Політика

Утро 24 октября 2016 года запомнится украинцам надолго. Во-первых, они узнали, что в Украине, оказывается, после стольких наездов СБУ на представителей IT технологий и конфискации у них серверов, все же есть некая группа хакеров, взломавших почту Суркова – личности темной, по которой плачет Гаагский трибунал.

Я однажды как-то грубо высказалась в адрес президента по поводу его очередного обещания о безвизовом режиме с Европой, который мы якобы должны были получить уже в октябре. Один из комментаторов, не помню, кто, написал мне, что готова ли я буду извиниться перед президентом, если мы таки получим безвиз?

Я завжди з великою повагою ставився до Георгія Перепелиці, одного з найбільших авторитетів з питань національної безпеки та її військового аспекту. Ми часто зустрічалися з ним на засіданнях спецради в Інституті проблем міжнародної безпеки, де я працював більше, ніж десять років. Його виступи завжди були взірцем професіоналізму та чіткої громадянської позиції.

Політика у всі часи – справа брудна. Заради досягнення політичних цілей відбувались убивства, зради, підкупи, змови. Але завжди політики дотримувались певних правил, одне з яких полягало в тому, що треба підкупом чи обманом залучити на свій бік найбільшу чисельність прихильників, обіцяючи їм певні покращення, в тому числі – соціальні. Якщо ж влада отримувалась не через прихильників, а шляхом обману населення, то вона завжди трималась на багнетах, оскільки в іншому випадку її змінювали.

У сьогоднішньому світі нічого не лишається конфіденційним, і розмови, які я мав протягом останніх двох місяців, змушують подивитись на підписання президентом Порошенком других Мінських угод під іншим кутом. Українці полюбляють звинувачувати у своїх бідах інших, не зважаючи на поведінку власних клептократичних «еліт».