​ДБР: союз активістів і контрабандистів

Схоже на те, що прізвище «Бірюков» поступово стає в Україні загальним словом, яким позначають чоловіків важкої корупційної поведінки – подібно до того, як на честь добровільного помічника міліції з Білої Церкви Вадима Тітушка ось вже п’ять років «тітушками» називають осіб кримінальної зовнішності, що порушують громадський порядок під час публічних заходів. Принаймні вже навіть журналісти стали плутатись у скандалах, які перманентно спалахують навколо то Юрія Бірюкова (радника президента й керівника Миколаївської обласної організації «Блоку Петра Порошенка»), то Руслана Бірюкова (голови Конкурсної комісії №1 в Державному бюро розслідувань). А, між тим, ці два високих достойники – не родичі й навіть не соратники по партійному будівництву. Але прізвище дається взнаки…

Здавалося б, після того, як до складу Ради громадського контролю при ДБР увійшов колишній прокурор-фальсифікатор з команди Рената Кузьміна Ігор Проценко, здивувати процесом створення нового правоохоронного органу вже нікого неможливо. Та ж ні: постать голови Конкурсної комісії №1 ДБР Руслана Бірюкова не лише вражає своєю кримінальною багатогранністю, але й якнайкраще характеризує суть тих «реформ», що нині відбуваються в Україні.

Полковник поліції Руслан Миколайович Бірюков народився 7 січня 1978 року в славному місті Одеса і, закінчивши в 2000 році Одеську державну академію харчових технологій, свій подальший життєвий шлях вирішив пов’язати з економічною злочинністю. Поступивши на службу до міліції, він за чотири роки по тому ще й обзавівся «корочкою» Одеської національної юридичної академії ім. Ківалова за фахом «економіка підприємства, правознавство». І навіть з часом придбав диплом кандидата юридичних наук – благо, матеріальний стан це дозволяв.

Хай вибачає Руслан Миколайович, але якщо тепер, за плином стількох років, він стане стверджувати, що на початку 2000-х закинув харчові технології та прилаштувався на посаду оперуповноваженого Управління Державної служби боротьби з економічною злочинністю в Одеській області виключно з метою подолати корупцію в Одеському регіоні, – я не повірю. І маю на те підстави: як брешуть люди, свої міліцейські університети він проходив від керівництвом легендарної Люби-Окурок, за паспортом – Любові Євгенівни Івченко, 1962 року народження, переконаної контрабандистки й професійної «обнальщиці», яка в тіні міліцейських кашкетів заробляла на відшкодуванні податку з доданої вартості від фіктивних експортних операцій.

Допомагати мадам Івченко в її нелегкому бізнесі було не тільки вигідно, але й почесно – Любов Євгенівна міцно дружила з донькою колишнього міністра МВС України Юрія Кравченко. І хоча Юрій Федорович у результаті «касетного скандалу» покинув міністерський пост невдовзі після того, як Бірюков вдягнув міліцейську форму, зв’язки всемогутнього екс-міністра та голови Держподаткової адміністрації забезпечували не тільки недоторканність Люби-Окурок, але й кар’єрне зростання її міліцейських друзів.

Навіть самогубство Кравченка шляхом двох пострілів у голову та призначення в лютому 2005 року міністром внутрішніх справ «польового командира Майдану» Юрія Луценка попервах ніяк не позначилось на добробуті одеських міліціонерів, що харчились з бізнесу Івченко, оскільки Юрій Віталійович призначив начальником обласного управління міліції Михайла Вершняка, відомого своєю дружбою з Любою-Окурок. Але невдовзі заступником Вершняка, який мав курувати боротьбу з економічною злочинністю, став колишній податковий міліціонер Іван Пастушок – давній недруг Любові Євгенівни.

І тут почалась така боротьба за грошові потоки між Пастушком і міліціонерами, які обслуговували контрабандні схеми Люби-Окурок, що якби не допомога ще одного відомого одесита з числа ділових партнерів Івченко – Вадима Олександровича Альперіна – то зараз би Руслан Бірюков перебував у статусі умовно-достроково звільненого з місць позбавлення волі, а не керував би Конкурсною комісією ДБР.

Лихі на язик одесити, які заздрять матеріальним успіхам Руслана Миколайовича, стверджують, що, начебто, саме «король контрабандистів» Альперін допоміг Бірюкову перевестись з Управління Державної служби боротьби з економічною злочинністю до Управління по боротьбі з організованою злочинністю в Одеській області, де наш герой дослужився до заступника начальника. На доказ цього згадують рейдерське захоплення Альперіним за допомогою Бірюкова «Науково-дослідного інституту спеціальних способів лиття» в 2005 – 2006 роках і «Стальканату» в 2009-2010 роках. А також – елітний автопарк Руслана Миколайовича, який рисачив по Одесі на «BMW Alpina».

І, дійсно, в Декларації про майно, доходи, витрати й зобов’язання фінансового характеру, поданій заступником начальника УБОЗ в Одеській області Русланом Бірюковим за 2014 рік, зазначено, що він користується двома автомобілями 2011 року випуску – BMW з об’ємом двигуна 3,5 л та Land Rover Range Rover Sport з об’ємом двигуна 5,0 л, а також має у власності дві земельні ділянки, хатинку площею 250 кв.м., четверту частину квартири загальною площею 88 кв.м. і два якихось об’єкти нерухомості площею 405 кв.м і 22 кв.м. (очевидно – гараж). Непогано, як для людини, яка не працювала ніде, окрім правоохоронних органів, отримуючи дуже скромну зарплатню.

Щоправда, в березні 2015 року Руслан Миколайович, опинившись на посаді заступника начальника Полтавського обласного управління міліції, трохи призабув, що саме він кілька днів тому написав у своїй декларації, і розповів журналістам, що користується лише одним автомобілем, до того ж 2008 року випуску. Втім, виробника автомобіля він назвав правильно – концерн BMW, додавши, що машина зареєстрована на його тестя.

Але вже в 2018 році Руслан Миколайович, поборовши в собі корупційні нахили, встав на шлях виправлення й задекларував лише грошові кошти – готівку в сумі 400 тис. грн., 12,1 тис. доларів США та 5,4 тис. євро і копійчаний залишок на банківському рахунку. Ані нерухомості, ані автотранспорту голова Конкурсної комісії №1 ДБР вже не має, а ледь не найбільшою своєю коштовністю зазначає «статуетку ангела з драгоцінного металу», з чого можна зробити висновок, що Бірюков купив не лише диплом кандидата юридичних наук, а й атестат про закінчення середньої школи.

Досвід, набутий Русланом Миколайовичем на одеських теренах, є воістину унікальним і, напевно, буде використаний Державним бюро розслідувань як у практичній діяльності, так і в науково-методичних розробках. Так, наприклад, гріх не згадати про причетність Бірюкова до історії, пов’язаної з вбивством китайця, що торгував на ринку «7-й кілометр», і, взагалі, до запровадження в Одесі системи поборів з вихідців з Азії.

Як свідчать матеріали кримінальної справи №10200800039 (справа, звісно, давно закрита, але слідчий Марина Носеленко, яка її розслідувала, жива й здорова), довірені особи тодішнього начальника УБОЗ у Одеській області Василя Самокіша, оперуповноважені Бірюков і Целіков, разом з начальником відділу кримінального розшуку Суворовського райвідділу міліції Табунщиком використовували агента УБОЗ на прізвище Яворський для привласнення контейнерів з товаром, які отримували громадяни Китаю та В’єтнаму для реалізації на ринку «7-й кілометр». Для цього Яворський пропонував потерпілим послуги з розмитнення цих контейнерів, брав всі необхідні документи, після чого забирав контейнери, товар продавав, а частину виручених грошей передавав Бірюкову. Що ж стосується власників товару, то їх УБОЗівці депортували з України. Втім, не завжди – якщо провести депортацію з якихось причин не вдавалось, азіатів просто вбивали. Саме так, наприклад, відправився годувати чорноморських риб такий собі Ван Дзюнь Дзюнь.

Ця абсолютно буденна для Одеського УБОЗ подія ніколи б не потрапила в кримінальну хроніку, якби одного разу Бірюков не наказав Яворському провчити громадянина Вранчана, що намагався продати громадянину В’єтнаму контейнер, який належав депортованому раніше громадянину Китаю. Яворський цього Вранчана не просто провчив, а покалічив, міліція за фактом заподіяння тілесних ушкоджень порушила кримінальну справу, й тут полізли на світ божий такі факти, що Самокішу ледь вдалось ту справу закрити…

Взагалі-то Одеський УБОЗ можна вважати кузнею кадрів для «реформованих» правоохоронних органів України. І дійсно бо: якщо екс-заступник начальника УБОЗ у Одеській області Руслан Бірюков нині набирає співробітників для ДБР, то його попередник на цій посаді, екс-заступник начальника УБОЗ у Одеській області Борис Індиченко, зробив карколомну кар’єру в НАБУ, керує негласними штатними співробітниками Національного антикорупційного бюро України й організовує провокації хабарів з метою компрометації державних службовців. Але є й відмінність. Якщо Бірюков вважається людиною Альперіна, то Індиченко з середини 90-х років представляє інтереси знаменитого кримінального авторитета Олександра Ангерта.

Утім, така непересічна особистість, як Руслан Бірюков, безсумнівно, є справжньою знахідкою для Державного бюро розслідувань. І я не сумніваюсь, що він, будучи головою Конкурсної комісії №1, не тільки відбере кращих з найкращих, але й сам не залишиться за бортом нового правоохоронного органу – Руслан Миколайович претендує на посаду керівника Управління супроводженням оперативними підрозділами досудових розслідувань.

Річ у тім, що перший заступник директора ДБР Ольга Варченко донедавна очолювала управління в Департаменті Генпрокуратури з розслідування особливо важливих справ у сфері економіки. І останнє кримінальне провадження, в якому вона здійснювала як прокурор процесуальне керівництво, було зареєстровано за фактом пропозиції співробітнику НАБУ неправомірної вигоди в розмірі 800 тис. доларів США за припинення розслідування кримінального провадження. А хабародавцем виявився колишній «опекун» Бірюкова – легендарний Вадим Альперін. Тож Бірюкову й Варченко нині, напевно, є про що поговорити, згадавши минулі часи. Можливо, навіть, утрьох – разом з Альперіним, який був арештований Печерським судом з правом внесення застави й вийшов на волю, сплативши 20,8 млн. грн.

Якщо вже мова зайшла про «короля контрабанди» Альперіна, якому лихі язики (а вони, як відомо, страшніші за пістолет) приписують особливі відносини з Бірюковим, не можна не згадати ще одного яскравого борця з корупцією – «таємного агента НАБУ», такого собі Євгена Шевченка, який дав пафосне інтерв’ю «Цензор.нет», розповідаючи, що він – ветеран АТО і учасник бойових дій на Сході України, будучи крупним підприємцем, вхожим у найвищі бізнесові кола, запропонував НАБУ (тобто, Борису Індиченку) свої послуги «стукача», себто «добровільного помічника». І, мовляв, через те, що йому беззастережно вірили биті життям та Кримінальним кодексом найвпливовіші крутелики країни, довіряючи найпотаємніші подробиці свого непростого бізнесу, йому вдалось вивести на чисту воду самого Альперіна.

Звісно, все це читати без реготу неможливо, оскільки «агент НАБУ Шевченко» – це, насправді, колишній водій та прес-секретар Семена Семенченка. Два пройдисвіти познайомились у ті часи, коли Семенченко був не народним депутатом, а дрібним шахраєм Костянтином Грішіним, влітку 2014 року й стали збирати з довірливих громадян гроші, відкривши на Фейсбуці фейкову сторінку неіснуючого «батальйону територіальної оборони Донецької області «Донбас» і зазначивши там для збору коштів номери рахунків, відкритих у «Приватбанку» на ім’я нинішнього народного депутата Наталі Веселової. Воював Шевченко виключно у Фейсбуці – саме він дописував від імені легендарного комбата Семена Семенченка. А фіктивне посвідчення «учасника бойових дій» разом з фіктивною службою у Нацгвардії Шевченку допоміг отримати тодішній радник міністра внутрішніх справ (і нинішній народний депутат України) Антон Геращенко.

Виникає запитання: а як же ж така досвідчена в корупційних оборудках людина, як Бірюков, змогла зробити кар’єру в поліції після 2014 року, пройти переатестацію й навіть потрапити на відповідальну посаду до ДБР? Якраз народному режиму, що переміг в лютому 2014 року, і зобов’язані такі, як Бірюков, своїм кар’єрним зростанням.

Після призначенням міністром внутрішніх справ України героя Майдану Арсена Авакова, для одеських міліціонерів, пов’язаних з Альперіним, настали золоті часи. Зокрема, начальник УБОЗ у Одеській області Олег Бех у лютому 2015 року був призначений начальником Управління МВС України в Полтавській області та, покидаючи Південну Пальміру, взяв з собою й свого перевіреного в комерційних битвах заступника Руслана Бірюкова. Таким чином Бірюков опинився в кріслі заступника начальника Управління МВС України в Полтавській області, звідкіля після створення Нацполіції перебрався в крісло заступника начальника Головного управління Нацполіції в Полтавській області – і це при тому, що в ході тестування і червні 2016 року йому не вдалось набрати мінімально прохідний бал.

А коли Бех отримав призначення на вотчину Авакова – начальником Головного управління Нацполіції в Харківській області, – то, зрозуміло, що й Бірюков опинився в другій столиці – щоправда, лише на посаді помічника Беха, оскільки не було зайвої вакансії заступника. Ну як тут не згадати кумедне відвідування Бехом і Бірюковим з офіційним візитом харківського підприємства «Турбоатом» «з метою ознайомлення керівництва Нацполіції в Харківській області з технологічними можливостями підприємства».

Уявляєте, два менти, які вміють лише трясти китайців на ринку «7-й кілометр», у робочий час оцінюють технологічні можливості «Турбоатому»? Сміх та й годі…

Така живучість дуету колишніх одеських УБОЗівців пояснюється дуже просто: Бех – це кум «сірого кардинала» Авакова, начальника Департаменту захисту економіки Національної поліції України Ігоря Купринця, весь трудовий шлях якого супроводжувався скандалами, звинуваченнями у вимаганні грошей з підприємців та «кришуванням» нелегального бізнесу. А відтак стає зрозумілим, що без участі в тіньових схемах міністра внутрішніх справ Бірюков міг би претендувати в Нацполіції хіба лише на посаду службового собаки.

Тож нема нічого дивного, що навколо майбутніх призначень до Державного бюро розслідувань вже вирують скандали, лунають прізвища майбутніх переможців майбутніх конкурсів і називаються суми, які вони занесли і в конкурсну комісію. Єдине, що радує в цій ситуації – це повне взаєморозуміння та творча співпраця між головою Конкурсної комісії №1 ДБР і секретарем конкурсної комісії, професійним «громадським активістом» Олександром Лємєновим. Пан Олександр після знайомства з Бірюковим різко покращив свій матеріальний стан і перебрався з Білої Церкви до столиці, поповнивши лави «квартирооптимістів». І це не може не радувати, оскільки спростовує твердження про те, що всі ці українські реформи, зокрема створення Державного бюро розслідувань, нікому не потрібні. Насправді, є кілька людей, яким ДБР вже принесло чимало користі й, напевно, принесе ще більше в майбутньому.

Володимир БОЙКО, Резонанс

Фото resonance.ua