Василь Стус міг отримати менші строки радянського ув'язнення

Два жорстоких судових вироки, яких зазнав поет за радянських часів, звели нанівець його здоров’я і життя. Які ж фатальні присуди висувала тоді радянська судова система громадському діячу, правозахиснику і поету, призначивши йому міри покарання – як запеклому злочинцю?

ПЕРШИЙ СУД

У січні 1972 року Василя Стуса заарештували вперше. 7-го вересня судова колегія у кримінальних справах Київського обласного суду в складі голови Г.А. Дишель, прокурора В.П. Погорілого та адвоката С.М. Кржепіцького в закритому судовому засіданні розглянула матеріали справи по обвинуваченню Василя Стуса в злочині, передбаченому ст. 62 ч. 1 КК УРСР (антирадянська агітація і пропаганда).

За матеріалами попереднього і судового слідства колегія встановила, що «підсудний Стус, проживаючи в місті Києві, на ґрунті антирадянських переконань і незадоволення існуючим у СРСР державним і суспільним ладом, з метою підриву і ослаблення радянської влади, починаючи з 1963 року і до дня арешту в січні 1972 року – систематично виготовляв, зберігав і розповсюджував антирадянські наклепницькі документи, що порочать радянський державний і суспільний лад, а також займався антирадянською агітацією в усній формі. Так, в період 1963–1972 роки написав і зберігав у себе на квартирі до дня арешту 14 віршів, в яких поро­чив радянський державний і суспільний устрій. У 1965–1972 років написав 10 документів антирадянського, наклепницького змісту. 28 липня 1970 року Стус написав листа ворожого змісту... адресувавши його до КДБ УРСР, в тому числі – два листи до першого секретаря ЦК КП України П. Ю. Шелеста. Згадані антирадянські, наклепницькі документи Стус зберігав у себе до дня їх вилучення під час обшуків 12 січня і 4 лютого 1972 року.

У цих документах зводиться злісний наклеп на радянську демократію і гарантовану Конституцією недоторканість особи, на національну політику нашої держави, робляться спроби «довести» неможливість побудови комуністичного суспільства в Радянському Союзі...».

Проте пояснення Стуса, що «…деякі найбільш різкі чернеткові вірші складено було під впливом хвилевих настроїв і не визначають його переконань, як відкинуті чернетки, а також про те, що, виготовляючи, зберігаючи і розповсюджуючи рукописні збірки, листи й статті, він не мав мети підривати чи ослаблювати радянську владу, оскільки ці документи ні антирадянськими, ні наклепницькими не вважає…», судова комісія відкинула, як такі, що не відповідають дійсності. Адже, по-перше, «…написані Стусом найбільш різкі антирадянські вірші він не знищив, а зберігав аж до вилучення їх під час обшуку. Значну частину таких же віршів умістив в нелегальних збірках «Зимові дерева» і «Веселий цвинтар», які розповсюджував серед своїх знайомих. А збірка «Зимові дерева» потрапила за кордон і була використана антирадянськими ворожими колами. По-друге, різко антирадянське спрямування написаних і розповсюджених документів є очевидним. А зберігання, виготовлення і розповсюдження Стусом цих антирадянських паперів протягом майже 10 років, його виступи аналогічного змісту і те, що він мав вищу освіту і склав іспити з кандидатського мінімуму, свідчать, що Стус усвідомлював суспільну небезпеку своїх дій і чинив їх із прямою думкою про підрив і ослаблення радянської влади». Проте в останнім слові Стус, начебто, заявив про своє щире каяття і запевнив суд, що докладе всіх зусиль, щоб чесно служити радянській соціалістичній вітчизні. У зв’язку з чим судова колегія обрала для Василя Стуса наступну міру покарання: «...Оскільки Стус вчинив особливо небезпечний державний злочин, за що судиться вперше, в силу ст. 25 КК УРСР він має відбувати покарання в ВТК суворого режиму. На підставі вищевикладеного з врахуванням погіршуючих і пом’якшуючих обставин, судова колегія, керуючись ст. 323, 324, КПК УРСР, винесла вирок: Стуса В. С. на підставі ст. 62 ч. 1 КК УРСР позбавити волі у ВТК суворого режиму на п’ять років і засланням на три роки. Строк покарання рахувати з 13 січня 1972 року. Речові докази – антирадянські вірші, збірки, листи залишити при справі. Судові витрати на проведення експертиз у сумі 100 карбованців, сплату приїзду свідків, викликаних до слідчого, у сумі 114 карб. 60 коп., і приїзд свідків на суд у сумі 68 карб. 35 коп., а всього 282 карб. 95 коп. стягнути із засудженого Стуса».

Але насправді під час суду в останньому слові Василь Стус своєї вини не визнав. Щире каяття стосувалося лише чернеткових рядків на зразок: «кубло бандитів-кадебістів, злодіїв і відставників у стольному засіли місті як партія більшовиків». А згадані на початку вироку 14 віршів були сирими чернетками, поспіхом записаними під настрій. Більшість із них була навіть недокінчена, деякі просто неможливо було розібрати. Про існування їх він навіть забув і сам.

Наступні ж 10 «документів» виявилися чернетками статей, серед них – чернетки двох листів до П. Ю. Шелеста. Окремі з тих 10 статей – звичайні сторінки, де списано 5-10 рядків, а більше не було нічого. Не було й жодних обіцянок чесно служити Вітчизні. Василь Стус лише наполягав на тому, що він не націоналіст і не погоджувався з тим, щоб його творчість називали антирадянською агітацією і пропагандою.

Крім того, на суді він заявив протест проти закритого суду, вимагав літературних експертів, відмовився від силоміць накинутого адвоката. Але адвоката залишили таки допомагати судді Дишелю, що дозволяв собі нецензурні лайки на адресу свідків: Калиниченка та Селезненка, які давали невигідні суду свідчення.

Ув’язнення Василь Стус відбував у концтаборі Мордовської АРСР, заслання – в селищі Матросова Магаданської області. Присуджений термін він тоді відбув повністю.

ДРУГЕ Й ОСТАННЄ ПРИРЕЧЕННЯ

Ще будучи у засланні в Магаданській області, Василь Стус в листі до Левка Лук’яненка просив прийняти його до Української гельсінської групи. Влітку 1979 року він повернувся до родини у Київ. А менше ніж за рік, у травні 1980 року, новий обшук на квартирі, арешт і восени суд – другий.

Як писав академік Андрій Сахаров 1980 року у своєму листі до учасників Мадридської наради для перевірки Гельсінських угод, головам держав-учасниць Гельсінського акту: «…на цей раз Стус був засуджений за згоду вступити в Гельсінську групу». Але на суді знову програвалася заяложена платівка «про антирадянську агітацію та пропаганду, підрив і ослаблення радянської влади».

Отже від 29 вересня до 2 жовтня Київський міський суд під головуванням П. І. Фещенка розглядав справу члена Української групи «Гельсінкі» Василя Стуса, обвинуваченого за ст. 62 ч. 2 КК УРСР (ст. 70 КК РРФСР). Обвинувач – прокурор Аржанов. Адвокат – В. В. Медведчук. Також Василю Стусу інкримінували його листи до А. Сахарова, Л. Лук’яненка, звернення в прокуратуру з вимогою притягнути до відповідальності осіб, винних у незаконному переслідуванні письменника Миколи Горбаля, вірші, усну агітацію. Як і першого разу, Василь Стус відмовився від призначеного йому адвоката. Але захисник не покинув дорученого йому підопічного і вів справу в суді проти волі підсудного. Крім того, він фактично виступив у ролі помічника прокурора. Зараз усім добре відома фраза сумнозвісного адвоката, висловлена під час процесу: «Всі злочини Стуса заслуговують покарання». Тим самим адвокат не захистив, а навпаки – наперед звинуватив свого підзахисного, що аж ніяк не відповідало професійній адвокатській етиці.

Але і на цей раз радянський судочин знову стикнувся з проблемними свідками: Михайлиною Коцюбинською, активною учасницею руху шістдесятників, та Світланою Кириченко, активною правозахисницею та учасницею тиражування та поширення самвидаву. Особливо мужньо проявила себе на суді Світлана Кириченко. На початку допиту вона звернулась до суду: «Прошу суд запитати у Василя Стуса, чи визнає він цей судовий процес законним? – На що Василь Стус відповів заперечно. – У такому випадку і я відмовляюся брати участь у цьому процесі». У відповідь на вимоги прокурора притягнути її до кримінальної відповідальності за відмову від надання свідчень і на аналогічні погрози від судді, Світлана Кириченко відповіла: «Я буду давати покази на тому суді, де Василь Стус буде звинувачувати, а не сидіти на лаві підсудних».

На судовому засіданні Василь Стус зробив заяву, що до нього застосовують фізичні тортури. Але ця заява не викликала жодної реакції у його адвоката. Зате великий інтерес псевдозахисник раптом проявив до політичної характеристики Василя Стусата, його ставлення до націоналізму, про що він розпитував свідка – Михайлину Коцюбинську, свідчення якої аж ніяк не виправдали сподівань «захисника».

І ще один характерний штрих –Михайлина Коцюбинська і Світлана Кириченко отримали повістки про виклик на 1 жовтня до суду в якості свідків лише пізно ввечері 30 вересня 1980 року. Жінки одразу ж зв’язалися з дружиною Василя Стуса Валентиною Попелюх, від якої дізналися, що їй нічого не відомо про суд. Отже, вже два дні (29 і 30 вересня) йшов суд, а радянське судочинство навіть не поінформувало про це дружину підсудного.

Та першого жовтня, після заслуховування свідків, із двогодинною промовою виступив прокурор Аржанов. Його змінив адвокат Медведчук, який в унісон прокурору повторив, що «всі злочини Стуса заслуговують покарання». Після цього судове засідання було перерване. Наступного дня (2 жовтня) засідання почалося відразу із зачитування вироку. Таким чином, Василя Стуса було незаконно позбавлено права на останнє слово. Незважаючи на протести підсудного щодо права на останнє слово, адвокат його не підтримав. «Кати! Ви мені і останнього слова не дали сказати!» – вигукнув Василь Стус навздогін суддям і процитував вірш Лермонтова: «И вы не смоете всей вашей черной кровью поэта праведную кровь!».

Цього разу суд засудив Василя Стуса до максимального покарання: 10 років таборів особливого режиму і 5 років заслання. На побаченні після суду Василь Стус сказав дружині, що такого терміну не витримає...

Цей арешт став останнім. У ніч з 3 на 4 вересня 1985 року у тюремному карцері табору особливого режиму села Кучино Чусовського району Пермської області в радянській вязниці Василь Стус помирає,не доживши шести років до часу оголошення незалежності України. У 1985 році міжнародні авторитети, зокрема Генріх Бель, висунули кандидатуру Василя Стуса на здобуття Нобелівської премії в галузі літератури. Однак смерть поета перешкодила цьому – Нобелівський комітет нагороджує лише живих. Тоді поетові було 47 років.

Кілька років потому відповідно до Закону УРСР «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» від 17.04.1991 усі засуджені за статтею 62 КК УРСР були реабілітовані..

ВАСИЛСЯ СТУСА СУДИЛИ ЗА СТАН МИСЛЕННЯ

Коментар до вироку

Левко Лук’яненко, адвокат, народний депутат України чотирьох скликань, почесний голова Української Республіканської партії, почесний доктор права Альбертівського університету Канади:

- Левко Григоровичу, наскільки обґрунтованими були висунуті проти Василя Стуса звинувачення в антирадянській агітації та пропаганді (ст. 62 ч. 1 і 2 КК УРСР)?

- За радянських часів не мало значення, як сформульоване звинувачення, як воно здійснювалося відповідно Кримінально-процесуального кодексу. Інакомисляча людина, так би мовити, заздалегідь прирікалася на тюрму, на переслідування, кінець-кінцем, – на фізичне знищення, якщо не визнавала марксистсько-радянського світогляду. Існує думка, що Конституція УРСР була добра і досконала, але її просто не виконували. То я хотів би цю думку спростувати.

У преамбулі Конституції УРСР, яка повторювала по суті Конституцію СРСР 1977 року, було сформульовано, що фактично до радянських громадян зараховувалися лише люди із марксистсько-ленінським світоглядом. Тобто людей з іншим мисленням виносили за дужки поняття радянської людини. Вони залишалися за бортом радянського суспільства. Буддист, християнин, мусульманин, іудей, греко-католик – всі опинялися поза поняттям «радянський громадянин». На це мало хто звертає увагу. І це чинилося через те, що Конституція ставила за завдання побудувати комуністичне суспільство. Таким чином, іншій категорії людей (націоналістам та будь-яким інакомислячим) приписувалася могила. Ось що містила в собі преамбула тої Конституції. Тому процесуальні норми тих часів були лише юридичними методами, які реалізовували Конституцію. А Кримінальний і Кримінально-процесуальний кодекси слугували звичайним знаряддям здійснення цієї Конституції. Але, звичайно, існувала і певна юридична гра. На чому вона ґрунтувалася?

По-перше, на тому, що мало хто серйозно читав преамбулу до цієї Конституції. А це значить, що юридична гра опускалася нижче від преамбули. І починалися пошуки (чи то для Стуса, чи для будь-кого іншого) конкретних звинувачень. А потім вступала в дію процесуальна процедура, що здійснювала ці звинувачення.

Виходили з того, наскільки людина була шкідлива для радянського ладу. І ця «шкідливість» визначалася не так тим, що людина конкретно зробила, як її вивчали на ступінь «шкідливості мислення». У теорії Кримінального права це так зване «об’єктівноє вмєнєніє», українською – об’єктивне звинувачення. Його суть полягає в тому, що не мало значення – що людина зробила конкретно. Підтекст звинувачення полягав у тому – якою особистістю була ця людина. В теорії права ця концепція давним-давно відома. Отже кедебісти, як передовий загін російського імперіалізму, ретельно вивчали особу, слідкували за станом її мислення, збирали по одному, по два, по три слова до купи і тоді приходили до висновку, що людина піддає критиці політику держави і цю людину треба ізолювати від суспільства. І вже далі відбувалась технічна Кримінально-процесуальна процедура. Людину позбавляли волі таким чином, що можна було аргументувати чи перед родичами, чи перед громадськістю, що злочин було вчинено і за нього справедливо отримано покарання. Василь Стус, так само як і я, як і кожен з націоналістів на кшталт Стуса,пройшов через подібну процедуру.

Тобто звинувачення, висунуті проти Василя Стуса за статтею 62 у ч. 1 і 2 КК УРСР, були стовідсотково обґрунтовані. У цьому випадку потрібно відокремлювати суто юридичний підхід від логічного людського. Якщо закон писав, що антирадянською агітацією і пропагандою є певні вчинки або висловлювання, а людина чинила подібні дії – значить, це законно. І в цьому випадку не можна говорити, що радянська влада діяла незаконно. Але зараз ми не визнаємо ту законність. Та законність власне була незаконна, як і держава загалом.

- Згідно матеріалів першого суду, в останнім слові Василь Стус начебто заявив про своє щире каяття і запевнив суд, що докладе всіх зусиль, щоб чесно служити радянській соціалістичній вітчизні. Але насправді, як ми знаємо, він нічого подібного не казав і своєї вини не визнавав. Навіщо робилося таке перекручування фактів?

- Можливо, під час першого засудження завдяки цьому формулюванню Василь Стус і дістав не найбільший термін покарання – п’ять років ув’язнення і три – заслання. Адже стаття 62 ч. 1 прирікала на позбавлення волі до семи років і заслання до п’яти років. Ймовірно, таке формулювання трошки й відіграло свою роль. Але, як відомо, він не годився з тим, щоб його творчість називали антирадянською агітацією і пропагандою, і в останньому слові своєї вини не визнав.

- Яку роль відігравали статті 323, 324 КПК УРСР у вироку, що був винесений Василю Стусу під час першого суду?

- Це процесуальні статті Кримінально-процесуального кодексу. Це був перший суд, і ці статті підкреслювали те, що суд не забув, що стаття 323 зобов’язує досліджувати справу всебічно, повно і об’єктивно, а стаття 324 – складати вирок, у якому були б описані обставини скоєння злочину, докази з кожного епізоду, вина підсудного – він чи не він зробив злочин.

- Як ви вважаєте, чому на другому судовому процесі не було взято до уваги стан здоров’я підсудного (операція на шлунку), яку Стус переніс під час першого ув’язнення, і чи могло врахування стану здоров’я вплинути на зменшення терміну його ув’язнення?

- Це вже друге ув’язнення. До того часу Стус ідейно зріс і став зрілим політиком. І ця зрілість зробила з нього послідовного і зрілого націоналіста. Проте весь час після першого ув’язнення за цим ідейним зростанням уважно слідкували кедебісти. А Стус своїх поглядів і не приховував, і вже написав заяву про вступ до Гельсінської групи,а також гостро критикував ту радянську систему за безправ’я. І від першого арешту він, як людина патріотична, смілива і порядна, все більше ставав ідейним ворогом російської імперії. Звісно, що КДБ уважно за ним слідкував, а тому і цілком логічно, що він його засудив на такий термін. І знову, не за те, що зробив, а за стан мислення.

Що ж стосується обставин, які пом’якшували і обтяжували відповідальність, то це статті 40 і 41 Кримінального кодексу. Так, пом’якшувальними було те, що Стусбув хворим. А обтяжуючими – те, що у нього друге засудження (його визнали рецидивістом). І обтяжуючі суд визнав сильнішими за пом’якшувальні, а отже призначив максимальну міру покарання.

- А чи відповідало нормам радянського права позбавлення підсудного останнього слова в суді?

- Це було найгрубішим порушенням прав підсудного.

- Коли розпочався другий суд, дружина Василя Стуса про це нічого не знала. Її про це повідомили Михайлина Коцюбинська і Світлана Кириченко, яких викликали на суд як свідків. Чи було це порушенням радянських законів?

- Це також порушувало радянські закони. Суд обов’язково мав повідомити сім’ю про початок судового процесу. Хоча, якщо суд був закритий, родичі на нього не допускалися, тільки – на час оголошення вироку.

Загалом, позбавлення останнього слова і не вчасне інформування близьких про початок судового процесу – це тільки два видимі юридичні факти, які порушували права підсудного. Насправді порушення Кримінально-процесуального кодексу було при розслідуванні кожного епізоду звинувачення.

- А в той час подібні правопорушення можна було якось оскаржувати?

- Скільки завгодно. Усе це можна було оскаржувати, але відповідь завжди була одна: «порушень не вбачаємо».Прокуратура написала б, що, незважаючи на вимогу якось притягнути до відповідальності суддю,прокурора чи адвоката, скаргу залишити без задоволення. Ось такою була радянська система.

ІНФОРМАЦІЯ ДО РОЗДУМІВ

Василь Стус міг отримати менші строки ув’язнення

Стаття 62 КК УРСР (аналог ст. 70 КК РРФСР, введена в дію 1.01.1961) прирікала на позбавлення волі на строк від шести місяців до семи років і засланням на строк до п’яти років чи без такого, або засланням на строк від двох до п’яти років. Ті ж дії, вчинені особою, раніше засудженою за особливо небезпечні державні злочини, а так само вчинені у воєнний час, каралися позбавленням волі на строк від трьох до десяти років і засланням на строк до п’яти років чи без такого. Частина 1 прирікала на ув’язнення в колонії (таборі) суворого режиму, частина 2 – в колонії (таборі) особливого режиму (камерне утримання) і визнання підсудного особливо небезпечним рецидивістом.

Ігор Пінчук,
Оксана Котомкіна