​«Конституция - для дураков!»

Так відповів композиторові Леонідові Сапі начальник одного з виховних закладів комуністичної системи – концтабору – на вимогу дотримуватись норм конституції. Але пан музикант помилявся, відповідаючи цьому поважному охоронцю громадянських прав: «У вашому мізку лише одна звивина, і то на лобі від кашкету». Справжньому комуністичному політику досить і такого високочолого свідчення задля втілення в життя принципів ленінської політики: «Диктатура пролетаріату є насильством, необмеженим ніякими законами!» І це – принципова послідовність марксистської школи перетворювачів суспільства: «Насильство є повитухою історії» (К. Маркс). Дарма, що активний розповсюджувач марксизму в царській росії В. Плеханов застерігав словами Теофіля Готьє: «Насильство перетворює навіть мудреця у дурня. А в кого ж воно перетворює самого дурня? - у «зобастого кретина!»

Часи змінились, але «зобасті філософи» від марксистко-ленінської науки не зникли, їх не вкинули до казематів, не угноїли ними тундру і сибірські нетрі, не вибивали мозок у підвалах НКВД пострілом з нагану, вони не розчинились у бурхливому потоці історії, а навпаки, з огляду на повний крах і розвал «союзу», взялися до будівництва нової незалежної України, за яку ще вчора гноїли людей у казематах - благо, рештки тоталітарної влади ще залишались у руках. Як же творили «нову Україну» послідовники Леніна – Сталіна у Верховній раді УРСР 1996 року?

Нелегко.

Важко творили.

Позаду маячила тінь Центральної Ради УНР, на якій вони спеціалізувались в прокльонах і анафемі, а попереду насувалась реальність жаху ринкової економіки – основного ворога комуністів: «Маніфест комуністичної партії» можна висловити одним реченням: боротьба з приватною власністю». Карл Маркс.

Ситуація не з найкращих.

Але як з нею боротись?

За всяку ціну - відмежуватись від «буржуазної» Центральної Ради! (де на відміну від сучасної Ради «буржуїв» - по-теперішньому - «олігархів» - майже не було!).

Сказано – зроблено: «перепроголосили наново» проголошену 1918 року Центральною радою УНР незалежність України («дубль незалежність»), «затвердили» давно затверджені Герб Тризуб, Гімн «Ще не вмерла України ні слава, ні воля», а разом з ними і колись такий ненависний блакитно-жовтий прапор – безперечні докази політичного плагіату бездарних діячів, чий мозок не здатний ні до чого іншого, як красти чуже і розстрілювати!

Ось кому ми завдячуємо 28-ою річницею «незалежності».

Сторіччя власних актів проголошення незалежності відзначають всі колишні колонії червоної росії: Грузія, Латвія, Литва, Естонія, Польща, тільки ми – «толерантні» українці – малороси та такі ж білоруські «сябри» - тримаємось «дубль – незалежності». Але що найбільше виявилось тяжким для травлення мізків творців нового Основного закону – це європейська вимога запровадження трьох незалежних гілок влади, запропонованих Джоном Локком і Шарлем Монтеск’є майже три сторіччя тому і втілених в життя революційними народами світу. Керівникам «диктатури пролетаріату» - які користувались пролетаріатом, як візник конем, - не вкладалось у голові незрозумілий термін з придатком «незалежні»: як це поряд з всевладдям тоталітарного режиму може існувати хоч подоба «незалежності»? Ще якось їм вдалося розмістити у клітинах головного мозку словосполучення «три гілки влади», але перед терміном «незалежні» наставав ступор і центральна нервова система відключалась. Довелось ампутувати скандальне слово «незалежні» і запровадити посаду «Глави держави», терміну, похованого майже триста років тому революціями Європи і Америки. Треба розуміти менталітет убогих філософів, які роль Верховної ради розуміли щось на зразок «ЦККПСС», а «главу держави» -- подобою «генсека». Доводити їм про необхідність прийняття конституції Установчими зборами з посиланням на прийняття основних законів загальнонаціональним Конгресом США та Генеральними штатами Франції, які проголосили себе Установчими зборами, що стало прикладом для всього людства, марно: їхні мізки працюють за правилами одностороннього руху. Про Джона Локка і Шарля Монтеск’є вони, зрозуміло, не чули, бо вся комуністична філософія укладалася в рамки власних «геніїв» - Маркса і Енгельса, Леніна і Сталіна, оскільки суспільству сімдесят два роки вбивали в голову чим тільки могли примітивні цеглини новітньої комуністичної філософії насильства. Колись Бертольд Брехт влучно охарактеризував подібний менталітет: якщо візникам дати новенький лімузин для користування, то вони приладнають до нього голоблі, запряжуть коня і поїдуть.

Бо вони – візники.

Бо у них в руках батіг.

Вони інакше не можуть.

Більше того, незважаючи на термін «Основний закон», відомого навіть школярам, їм і в голову не могло прийти проста істина: якщо існує закон Основний, то мусять існувати і закони похідні від нього, які і повинна створювати одна із трьох незалежних гілок влади – Верховна рада України - діставши на руки від Установчих (конституційних) зборів Конституцію – Основний закон держави. Але звертати увагу на такі «дрібниці» як право прийняття Основного закону Установчими зборами, значить викликати у них істеричний «блювотний» ленінський рефлекс – «учрєділовка!» - для пролетаріату щось малозрозуміле, але наперед огидне і ненависне!

Якщо революційні Північно-американські штати і Франція (1787 і 1789) повстали проти монархічного правління різноманітних «глав держав» - короля, імператора, царя, курфюрста, князя, - то новітні благодійники людства «с Лениным в башке и с наганом в руке» (В.Маяковський) шляхом насильства запровадили неподільну владу на чолі з генсеком – новітнім «главою» - який силою свавілля і правом убивати перевищував всіх колишніх монархів разом взятих. І це об’єднувало різноманітних самодурів від Леніна до Гітлера зі Сталіним, Муссоліні, Полпотом, Мао і т. д.

Але щодо нашої улюбленої України… їй не звикати до різноманітних «глав» від царських до комуністичних.

Теперішні правителі України не проти наслідування досягнень західної демократії, але вибірково, з користю для себе: в США запроваджено «главу» (президента), то чом би й ми пасли задніх? - і в нас настав свій «глава», але з невеликою «поправкою»: в США президент є головою однієї з трьох незалежних гілок влади – виконавчої - а в Україні «глава держави» - такий собі замаскований «верховний правитель», поставлений над державою і народом, щось на зразок «четвертої гілки влади» - підґрунтя задля плутанини з визначенням статусу України чи то як «президентсько-парламентської держави», чи навпаки. Ось з яким філософським багажем комуністична Верховна рада взірця 1996 року прийняла «нічну» Конституцію незалежної України та не Установчими зборами нації, а стомленими, напівсонними, напівтверезими депутатами однієї з трьох гілок влади.

За іронією долі українське суспільство і досі послуговується цим сумнівним документом комуністичної Верховної ради як величезним надбанням демократії, хоч ідейні засади її творців – комуністичних ідеологів – вже заборонені законодавством.

Цікавий факт: конституція Північно-американських сполучених штатів (тепер – США) діє вже 232 роки. А тепер підбийте і собі підсумки – скільки конституцій пережила і переживає наша з вами Україна? І скільки ще до її змісту будуть запускати по лікоть руки шпаркі українські чиновники українського парламенту, підміняючи собою право народу на створення конституції?

Але, все-таки чому статус «незалежні» вилучили з Основного закону України «нічні» творці конституції 1996 року?

Найкраща відповідь може надати величезне подвір’я Київського адміністративного суду – колишнє приміщення військової частини з плацом для марширування солдатів, де сьогодні тісними рядами скупчились легкові авто різноманітних зарубіжних марок: це позбавлені конституцією 1996 року статусу незалежності судді приїхали на роботу, судді, які за радянських часів скромно ходили на роботу власними ніженьками; їх одягнуто у суддівські середньовічні мантії (чомусь забули надіти на голови ще й напудрені перуки) на знак непідкупності і неупередженості, а разом з вилученням з конституції права на незалежність трьох гілок, влада надала суддям захмарні зарплати, щоб судді мали бачність і знали, що можна втратити за «певних обставин».

І судді пам’ятають і пам’ятають добре.

12 років авторові цієї статті на безліч поданих позовів проти владних структур за порушення прав громадських організацій судді під різноманітними приводами і на законних підставах повертають позови.(визнання одного із дотепних суддів: «…будь який закон можна обійти на законних підставах»).

Виключення становлять чотири рішення Апеляційного суду –

1) головуюча суддя пані Т. Кухарська - поновлення 2004 року на роботі незаконно звільненого з роботи інваліда другої групи, «законність» звільнення якого визнавали ряд суддів першої інстанції - останньою серед них суддя Голосіївського суду Хоменко О.Л. – звільнена на сьогодні з посади судді;

2) головуючий Апеляційного суду суддя п. Лагнюк М.М.(2008 р), судейська колегія якого скасувала рішення суддів Шевченківського суду про «відсутність складу кримінального злочину» – п.п.О. Савицький, Осипова, Кормушин, (останні двоє зникли із списку суддів Шевченківського суду ) – у зриві меморіальної дошки зі стіни Київського національного економічного університету (КНЕУ), затвердженої КМДА ( № 1558), зобов’язавши названий суд відкрити кримінальне провадження, що і сьогодні, - по спливу 12 років! - блокується Шевченківським судом (голова п. О. Савицький) з підтримки міліції-поліції та прокуратури, за що прокурор того ж таки району тов. С. Ничипоренко усунутий з роботи Люстраційною комісією народнього депутата ВР Єгора Соболєва. В інтернеті можна знайти світлину цього колишнього прокурора - будівничого держави - з дружиною і двома дітьми, одягнених у сорочки з великими червоними зірками.( Борець за комунізм!) У тому ж таки інтернеті красується фотографія колишнього прокурора С. Ничипоренка, спійманого на хабарях над пачкою доларів сумою в 150 тис;

3) рішенням Апеляційного суду під головуванням п. Чорного О.М. (2017 рік) скасована чергова ухвала слідчого поліції Шевченківського району В. Потолапа про «відсутність складу кримінального злочину» у зриві меморіальної дошки - (6 років «розслідування»).

Проте, Шевченківська поліція не складає зброї: слідчий – поліціант В. Потолап - продовжує виконувати в поті обличчя накази командування на продовження і далі «слідчих дій», хоч вже нове керівництво КНЕУ в особі ректора п. Д. Лук’янченка з підтримкою поета Д. Павличка першого листопада 2018 року поновило меморіальну дошку художника О. Гриба і архітектора С. Таужнянського з текстом осуду московсько-більшовицької окупації України 1921 року;

4) 2014 року Апеляційний суд (головуючий п. В.А. Нежура) визнав незаконною розкольницьку конференцію (2012 рік) Київського міського відділення Всеукраїнського об’єднання ветеранів (КМВ ВОВ) під орудою двох шпарких діячів: колишнього голови Всеукраїнського об’єднання ветеранів (ВОВ) В. О. Гуменюка і самозваного «голову» Київського міського відділення (КМВ) В. І. Гуляя, зобов’язавши Голосіївський суд скасувати рішення суду на захист розкольницької, «липової» конференції Київського міського відділення Всеукраїнського об’єднання ветеранів (КМВ ВОВ), на що судді Голосіївського суду у відповідь почали «пачками» подавати заяви про «самовідводи»: п. п. К. Плахотнюк, Сальникова (зникла із списку суддів Голосіївського суду), А. Новак - сердега!- попався на хабарях і вигнаний з роботи, що так осиротило колектив суддів, який п’ятий рік продовжує блокування рішення власного суду (2015 р.), серед них – «старателі»: панії та панове О. Колдіна, О. Мірошниченко, М. Шкіряй, С. Ладиченко (притягнутий до дисциплінарної відповідальності, зник із списку суддів Голосіївського району), голова суду Н. Чередниченко, які опираються видачі виконавчого листа на повернення по-бандитському захопленого приміщення КМВ ВОВ по Саксаганського, 64-а і зняття з реєстрації самозванця В.І. Гуляя. Над ініціатором розколу і протистоянь, колишнім головою ВОВ В. О. Гуменюком нависла загроза розслідування витрачених без підстав 100 з лишнім тисяч гривень (терміново захворів!).

Ось що значить відсутність стану незалежності суддів і позбавлення прав виборців на вибір і відклик безчесних «служників Феміди». Т. Шевченко: «Україно, оце твої діти, чорнилом политі, московською блекотою!»

Ні, виборці у США недаремно домоглися запису до власної конституції прав не лише обирати і відкликати суддів, але і прав на обрання і відклик шерифа (нач. поліції). Можна тільки дивуватись, як українські борці за демократію західнього взірця і досі не перейняли такий переконливий конституційний захід? Та й навіщо, коли вони самі здатні на фундаментальні конституційні зрушення? Так, щоб хоч трошки призупинити потік скарг і нарікань на владу, до латаної і перелатаної Конституції України внесено чергову зміну: відтепер захист прав потерпілих громадських об’єднань матимуть виключно адвокати, а якщо хтось із задерикуватих позивачів за власні права все-таки наважиться на двобій з владою, брати з нього до семисот грн, що в стані пенсіонера буде рівнятись половині його пенсії.

У всіх без виключення моїх співбесідників щодо фундаментального проекту побудови держави – Конституції - і ролі суспільства я спостерігав – навіть в учасників Майданів і Революції гідності! – появи в очах стомленої нудьги, якщо мова торкалась Конституції, і нудоту цю змінювала могутня енергія лише при закликах «Геть! Ганьба!», що досягало апогею у хоровому співі та палінні шин. І мені завжди хотілось запитати: хіба вам не зрозуміло, що побудові держави, як і зведенню будь-якої будівлі, передує спочатку її проект від закладки фундаменту до покрівлі, за що можна і треба повставати проти порушників цього проекту. Інакше ви боретесь не з причиною злочинів, а з їх наслідками, приводячи до влади замість одних шахраїв інших? Якщо б всі ми разом домоглися такої Конституції, яка б забезпечила суддям незалежність від влади, а виборцям право обирати і звільнювати суддів, за півроку був би лад у судовій системі.

І мені спадає раптом на думку, а чи не мав рації отой начальник концтабору у конституційному діалозі з політичним зеком, композитром Леонідом Сапою?

Олесь ГРИБ, голова Печерського районного відділення ветеранів-державників

Фото Апостроф