Провокатори провокаторів провокували не провокувати. Або як свіжоспеченим фобійним трендом убили революцію

Майстерність придушувати протестні настрої та вуличні заворушення потребує постійного вдосконалення. Сучасна соціологія є доволі динамічною сферою і, аби не втратити здатність впливати на масову думку, режиму необхідно користуватись кожного разу новим (чи просто вже надійно забутим старим) інструментарієм. Намагаючись оцінити та зрозуміти методи впливу влади на Євромайдан, стає моторошно. Адже найлегше будувати спротив тоді, коли сила за протилежною стороною барикад грає відкрито та зрозуміло, а у випадку з подіям кінця 2013-го року, маємо абсолютно протилежну ситуацію. Суперник озброєний до зубів і дійсно небезпечний.

Навколо – інформаційна ера і навіть для відсталого та деградуючого уряду януковича просто застосовувати силові методи придушення революційних настроїв здається примітивним та недостатньо ефективним способом.

Провокатори та провокації були завжди. Але до подій на Банковій першого грудня вважалося, що провокатори працюють лише силою, прямо, безпардонно та тупо. Проте, станом на сьогодні, ми можемо виділити окремий підтип дій провокативного характеру – інтелектуальна провокація.

Інтелектуальною провокацією можна назвати акт маніпуляції громадською думкою і переконаннями, який мав місце протягом всього грудня. Щодня з’являлось кількадесят нових повідомлень про появу провокаторів в Києві чи на місцях. І якщо на Банковій справді були провладні провокатори масових заворушень, то згодом урядовими провокаторами називали навіть просто маргінальних типів в стані алкогольного сп’яніння, недалеких підлітків-націоналістів чи справді щирих прихильників більш рішучих форм протесту. Вираховування провокаторів стало трендом. Раптово цей термін впевнено закріпився в лексиконі кожного поважаючого себе кухонного політ-експерта. Усі вірили в це, бо, здавалося, що критикуючи самих себе, ми справді пізнаємо істину. І це не може бути вигідно третій стороні.

Вони зіграли на бажанні людей думати та не довіряти. Це було вбивчим кроком. Підштовхнувши загал на роздуми та пошуки якоїсь підстави чи розводу, примусивши аналізувати, майстри масових комунікацій просто задали необхідний їм вектор. І перемогли. А ми, вдаючи з себе інтелектуалів та геніїв політичної думки, тішачи себе тим, що нібито розуміємо складні процеси та механізми всередині держави, - програли.

Чи варто вдаватись до критики теорії випадковості? Думаю, що ні. Очевидно, що ажіотаж навколо «руху провокаторів» був ініційований владою. Бо ж справді, чи не краще гасити революцію з середини, руками революціонерів? янукович і Ко отримали ефективний результат, а ми – своєрідний розкол спільної революції. Ті, хто вірили в мирний протест – жорстко розкритикували так званий «правий сектор» та адептів більш радикальних методів боротьби, і навпаки. Ми програли бій за єдність, і ця поразка може стати фатальною.

Штурм Банкової був абсурдом та великою перемогою уряду. Але 95% тих, хто перебував там, тих, хто бив ні в чому не винних строковиків, і тих, хто кидав коктейлі Молотова – не були провокаторами. Недалекоглядні, але щирі ультраправі? – Так. Випадкові хлопці, котрі опинились там і піддались стадному інстинкту? – Так. Відчайдухи, котрі свято вірили, що саме зараз, саме тут і саме ними змінюється історія? – Так. Але не провокатори. На Банковій достатньо було п’ятьох-шістьох спеціально навчених провокаторів, аби зробити те що вони, власне, й зробили.

То був перший етап провокацій. Фізичний, реальний, миттєвий.

Другий етап почався одразу опісля першого і триває до сьогодні. Шляхом маніпуляцій суспільними комунікаціями було досягнуто неймовірно високого рівня впевненості середньостатистичного обивателя в провокативному характері будь-яких більш рішучих (радикальних, агресивних) дій. Механізм самознищення. Революція не дозволяє сама собі розвиватись.

Усі ми бачимо, що мирний протест справді себе вичерпав. Так, він повинен був бути. І великою заслугою є всеукраїнська терплячість та свідомість в необхідності саме мирного протесту. Це був великий показовий жест усьому світовому загалу, який продемонстрував рівень культури, інтелекту та цивілізованості Євромайдану. Але тепер необхідно усвідомити, що тільки мирним протестом можна досягнути бажаних змін виключно у правовій державі. Останній місяць «Межигір’я» усіма можливими способами доводить нам відсутність верховенства права в Україні сьогоднішнього зразка. Тому революції потрібен розвиток. Розвиток, який так впевнено гальмується нами та урядом. Ми піддались на найстрашнішу провокацію – на провокацію проти своїх. І аби досягнути наступного рівня революції, переможного та заключного – нам потрібно унеможливити маніпуляції масовою думкою. А для того, аби не допустити абсурдних дій правого крила, - створити реально діючий алгоритм спротиву. Такий, який влаштує всіх. І, звичайно, спробувати захистити себе й від справді владних провокацій, які, безумовно є.

Чи можливо це в ситуації, що склалася? Можливо, ні. Але те, як весела та, водночас, трагічна гра в «провокаторів» обернулась для Майдану поразкою – пам’ятати потрібно. На майбутнє.

Роман КАПІЙ, студент Національного університету «Львівська Політехніка»