовенькому і нічого не робить. В якого мужика, скажіть мені, сумління таке витримає? І уходять наші бійці - а це кращі бійці - або додому, у мирне життя, заробляти гроші, або у інші військові з'єднання, де платять зарплату. Перші обіцяють негайно повернутись, як тільки «почнеться», другі навряд чи повернуться, бо підпишуть контракт. І що ти їм скажеш? Не до ворогів же за грошима пішли.

Так, і саме так нас зараз знищують. Не дають воювати, відрізаючи від нас таким чином і кращих наших бійців, і волонтерів. Залякуючи і караючи командирів ЗСУ, які співпрацюють з нами.

Знаєте, до чого вже доходило? Ми отримували від наших друзів повідомлення, що на наші фронтові бази їдуть, скажімо так, контролюючі інстанції - перевіряти, чи нас на тих базах справді нема. І ми блискавично вантажили всю нашу зброю, весь БК, всі особисті речі - уявіть собі це пекельне навантаження для хлопців - бігом тягати ящики з отим БК, особливо, коли спека. Ми вшивалися буквально останньої миті, пересиджували «наліт» у найближчій посадці і потім поверталися знову.

Звичайно, все вивезти неможливо, частину речей, в тому числі «палєвних», ми забували. Але перевірки ніколи не бували ретельними, бо в перевіряючих піджилки трусилися від самого факту перебування поблизу передової. Покрутилися 5 хвилин - і по газах. А ми ж тут живемо і воюємо. Тому поверталися і починали знову розвантажувати наше майно...

Доходить і до того, що, їдучи з передової у прифронтове місто - наприклад, в аптеку чи на «Нову пошту» - ми змушені знімати наші шеврони - шеврони ДУК, з якими пройшли рік війни - щоб нами не зацікавилась військова поліція.

Якого біса ми маємо так принижуватись? За що? За те, що троє наших хлопців тільки в останньому бою загинули? Ще й оббріхують нас по всіх бригадах, що правосєкі нібито повтікали з-під Старогнатівки першими і кинули армійців напризволяще. Я там була і знаю, хто втікав першим, а хто відходив останнім. Але на відміну від авторів цієї брехні, не маю мети вбити клин між своїми, тому казати про це не буду.

Вже чую класичний аргумент «порохоботів»: якби ви легалізувалися, як зробили інші батальйони, була б у вас і зброя, і БК, і зарплати, і можливість воювати.

Перше і головне: ми ніколи не відмовлялися від легалізації, ми добивємось її вже більше року. Просто всі умови, які нам пропонувалися досі, були спробою нас надурити, розвести, як лохів. Це були спроби не ввести ДУК «ПС» у правове поле, а роздробити його, розділити на окремі дрібні підрозділи, нав'язавши цим підрозділам своїх «благонадійних» командирів - тобто, знищити ДУК як цілісне явище.

По-друге: більшості легалізованих добровольчих з'єднань - зокрема, «Азову» і «Донбасу» - теж не дають воювати. Якщо всі у підрозділі мотивовані добровольці - сидіть у тилу. Якщо всі примусово мобілізовані, або добровольці розчинені серед мобілізованих - будь ласка, просимо на передок. Це називається: як би так воювати-воювати, щоб ніколи не перемогти.

Зараз відбувається ще одна спроба легалізації ДУК ПС. Моя особиста думка, якщо чесно - вона мало чим відрізняється від попередніх. Але нам доведеться спробувати - змушує описана вище ситуація. Дуже хочеться вірити, що це не чергова спроба нас кинути і знищити. Або - що це чергова спроба, але ми виявимось сильніші.

Ми все одно лишаємось на фронті - до перемоги.

Побажайте нам успіху.

P.S. На фото я з волонтерами з Обухова, на тлі їхнього мікроавтобуса. Пам'ятаєте, як я через Фейсбук просила для нашого підрозділу харчі? Ці дядьки привезли нам харчі - повний оцей червоний мікроавтобус. Нам мало вистачити цього дуже надовго. Але більшу частину цих харчів ми роздали місцевим. Бо довелося залишити базу, і не було чим вивезти...

Олена Білозерська, facebook.com