​Чому судді відмовляються відпускати військових з СІЗО, незважаючи на статтю 616 ККУ?

Питання тримання військовослужбовців у слідчих ізоляторах (СІЗО) потребує нині широкого розголосу, оскільки в умовах війни багато бійців стикаються з тривалими судовими процесами та затягуваннями строків затримання. Особливої уваги вимагає ситуація, коли військових не випускають під особисті зобов'язання чи інші альтернативні запобіжні заходи, хоча існує 616 стаття Кримінального кодексу України, яка передбачає окремий порядок притягнення військовослужбовців до відповідальності.

В Україні відсутня військова юстиція. Немає ані військових прокуратур, ані військових комендатур. Усіх військових судять цивільні. І виникає питання: зважаючи на ті жахи, про які розказують самі військові, на самодурство багатьох військових командирів, як цивільний суддя може розглядати, наприклад, злочини по ст. 402 ККУ, ст. 405 ККУ. ст. 414 ККУ? Невиконання наказів командирів, напад на командира, порушення правил поводження зі зброєю, як цивільний суддя розглядатиме ці статті, незнаючі тонкощів військової справи?

От і розглядають абияк, хоча велика кількість військових, які наразі знаходяться в СІЗО, неодноразово просились на фронт. Навіть ті, хто мають статтю ст. 408 ККУ (дезертирство). Однак українські судді не дуже поспішають, мотивуючись 616 статтею, відпускати військових на фронт. І виходить дивна ситуація: з одного боку, ТЦК забирають непідготовлених, а з іншого - у СІЗО є багато тих, хто готовий воювати, але не можуть потрапити на фронт, бо судді відмовляються відпускати їх навіть за наявності цієї статті. Чому так відбувається?

Судді часто аргументують відмову випуску військових з-під варти тим, що ті не з'являтимуться на наступні судові засідання, оскільки військові можуть бути задіяні в бойових операціях, а це ускладнює їхню вчасну явку до суду. І хоча участь у бойових діях є вагомою причиною для тимчасового звільнення, українські судді так не вважають, а тому і відмовляють у застосуванні ст. 616 ККУ, продовжуючи термін утримання під вартою. Навіть у випадках, коли є всі підстави для звільнення підозрюваних військових, судді відмовляються застосовувати цю статтю, оскільки... бояться військових. Як і сама влада. Тільки страхом перед справжніми військовими можна пояснити затягування процесів та безпідставну відмову у зміні запобіжного заходу.

В Україні досі не створено дієвих військових трибуналів, які могли б ефективно розглядати справи військовослужбовців під час війни. Це залишає військових на розсуд звичайної цивільної судової системи, яка не завжди враховує специфіку воєнного часу та й послуговується більше не законом, а політичною волею вищої влади, котра сама теж панічно боїться військових.

Судді дуже добре знають, що строк тримання під вартою підозрюваного, обвинуваченого під час досудового розслідування, не повинен перевищувати шести - дванадцяти місяців (в залежності від тяжкості злочину), однак знаходять причини, аби подовжувати безпідставне тримання під вартою тих, хто може бути корисним на фронті і просять, аби їх туди відпустили. І це - на фоні свавілля ТЦК, котре ловить непідготовлених і хворих, займаючись імітацією мобілізації.

Звісно, що більшості громадян в українському суспільстві зрозуміло, що подібне відбувається через відсутність політичної волі як для впровадження змін у судовій системі, так і через гальмування та повне ігнорування на найвищому рівні законодавчих ініціатив, спрямованих на захист прав військових. Більше того, деякі судді можуть просто не бути готовими використовувати статтю 616 через правову інертність або страх перед можливими наслідками, що послідують після дзвінка згори.

Однак тривале утримання військовослужбовців у СІЗО не лише деморалізує самих бійців, але й негативно впливає на загальну боєздатність армії та й викликає незадоволення суспільства. Військові, які мали б бути на передовій, проводять місяці або навіть роки у слідчих ізоляторах, очікуючи на справедливий судовий розгляд. Це підриває довіру до правосуддя як серед військовослужбовців, так і серед суспільства загалом.

Питання тримання військових у СІЗО залишається болючою темою для українського суспільства. Однак чому ж, незважаючи на існування 616 статті Кримінального кодексу, судова система досі не готова повністю враховувати особливості воєнного часу та статусу військових? Це питання редакція «Конфліктів і законів» задала адвокату, правозахиснику Тетяні Івановій:

«Дійсно проблема застосування національними судами ст. 616 КПК України існує і вона суттєва.

24 лютого 2022 року російська федерація розпочала повномасштабну збройну агресію проти держави Україна.

У відповідності до статті 17 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу.

У відповідності до статті 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України.

З початком повномасштабної збройної агресії російської федерації, з метою надання можливості громадянам України виконати обов’язок по захисту незалежності і територіальної цілісності України, Законом № 2125-IX від 15.03.2022 Кримінальний процесуальний кодекс України був доповнений статтею 616, відповідно до якої надавалась можливість скасування запобіжного заходу для проходження військової служби за призовом на особливий період та/або військової служби за контрактом осіб рядового, сержантського, старшинського та офіцерського складу або зміни запобіжного заходу з інших підстав.

Однак із застосування статті 616 Кримінального процесуального кодексу на практиці виникли складнощі.

На сьогоднішній день в Єдиному реєстрі досудових розслідувань мається більше одинадцяти тисяч рішень (ухвал) щодо розгляду клопотань по скасуванню запобіжного заходу відповідно до ст. 616 Кримінального процесуального кодексу України. Переважною частиною цих рішень клопотання, в порядку статті 616 Кримінального процесуального кодексу України, або залишено без розгляду або відмовлено у задоволенні.

З мого практичного досвіду причин відмови змінювати запобіжний захід військовим, які перебувають під вартою, або громадянам, які, перебуваючи під вартою, виявили бажання захищати країну у складі Збройних сил України декілька:

1) недосконалість процедури звернення з клопотання про зміну запобіжного заходу в порядку статті 616 Кримінального процесуального кодексу України. Так, на стадії досудового розслідування особи, які тримаються під вартою (підозрювані, обвинувачені) або їх захисники не мають повноважень звернення до суду з клопотанням про скасування або зміну запобіжного заходу в порядку ст. 616 КПК України, такі повноваження має виключно прокурор. Сторона захисту може тільки звернутися до прокурора про ініціювання подання відповідного клопотання до суду;

2) прокурор не зацікавлений ані в подачі клопотання про скасування запобіжного заходу, в порядку ст. 616 КПК України, ані в його позитивному розгляді

На жаль, інтереси установи і власні інтереси в нереформованих правоохоронних органах набагато важливіше, ніж захист країни.

В органах прокуратури продовжують діяти пресловуті показники, тому якщо кримінальне провадження розпочато, його будь-яким засобом потрібно довести до суду, а потім ще й до обвинувального вироку. І не має значення, що під час досудового або судового слідства добуті докази невинуватості підозрюваного, обвинуваченого, що в країні війна і на фронті конче не вистачає особистого складу, показники діяльності прокуратури – вище за все! І якщо прокурор їх не демонструє – він може втратити посаду (а це вже особистий інтерес);

3) у суду немає обов’язку за приписами статті 616 Кримінального процесуального кодексу України в обов’язковому порядку скасувати запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Суддя тільки має таке право.

На жаль, судова реформа в країні також не відбулась. Судді продовжують бути залежними від правоохоронної гілки. Зазвичай, клопотання, у порядку ст. 616 КПК України, задовольняються, якщо проти цього не заперечує прокурор (явно або неявно, але так, що суддя розумів чи знав).

Тільки невелика кількість таких клопотань задовольняється за переконанням судді.

На жаль, три роки війни не змінили свідомість багатьох державних службовців, для яких їх посада, їх кабінет, їх дохід сьогодні – набагато суттєвіше існування країни завтра. Для багатьох війна – поза зоною їх життя.

У суди приходять командири і вмовляють передати їм військових на поруки, відпустити, бо багато з них вже навчені воювати, перевірені в бою, військова частина отримала бойове завдання на нулі, і... але їх в судах не чують, тому що єдиної державної політики, яка б визначила пріоритети на період дії воєнного стану, немає», - зазначає адвокат Тетяна Іванова.

Фото tverezo.info