Політика

«Армія! Мова! Віра! Ми йдемо своїм шляхом! Ми — Україна. Петро Порошенко». Я, конечно, верю ПАПу, что он еще не определился, идет ли на выборы. Хотя и не понимаю, зачем врать по таким мелочам, чтоб не терять форму, наверное. И верю, что Президент не ведет агитацию, хотя он явный лидер по количеству развешанных билбордов.

Саме так. Навчились. Боротися з корупцією, не закриваючи офшорні рахунки, арештовуючи але не засуджуючи корупціонерів. Воювати, не оголошуючи війни. Називати когось ворогом, не розриваючи з ним відносини. Отримувати автокефалію, не прощаючись з чужинською церквою.

Ми раз по раз обурюємося тим, що представники режиму януковича та інших груп російського впливу в Україні зміцнюють свої позиції, все сміливіше виходячи в легальний публічний простір країни. Спочатку історія із Медведчуком та каналом «112», потім з'являється новина про те, що Портнов бере під контроль «NewsOne». Колеги Портнова, які не стали втікати за кордон під час Революції Гідності, в Україні за кількома винятками почуваються доволі комфортно і впевнено. Дехто навіть уже зібрався працювати на штаб кандидата в президенти Петра Порошенка, який прийшов до влади після такого ненависного для цих політиків «перевороту».

Вот чего я никогда не пойму и не приму — так это дипломатическое ведомство Украины в роли трактирного полового: принеси-подай-обслужи.

Поначалу, когда свежеизбранный президент не хотел обострять с россией, то наши официанты от дипломатии пели, что, мол, Большой Договор о дружбе и добрососедстве с россией разорвать ну совершенно невозможно. Хотя то, что это необходимо было сделать сразу после Крыма, очевидно студенту-второкурснику.

Отношение к этим двум политикам показывает очень важные характеристики украинского общества. Так уж получилось, что смерть американского сенатора-республиканца Маккейна совпала с возращением в публичную политику и возрождением друга и кума путина - Медведчука.