​Депутат Київради Вікторія Кустова: Леонід Розмаїтий був серцем нашої команди

Це інтерв’ю не просто спогад. Це - спроба зберегти пам’ять про людину, яка не прагнула слави, але стала героєм. Про друга, який завжди приходив на допомогу. Про працівника, якому довіряли без сумніву. Про сина, яким пишались. І про бійця, який не зламався, навіть коли залишився сам проти ворога. Це розповідь не лише про подвиг. Вона про характер, серце і справжність Леоніда Розмаїтого.

Яким він був? Як ставився до життя та друзів? Про це редакції КЗ розповіла депутат Київради сьомого скликання від партії «УДАР» Вікторія Кустова.

- Вікторіє, Вам доводилось працювати з Леонідом Розмаїтим. Можете розказати, коли і як Ви вперше з ним познайомились?

- Важко сказати, коли саме ми познайомились, бо він настільки природно вписався у моє життя, що здається, ніби він завжди у ньому був. Він завжди був поряд, своїм. І враження, що я його знаю все своє свідоме життя. Як власного сина. І це не просто слова. Він умів бути поруч не нав’язливо, але завжди вчасно. У його поведінці було щось таке, що пробуджувало тепло й довіру, ніби він приносив із собою якусь внутрішню впевненість та спокій. Він був дуже молодий. І як мені здавалось, дещо легковажний і, разом з тим, людяний, уважний, порядний. Людина великого серця.

- Ви працювали разом під час виборчих кампаній 2013–2014 років. Що найбільше вражало Вас у його підході до справи?

- Леонід був тією людиною, яка не потребувала контролю чи нагадувань. Якщо він брав на себе зобов’язання, можна було бути впевненим: зробить, і зробить добре. Я йому довіряла беззастережно. Ніхто його не перепровіряв, не ставив уточнюючих запитань, оскільки була впевнена: він усе виконає точно, вчасно, на совість. У нього була рідкісна риса, яку сьогодні у більшості громадян і не зустрінеш, - глибоке відчуття відповідальності. Не для звіту, не для бравади, а для себе. Якщо він щось брався організовувати, то це вже було під контролем. Я б сказала, що він був усюди, де не вистачало рук або мотивації: розмовляв, переконував, включався у кожен етап. Він не шукав легких шляхів і ніколи не ховався за спинами. Був точним, зібраним, і при цьому спокійним. І це треба брати до уваги, що працювали ми у часи до януковича і після Революції гідності, час, коли багато хто вагався, але Льонька лишався надійною опорою. І це справді дивувало і вражало.

- Як би Ви описали його як члена команди? Чи був він ініціативним, відповідальним, організованим?

- У мене взагалі була гарна команда, однак Льонька… він суттєво вирізнявся. І, в першу чергу - лідерством. Він завжди був серед перших: не тому, що любив виділятись, а тому, що інші за ним тягнулись. Йому вірили. Якщо хтось якось не справлявся, а то й проштрафився, Льоня завжди або допомагав, або - прикривав, виправдовував, захищав. І це мене в ньому дуже дивувало.

- Вас теж здивувало, коли Ви дізнались, що Леонід грав на фортепіано? Чи доводилося Вам чути його гру? Як це поєднувалося з його характером?


- На жаль, наживо мені не довелося почути, як він грає. І я, чесно кажучи, була здивована, коли дізналася, що він не просто серйозно ставиться до роботи, а ще й має музичну освіту і прекрасно грає на фортепіано. Побачила відео, де він виконує складну композицію і це було відкриття. У його грі було щось дуже щире, емоційне… Загалом, як і в ньому самому. Це поєднувалося дивовижно: людина, яка вміла керувати процесами, діяти чітко й твердо, водночас носила в собі таку глибину, таку внутрішню музику… Вже згодом я дізналася, що вдома у нього був інструмент, і що він часто грав. Не для когось, а для себе. Мені сьогодні здається, що гра на фортепіано для нього було як повернення до себе справжнього. У тій музиці, без зайвих слів, відчувалась вся глибина його душі. І я думаю, що саме у музиці жив його внутрішній світ - дуже ніжний та світлий.

- Яким Ви пам’ятаєте його поза політикою та службою?

Простий і світлий. Без штучності. Завжди з посмішкою, відкритий та, як мені здавалось, легковажний. Проте він завжди був уважним до людей. Дуже тонко відчував, що кому потрібно. Я з подивом помітила, що навіть після того, як ми вже не працювали разом, а просто підтримували зв’язок, він не забував дрібниць. Наприклад, він якось дізнався, що я колекціоную годинники і Почав мені їх дарувати. Якось з’ясував, що я люблю морські мушлі і почав привозити їх звідусіль. Звідки він це дізнавався, не знаю. Але це було дуже щиро і дуже приємно.

- У чому, на Вашу думку, полягав його внутрішній стрижень? Що робило його особливим серед інших?

- Чесність, принциповість. Вміння тримати слово і бути поряд у потрібну хвилину.

- Чи відчували Ви в ньому той характер, який згодом проявився на фронті?

- Я завжди знала, що він - лідер. Але чесно скажу: не очікувала, що він добровільно обере для себе шлях солдата. І саме це мене найбільше вразило, бо він не був людиною агресії. У ньому не було злості чи ненависті, тільки глибоке почуття обов’язку. Він міг стати блискучим організатором, політиком, але обрав долю військового і, головне, хотів пов’язати своє життя з кар’єрою військового.

- Як би Ви хотіли, аби його пам’ятали не лише як воїна, а як особистість?

Я хочу, аби його пам’ятали не тільки друзі і близькі, а й вся країна. Бо він – приклад не лише героїзму українського солдата, але й приклад людини з великої літери. Його подвиг не обмежується бойовим епізодом, хоча навіть один з них уже вартий книги, особливо той, коли він, лишившись один, поранений, продовжував відбивати атаки ворога. А це не просто хоробрість. Це - внутрішній стрижень, якому не навчиш у школі та університеті. Саме тому я переконана, що його ім’я має звучати не як статистика у зведеннях, а як історія, яка може навчити інших. Він заслуговує, аби його пам’ятали і знали про його подвиг.

Леонід Розмаїтий. Фото надано рідними