​З росії з любов’ю: стій, або буду стріляти!

Чи є в української влади розуміння того, якою дорогою повинна піти країна, щоб не скотитися в розряд відсталих країн? Іноді прослизає думка, що ми грузнемо в болоті, і поки демократичний світ йде кудись вперед, ми навіть не на місці тупцюємо, а відповзаємо назад.

У той час, коли нардеп України від «Слуг народу» пан Шевченко їздив до диктатора Лукашенка «цілувати йому ручку» та з «подяками і любов’ю», громадян Білорусі Олександра Федуту і Юрія Зенковича викрали в москві і таємно вивезли до Мінська. Зараз вони знаходяться в СІЗО КДБ. Головне, не питати: «За що?». Особливість великого терору в тому і полягає, що це питання стає безглуздим набором звуків і перестає мати будь-який сенс. Якщо в 1934 році радянські громадяни дивувалися арешту сусіда, то в 1937 р. вже ніхто нічому не дивувався і не питав, чи дійсно Петров - ворог народу.

У Білорусі і московії (згадайте спецприймальник Сахарово) у 2021 році відбувається саме це - великий терор. Тисячі кримінальних справ. Нові вироки кожного дня. Уже ніхто не намагається з'ясувати, за що. Нема сенсу!

У кожній родині неодмінно є постраждалі родичі або друзі, і це значить, що потрібно збирати передачі, стояти в чергах, їздити на інший кінець міста, а то зовсім в інше місто. А ще потрібно щовечора виходити на партизанські акції у себе у дворі або районі, вивішувати прапори, писати на асфальті «Живе Білорусь!», відсиджувати 15 або 30 діб, шукати нову роботу, бо з колишньої звільнили «за політику»... Білоруси зараз - самий зайнятий народ у світі. А росіяни – терпіли!

Як відбувається викрадення людей, у 2013 р описав у своїй книзі «Їду в Магадан» анархіст Ігор Оліневіч (він був першим білорусом, викраденим у московії і таємно вивезений все туди ж - в СІЗО КДБ):

Мовою оригіналу.

«28 ноября 2010 года, Москва, кафе торгового центра «У Горбушки», 14.45 на часах… Выходим из комплекса – со всех сторон метнулись четыре тени, схватив под руки. Я не удивился, ни один мускул не дрогнул. Один из men in black успокаивает: «Это мы вашим помогаем». Хм, эти «наши» – ваши, а не наши. Звякнули браслеты, запихнули в машину, шмон по карманам, мобила, кошелек, плеер… Шапка на глаза; одна машина, затем другая, между собой люди в черном – фсбшники – не переговариваются, пишут текст на телефоне и передают друг другу. Пара остановок в туалет, смотришь на поле, лес, и кажется, что это сон.

Граница с Беларусью. Голову втапливают в пол, значит операция – нелегальная. Передача местным в бусик. Московские говорят:

— Больше такой хуйни не подкидывайте.

— Конечно, за нами долг, мужики, – отвечают тутэйшыя.

Трогаемся. Начинают с угроз:

— Ты понял, что сказать надо? Или заедем в одно место для разъяснений?

— Да понял-понял, – отвечаю я, – чего уж тут… Ага, как же. Не копаться в памяти, не сожалеть, считать секунды, успокаивать нервы. Нужно мобилизоваться, сосредоточиться на одной истине: «Не верь, не бойся, не проси…»

— Уже 20.30, заезжай.

Лязгнули ворота, машина заехала. На глазах по-прежнему шапка. Я полностью дезориентирован. Заводят в кабинет, сажают на стул, лицом в стол, на шею опускается ребро чьей-то ладони. Впереди самая долгая ночь в моей жизни…

Відсутній кордон між московією і Білоруссю - це та сама сіра, небезпечна, мертва зона, яка робить не просто можливими, а надзвичайно легкими у виконанні викрадення, таємні арешти і вбивства. Немає прикордонних стовпів, ні колючого дроту, але вся зона знаходиться під струмом. На те вона і зона.

Манана Абашидзе, Конфлікти і закони

Фото надане автором