​Державні мужі і Українська держава

Ранок 22 січня 2017 року на радіо «Культура» розпочався вітанням радіослухачів з офіційно встановленим святом Дня Соборності України. При мікрофоні вітали Україну ведучий Василь Шандро та старший викладач кафедри культурології Національного університету Києво-Могилянська академія журналістка Лариса Брюховецька.

22 січня 1919 року на Софіївському майдані столиці незалежної України проголошено Акт Соборності - Акт надзвичайної ваги, який задекларував возз’єднання розірваних українських земель. Тому Уряди Української Народньої Республіки (УНР) і Західньо-Української Народньої Республіки (ЗУНР) символічно призначили День проголошення Злуки саме на 22 січня, бо в цей день - попереднього 1918 року і теж 22 січня - Україна проголосила свою Незалежність, без чого ніякої Соборності просто бути не могло.

Так підкреслювалось важливість і неподільність обох Актів.

Що ж примушує засоби масової інформації незалежної України , в тому числі і «Ранок на радіо «Культура», наголошувати лише на другій складовій свята – саме на Актові Злуки, толерантно обминаючи Акт незалежності? Якщо з двох важливих актів Української Народньої Республіки вимивається один – значить? це комусь потрібно.

Все вірно, скажуть працівники редакції, це – постанова Уряду.

Чиє життя було хоч трохи пов’язано з інформаційною сферою в галузі ідеології в засобах масової інформації, особливо на радіо і телебаченні, можуть пригадати подібну аргументацію часів «розвинутого соціалізму», простіше кажучи, держави поліційно-фашистського типу, коли за найменше відхилення від виміряного простору проживання людської думки каралось від суворих доган і до звільнення з роботи на «законних» підставах, а занадто непоступливих чекали найсправедливіші суди і не менш справедливі заклади перевиховання за колючим дротом. З тих часів дещо змінилось в Україні, постійним залишилось лише прагнення влади до абсолюту і наша байдужість.

Дивовижний парадокс: сім десятиліть Уряд УНР на вигнанні зберігав честь українських визвольних змагань та уособлював державність українського народу з Президентами, починаючи від М. Грушевського та С.Петлюри і до М.Плав’юка – шостого Президента, за якими Л.Кравчуку вважатись лише сьомим, - щоб стояти бідними родичами перед своїми байдужими нащадками в чеканні на визнання, а ті нащадки ніяк не наважаться голосно вимовити, що вся ота мізерія із збройним накиненням народу України статусу «Української Радянської Соціалістичної Республіки» була звичайною окупацією московськими військами незалежної України, незалежної держави, визнаної світом і, в тому числі, і самою москвою, що сьогодні знову повторюється в карикатурному вигляді путінської агресії та окупації української території. Ми й далі прослизаємо «поміж крапельками» дощу, щоб якось та залишитись сухими. Як можна було визначати 1992 року правонаступницво сучасною Україною структури загарбника – «УРСР» - тим самим схвалюючи окупацію України з лицемірним накиненням їй статусу «соціалістичної республіки», під вагою якого почалось повільне удушення українців як етносу на зразок повільного удушення жертви удавом кільцями свого тіла? Так волею комуністичної більшості Верховної ради 1992 року (рік прийняття Конституції) вдячна Україна успадковувала з доброго дива ще й голодомори комуністичної колективізації, розгул НКВД і таборів смерті, розв’язання разом з Гітлером Другої Всесвітньої війни, масове убивство більше як двадцяти тисяч польських полонених офіцерів, придушення угорського повстання та задушення чехословацької свободи. Українському народу важко буде забути блага такого «успадкування»!

Не можна не погодитись, що Верховна рада УРСР 1992 року не могла діяти інакше, як зберегти в останніх судомах хоч соломинку найпередовішого вчення марксизму-ленінізму з його ідеологією насильства та убивств. Але по спливу чверті століття час було б чітко визначити основні пріоритети державної політики незалежної держави Україна і дати тверду оцінку подіям минулого, від розуміння яких залежать напрямні вектори політики в майбутнє. Якщо це не зроблено жодним Урядом, то це могли б здійснити Народні збори, але де вони? Натомість – купа численних дріб’язкових партій і партійок , які не бажають нічого знати, окрім самих себе. Тому так безперешкодньо сьогоднішня війна з агресивною росією ховається за абревіатуру «АТО», і одночасно здійснюється гешефтна торгівля з окупантом, щоб тільки наставити перед Радою Безпеки ООН питання про агресію російської федерації проти члена ООН України. Не сьогодні, то завтра Порошенко разом із власною командою спроможеться на якісь «особливості» Донбасу, що і стане основою визнання того, чого добивається путін.

Прикметно, коли старший викладач кафедри культурології Національного університету Києво-Могилянської академії Лариса Брюховецька у відповідь на запитання радіослухача: чому обминається День незалежності 1918 року, не зовсім впевнено, щоб не сказати розгублено, відповіла, що для відзначення незалежності, мовляв, є День 24 серпня 1991 року, тобто Акт комуністичної ВР УРСР, і що з цим питанням варто звертатись до юристів. Хороша порада, добре, що не до лікарів.

Диво дивом, але і в другій частині передачі «Ранку на радіо «Культура» історик Віталій Скальський на запитання радіослухача про те, яку із трьох проголошених незалежностей України – 1918 (IV Універсал Центральної ради), 1990 («суверенітет» в складі СРСР) та 1991 ( «третя» незалежність) - слід вважати законним, заявив, що подібних «проголошень» було значно більше (тоді ще важливіше визначити законність однієї з них!), і серед серії актів незалежностей назвав відомий Акт 1941 року у Львові. Якщо історику пану Віталію доводиться зараховувати Акт 1941 року до серії безвідповідальних проголошень незалежностей, то тоді не треба дивуватись інформативній плутанині, з якої видобувають власні висновки люди без належного вивчення історичних фактів: 30 червня 1941 року у Львові на стіл Голови проголошеного Уряду України і Народніх зборів Ярославу Стецьку поклали на підпис підготовлений документ зі словами «проголошення незалежності України». Ярослав Стецько викреслив «проголошення незалежності», замінивши його словами «відновлення незалежності», за що так і проголосували Народні збори як Акт відновлення Української держави після 23 років неволі. Ярослав Стецько, а разом з ним Народні збори, виявили державне мислення, на відміну від народніх депутатів Верховної ради УРСР, які 1992 року прийняли Конституцію не Установчими зборами, а ВР УРСР. Можна було б і Кабміном, а ще краще одноосібно – Президентом! Отже, сентенція історика пана Віталія не робить честі його академізму. Відновлення незалежності України під німецькою окупацією було ПЕРШИМ ВІДНОВЛЕННЯМ державності України, точно так, як під московською окупацією 1991 року сталося ДРУГЕ ВІДНОВЛЕННЯ, яке українські гнучкошиєнки поспішно нарекли проголошенням «незалежності», щоб тільки відмежуватись від знищеної і обпльованої ними ж Центральної ради УНР, бо так їх вчила москва, якій вони вірно служили за «шмат гнилої ковбаси». Спробуйте тепер довести «правонаступникам» УРСР, що «братерська допомога» Троцького – Леніна була типовою, за сьогоднішньою термінологією, «путінською окупацією», висновки про яку і досі не зроблено ні на державному, ні громадському рівнях. От тому і лежать забуті в могилах бійці УНР, от тому і ходить по їх кістках різна потолоч з претензією на істину марксо-леннського розливу в останній інстанції. Ось чому багатьом сучасним політологам доводиться ховатись за Акт Злуки, щоби тілько обминути незручний IV Універсал і криваву боротьбу України за свою свободу. Абсурдність переведення стрілок обох Актів - УНР – ЗУНР - лише на рейки «Соборності» підкреслюється ще й, на лихо, фактом скасування Акту Злуки однією із сторін, а саме Урядом ЗУНРу під керівництвом Президента Є.Петрушевича, що сталось 19 грудня того ж таки 1919 року у Відні, як відповідь на згоду Уряду УНР на анексію Галичини Польською Державою. Акт Соборності, як це не тяжко і неприємно визнавати, втратив юридичну силу.

Скасування Акту Соборності має свої причини і потребує окремого дослідження, хоч на сьогодні відомо, що Уряд ЗУНРу був ображений поступливістю провідників УНР перед польською вояччиною, тому під тиском іноземної навали на Україну Уряд УНР змушений були «визнати право» Польщі на Галичину. Довелось відмовлятись від меншого, щоб зберегти більше – Наддіпрянську Україну. Але найбільш прикрим серед того видається незрозуміле мовчання Уряду УНР у відповідь на протести галицьких провідників. Розрив став неминучим.

Так сумно закінчилась омріяна спроба народу України досягти власної об’єднаної держави. Та хіба вперше українській нації опинятись на землі, коли в нерівному бою її скидали з коня ударом сотнями шабель? То ж і не вперше їй – скаліченій і знекровленій – знову і знову уперто братись до зброї.

Нашим співвітчизникам припало на долю розв’язувати історичні суперечності, накинуті нашими ворогами і друзями - «малоросами-угодовцями», що вигадали ще й «референдум» про вихід зі складу росії, неначе окупант колись питав про згоду на братерську допомогу з «входженням до «Союзу».

От тут і стала в пригоді скасована Соборність, про що, зрозуміло, ні провідні державники, ні засоби масової інформації не дуже-то поспішали розводитись. Розбурхані емоції народу з приводу Соборності були використані задля забуття такого «незручного» для нащадків комунізму IV Універсалу. З того часу і пішли ті ланцюги один за одним: окрім досить ефектного ланцюга від Києва до Львова постали ще й кумедні, як то кажуть, «від Києва до Лубен», стояння із розпростертими руками на мосту Патона, єднаючи «лівий берег з правим», та вже зовсім з безглуздими «ручканнями» від одного посольства до іншого. Тільки б «на виду»!

Виникає цілком логічне запитання: для чого проголошувалось уже одного разу проголошене? Чому Прибалтійські республіки, силою окупаційних військ Сталіна, загнаних до однієї кошари, відновили власні акти незалежності від 1918 року разом із Грузією, а така вірна москві, така «братерська» комуністична Україна, як, до речі, і ще одна віддана москві - Білорусія- відмежувались від свого минулого? Можна зрозуміти цих толерантних національних «гнучкошиєнків»: влада вже вислизала з окривавлених рук прислужників москви, які більше семи десятиліть втовкмачували людям в голови про «буржуазність» Центральної ради (де не було жодного буржуя-олігарха ), оскільки влада колоніальної України, - яку створила , годувала і нацьковувала на Українську Народню Республіку і її парламент Центральну раду, М.Грушевського, В.Винниченка, С.Петлюру, а за ними, зрозуміло, і Є.Коновальця, А.Мелника, С.Бандеру,- боялася і ненавиділа боротьбу української нації за визволення. І от тепер 1992 року по спливу семи десятків років безхребетного прислужування москві раптом виникла необхідність поновити проголошену IV Універсалом Центральної ради 22 січня 1918 року прокляту і обпльовану «буржуазну незалежність». Ні, ні, нізащо! Краще вмерти! Що і відбулося. Амінь на віки віків! Але залишився надгробок – «нова» третя за рахунком «незалежність». Верховна рада УРСР 1992 року урочисто прийняла від Президента УНР на вигнанні Миколи Плав’юка відповідні документи і прапор Української Народньої Республіки, як провідника і законного спадкоємця революційних змагань української нації за свободу і незалежність, але пігмеї конаючого комуністичного всевладдя клейноди УНР прийняли, а владу залишили собі.

Сторіччя тяжкої для української нації проминуло в боротьбі з московськими зажерями, і серед тієї науки чи не найважливішою є вимога подолання в собі психології раба, з яким так тяжко справлялась Центральна рада УНР. 99 років тому під обстрілом більшовицьких гармат Уряд Української Народньої Республіки ІV Універсалом Центральної ради нарешті проголоcив незалежність Української Держави. Чому «нарешті»? Тому що ІV Універсалу передували ще три, якими братерський союз росії і України визнавався непорушним, аж доки на голови киян і Уряду не почали сипатись снаряди братньої росії. Як згадував Михайло Грушевський – очільник Української Народньої Респубіки - в цей день під обстрілом російських гармат згоріла наша віра в союз з росією. Додамо: і теж - нарешті!

Гучне барабанення на честь скасованого Акту Соборності заглушає голос тих, хто вважає необхідним законодавчо визнати 22 січня не лише Днем Злуки, але і одночасно Днем проголошення Незалежності і Соборності України, віддавши належне 24 серпня 1991 року як Акту другого відновлення незалежності України.

Олесь ГРИБ, член Товариства репресованих, голова Печерського відділення Всеукраїнського об’єднання ветеранів

Фото vladbard.blogspot.com