​Епшнейни ВР, або Давно потрібен закон щодо відповідальності депутатів за законопроекти і голосування

Те, що колобкуватий Стефанчук не має совісті та честі, зрозуміло було давно. Те, що і юрист з нього, як з Зеленського – теж не секрет. Але ніхто і подумати не міг, що особина, котра має юридичну освіту, може стати одним з ініціаторів законопроекту щодо легалізації шлюбу з 14 років.

Звісно, педофільний нюанс одразу спробували прикрити фіговим листком та моралізаторством з певними роз’ясненнями для «тупого» українського народу. Однак кожна психічно здорова людина розуміє: якщо дівчина завагітніла у 14 років (а, можливо, і у 13, а в 14 стало видко), то у правовій державі це не «підстава для шлюбу». Це - сексуальний злочин проти дитини. І перше, що має робити держава, це не шукати, як узаконити наслідки, а з’ясувати, хто і за яких обставин вчинив дії, що призвели до цієї вагітності.

На сьогоднішній день кримінальний кодекс констатує: статеві зносини з особою, яка не досягла 16-річного віку, є злочином незалежно від згоди (ст 155 ККУ). Дитина до 16 років не може дати згоду на сексуальні відносини. І всі загравання з неповнолітніми дівчатками, це - 156 ККУ — розбещення неповнолітніх, або зґвалтування та сексуальне насильство (ст.152 та 153 ККУ). Однак Стефанчук з друзями вирішили, що можуть бути винятки. І коли голова Верховної Ради є ініціатором законопроекту, за яким виникають підстави дозволити шлюб із 14 років у разі вагітності, тут вже мова не про сімейне житя. Це питання про те, чи здатен Стефанчук з друзями відрізнити злочин від сімейного статусу, а жертву - від «дружини».

Проте існує і одне «але». Виявляється, на тлі обговорення «норми» для нового Цивільного кодексу України, який спочатку містив положення про можливість укладення шлюбу з 14 років у виняткових випадках (наприклад, вагітність), виникає юридична колізія, що може легалізувати наслідки кримінального правопорушення (секс до 16 років, про що і згадуваклось вище), тож … пішли розмови, що і кримінальний кодекс треба змінювати.

І ось на цих «неузгодженнях» та «нюансах» і необхідно акцентувати увагу суспільства: коли одночасно говориться, що в проєкті нового Кримінального кодексу закладається зниження віку згоди до 14 років, а в проєкті нового Цивільного кодексу з’являється можливість шлюбу з 14 років, це вже не «помилка» і не «технічна неуважність» і не «невдале формулювання». Це - цілісна ідеологія. Ідеологія, в якій дитина перестає бути дитиною, а педофіл перестає бути злочинцем. Таких дивних збігів просто не буває. А тут постає питання до психічного здоров’я осіб, які вважаються законодавцями, адже виходить, що усі українці заручники осіб не лише з кримінальним мисленням, а ще й сексуальних збоченців.

Найогидніше, що серед ініціаторів «нововвведень» є і жінки, які дуже добре усвідомлюють, що подібні ініціативи не про турботу, а про готовність дивитися на 14-річну дівчинку не як на дитину, а як на сексуальний об’єкт для збоченця. Це означає, що в парламенті є жінки, які погоджуються стати обличчям системи, яка перекладає відповідальність із дорослого чоловіка на дитину, і ці жінки фактично визнають педофілію і готові зробити її «нормальністю».

Всі перелічені «ноу-хау» українських парламентарів відбуваються на тлі скандалу Епштейна - збоченця, що роками поставляв 14-річних дівчаток «еліті» для розваг, користуючись мовчазною згодою системи. І якщо світ сьогодні обговорює не стільки конкретну людину, скільки факт того, як гроші, статус і політичні зв’язки перетворюють злочин проти дитини на «закриту тему», то українські педофіли вирішили цю норму узаконити.

Як не дивно, український парламент демонструє лякаючу вірогідність мислення збоченця-педофіла, роблячи спробу розмити межу між злочином і допустимістю. Зниження віку згоди, можливість шлюбу з 14 років, «виняткові випадки» - уже давно не про захист, а якраз про адаптацію злочину під нормальність.

І наразі головне питання не в тому, чи знімуть конкретну норму під тиском скандалу. Головні питання полягають у тому, чому і як подібна норма взагалі могла з’явитись і чому її намагаються проштовхнути в законодавчому полі? Бо психічно здорові і адекватні люди не перейматимуться такими питаннями, а от педофіли, педофіли – так, вони робитимуть все можливе, аби узаконити свої дії, оскільки чудово усвідомлюють: влада змінюється, і можуть виплисти ще якість файли. І тому краще, щоб педофілія була узаконена і за нової влади ніхто б не притягував до відповідальності.

Ну і головне. В Україні необхідне введення відповідальності депутата за голосування. Наразі ті, хто голосує за законопроекти, що порушують Конституцію України та наносять шкоду національним інтересам країни, а то й бажають узаконити збочення на кшталт педофілії, прикриваються 80 статтею Конституції України, навіть у її «урізаній» редакції. Після скасування загальної недоторканності там збережено індемнітет: народні депутати не несуть юридичної відповідальності за результати голосування у парламенті та його органах. Саме ця формула і стала універсальною технологією безкарності та безвідповідальності: незалежно від того, що голосують депутати: знищення економіки, порушення прав людини чи узаконення педофілії. Паралельно ховаються і за статтю 85 про повноваження Верховної Ради та посилаються на вигадану судами і політичними акторами категорію «політичної доцільності», котрої, як юридичного поняття, немає ані в Конституції України, ані в законодавстві, але яка використовується як аргумент для невтручання. Однак давно вже визнано, що голосування депутата - це не завжди про політичні рішення.

Відповідальність депутата не може зводитися до його недоторканності від наслідків власного голосування. Аргумент про те, що можливість судового оскарження «неправильного» голосу (а то й кримінальної чи адміністративної відповідальності за таке голосування) нібито паралізує роботу парламенту, є маніпулятивним. Йдеться не про перегляд кожного політичного рішення, а про відповідальність у випадках очевидного й доведеного порушення Конституції чи закону. У правовій державі саме відсутність відповідальності, а не її наявність, породжує зловживання: депутат, який знає, що його голосування не матиме для нього жодних юридичних наслідків, фактично звільняється від обов’язку діяти в межах права. Тож ніхто не говорить про оскарження кожного голосу.

Йдеться лише про випадки явного порушення Конституції та прав людини та про персональну відповідальність за завідомо неконституційні рішення.

У правовій державі імунітет - це захист свободи слова, а не ліцензія на правове насильство кнопкою та на перетворення депутатства на бізнес за рахунок держави і громадян. І саме тому потрібні чіткі зміни до кодексів, які встановлюватимуть відповідальність депутатів за голосування, які порушують Конституцію України. А кожен громадянин повинен мати право оскаржити те, що якомусь педофілу здається нормою.

Оксана КОТОМКІНА, Конфлікти і закони

Фотоколаж Конфлікти і закони