​Як українців позбавили права обирати, або Як країна пройшла шлях від реальних виборів до їхньої імітації

Останнім часом в Україні дуже часто говорять про вибори як механізм зміни влади. А ще частіш, колишні, а то і діючі опозиційні депутати, полюбляють використовувати термін «понавибирали», перекладаючи на суспільство відповідальність за ситуацію в країні та за наслідки діяльності монобільшості Зеленського. Однак ті депутати, які вдають гарну міну при поганій грі (а більшість з них були і в минулих скликаннях хоч раз), - ошукують суспільство, знімаючи відповідальність з себе і своїх партій і перекладаючи її на виборців, оскільки насправді всі тридцять років незалежності система маніпулювала громадянами та їхнім вибором і робила це свідомо.

Якраз за підтримки цих депутатів, котрі брали безпосередню участь у погіршенні виборчого законодавства і перетворенні виборів на імітацію, і змогло статись те, що сталось, коли владу узурпували проросійські фріки.

Якщо реально і чесно дивитись на організацію виборів в Україні, то кожен, хто хоч трошки розуміє поняття «вибір», підтвердить, що український виборець сьогодні обирає не з-поміж реальних альтернатив кандидатів у депутати, а з маніпулятивно сформованих варіантів, де більшість кандидатів або нав’язані владою і заздалегідь узгоджені, або, які проходять, бо купили місце в списку партії або були узгоджені за інтересом, і будуть представляти голос спонсора, або влади (як, наприклад, певна кількість слуг народу, котрі виявились або дітьми чиновників, чи батьків з посадою (як Безугла), або помічниками колишніх депутатів від партії регіонів, як Гетманцев, Железняк, чи членами молодіжної організації партії регіонів, як Разумков), і проходять не завдяки, а всупереч бажання більшості виборців.

Довести наведені вище тези– легко. Все, що потрібно, це зробити акценти на певних змінах, які відбувались в українському законодавстві, і побачити, як депутати, цементуючи систему обраних каст комсомольце-бандитів, позбавляли громадян права реального вибору, підминаючи виборче законодавство під систему, котра укомплектована проросійські налаштованими колишніми комуністами та комсомольцями, що зрослись з криміналом, і які СВІДОМО змінювали законодавство так, аби у громадян було якомога менше можливості реально через вибори змінити владу.

Українське виборче законодавство не еволюціонувало до покращення, а, навпаки, на початку державності було кращим і протягом тридцяти років змінювалось у бік погіршення, позбавляючи громадян права реального вибору депутатів. Всі зміни, що голосувались з 1998 року, прописувались так, аби підлаштувати вибори не під інтереси суспільства, а під бажання правлячих перефарбованих комуністів, що захопили владу. І ці зміни були спрямовані не на зміцнення демократії, а для втілення можливості контрольовано «легітимізувати» потрібних осіб і дати людям, пролобійованих клептократами (як нині політ-проект «Голос», або люди Ахметова-Коломойського в раді), формальний мандат на владу за мінімального впливу реального вибору з боку народу.

Майже всі зміни, хоч і прикривалися «реформами» для покращення, насправді зменшували вплив реального виборця на результат. За цей період вибори стали складнішими, заплутанішими, але не справедливішими. І основна мета комуністо-бандитів полягала в одному: зберегти зовнішню картинку демократії, але знизити ризик непередбачуваного результату.

До 1998 року в Україні таки ще були вибори, бо існували механізми, які могли призвести до визнання виборів недійсними. Особливо, якщо спостерігачі таки працювали якісно і встановлювали, що на дільниці немає явки у більш ніж 50%. Але норма, за якою вибори визнавалися такими, що відбулись, лише якщо явка перевищувала 50%, ну дуже дратувала комуністів, що перефарбувались в демократів. І суспільству почали розказувати, що подібне – неправильно, тоді як на практиці подібна норма мала гарний ефект: вона ставала своєрідним фільтром, оскільки, якщо громадяни масово ігнорують вибори, отже, довіри до влади і партій, які висувають – не має. І, якби ця норма існувала у 2019 році, коли Зеленський, зловживаючи повноваженнями, свідомо, за технологією, призначив вибори, що повинні були відбутись у жовтні, на липень 2019 року, ніякої монобільшості не існувало б в природі, бо навіть при Зеленськму вимушені були визнати, що того року відбулась найнижча явка за всю історію парламентських виборів. А до того ЦВК вже фіксувало низьку явку 46,6% у 2015 році (що суттєво відрізняється від явки 14 року на президентських виборах, коли люди повірили, що таки можуть статись зміни), що доводить, що вже за рік громадяни побачили, що Порошенко не змінив систему, а почав її цементувати під касту.

Проте ще у 1998 році громадянам пояснили, що законодавчий поріг у більш 50% нібито порушує принцип загального виборчого права (бо виборець має право голосувати або не голосувати, а держава не може нав’язувати зобов’язання). Однак на сьогодні кожен, хто хоче в країні покращень, усвідомлює, що фактичною причиною відміни такої норми стало не бажання європейських стандартів з жорстким контролем обраних депутатів навіть через суди, як в Європі за європейським же інститутом репутації, а створена Кучмою система, котра чудово усвідомлювала, що закріплена явка виборців є реальним інструментом зриву виборів з боку населення, яке незадоволено тими кандидатами, яких їм нав’язують партії. Проте для влади і тих, хто узурпував владу, відміна закріпленого порогу явки - вигідна, оскільки, як наразі ми вже бачимо, саме відміна порогу явки створила можливість запуску сіток підкупу, коли можна організувати мінімальну явку і вибори будуть визнані дійсними. Саме цю технологію ми з тих пір і спостерігаємо, адже депутату не потрібно вдовольняти електорат, виконувати обіцянки і реально захищати громаду. Партії не мають необхідності стояти на захисті інтересів людей і виконувати обіцяне. Їм не потрібно проводити об’єднання електорату і влаштовувати протести. Необхідно лише підкупити певну кількість тих, хто готовий продати свій голос, і вибори… відбулись. А от при реальному порозі явки всіх вже не підкупиш. Ні гречкою, ні грошима. А виграти можна лише якщо реально захищав інтереси громади.

Те, що виборчий процес став профанацією, стало зрозумілим ще в 2004 році, коли вибори президента призвели до Помаранчевої революції, і українці зрозуміли, що проти свавілля і фальсифікацій єдиний метод - це реальний (тоді ще не силовий, але масовий) протест громадян. І вже 18 листопада 2004 року Верховна Рада змушена була ухвалювати Закон «Про особливості застосування Закону України «Про вибори Президента України». Цей закон не змінював систему виборів, але демонстрував, що каста для себе намудрувала виборче право так, що для проведення хоча б одного більш-менш чесного туру голосування довелося запровадити тимчасові жорсткі обмеження. Закон скасував відкріпні посвідчення, обмежив голосування вдома, запровадив обов’язкову участь представників кандидатів у видачі бюлетенів і заборонив змінювати склад виборчих комісій у переддень голосування. Усі ці норми були спрямовані на стримування масштабних фальсифікацій, але вони оголили головну проблему: правила довелося змінювати лише тому, що система не мала довіри.

Однак і після Помаранчевої революції шалених змін не сталось, оскільки виборча криза в Україні завжди йде поруч з кризою політичною, а точніш з відсутністю бажання у політиків з касти щось змінювати. І не дивно, що незважаючи на шалені звинувачення у бік януковича і партії регіонів, всі дотичні не були покарані, а сам янукович вже при Ющенку став прем’єр-міністром.

Спочатку населення повірило в те, що Ющенко хоче змінити систему і країну. Люди справді не думали, що їх надурять, і що поділ помаранчеві-голубі - формальність для імітації, а сама система рушити себе не збиралась.

У 2006 році Україна перейшла на повністю пропорційну систему із закритими списками. Це остаточно позбавило виборця права впливати на персональний склад парламенту: голосували за партійний бренд, а кого конкретно ця партія делегує до Верховної Ради, вирішували кулуарно. Це створило сприятливе середовище для продажу місць у списках, появи бізнесменів та криміналу у політиці та відсутності відповідальності перед виборцем.

Однак і таких змін касті виявилось мало. У 2010 році, напередодні президентських виборів, людьми януковича, які розуміли, що люди їх ненавидять, було внесено зміни до Закону «Про вибори Президента України», якими скасовано графу «проти всіх» у виборчому бюлетені. Ця графа лишалась єдиною можливістю народу виявити недовіру до всіх кандидатів, не обираючи жодного з них. Політтехнологи, що за 30 срібняків готові продати державу, провівши дослідження, зрозуміли, що більшість населення, особливо проєвропейська молодь, буде посилати перефарбованих комуністів та проросійський кримінал януковича за російським кораблем і голосуватимуть «проти всіх», а подібне, - зіпсує «демократичність» та «вибір народу» на міжнародному рівні. А комуністично-проросійські гниди хотіли бути легітимними в очах світової спільноти. Тому, аби світ не бачив реального протесту населення проти запропонованих депутатів і виборів, було прийнято рішення вилучення з бюлетеню графи «проти всіх».

Подібні «ноу-хау» позбавили виборця останнього офіційного способу продемонструвати відмову від участі в системі, яка не надає варіантів вибору. І вийшло, що у громадян лишалось три варіанти: або не йти на вибори (а коли навіть симпатизуєш лідеру, не завжди підтримуєш тих, хто купив місце у списку його партії, тому не бажаєш легалізувати гнид, що хочуть у депутати заради власного збагачення та лобіювання інтересів, наприклад, Ахметова), або прийти і порвати, чи зіпсувати бюлетень, або добровільно віддати голос за «менше зло».

Як вже наразі зрозуміло, на той період часу проросійську партію регіонів януковича, а також і певних осіб з помаранчевого табору, котрі насправді не бажали змін для країни, цікавило лише обмеження реального впливу населення на виборчу систему, тож, запущена на той час технологія «висміюй противсіха», котра мала на меті створити з тих, хто мав власну думку і не бажав підтримувати пропоновані партіями кадри, - спрацювала.

Тож вже тоді активному суспільству тільки і лишили функцію узаконення вибору без вибору, позбавивши громадян можливості псувати загальну картину легітимності виборів, аби в подальшому змусити виборців або не приходити голосувати (бо вони не сприймають продажних покидьків, що працюють на Сороса і Ахметова, але не на народ), або вибирати «менше зло», але аж ніяк НЕ ВПЛИВАТИ на якість депутатського корпусу.

Проте маніпуляції на тому не скінчились. Каста і надалі продовжувала демонструвати цинізм та інституційну безвідповідальність, пропонуючи суспільству просто узаконювати потрібних системі. На публіку представники касти розказували, що ті, хто ігнорує вибори - винуватці негараздів у країні, бо їх голос наче міг на щось плинути, хоча чудово знали, що у виборця є можливість лише або підтримати партію, або не голосувати.

Все, що нині можуть зробити громадяни – зіпсувати бюлетені, але це - ніде не відображається. Коли явка вже зафіксована, а сто підкуплених по сітці виборців - віддали свої голоси за потрібних, вибори вже відбулись. Тому, насправді, відвідування виборчої дільниці - це легітимізація процесу узаконення тих, хто купили місця у списку. І велика кількість людей це усвідомлює. Саме тому вони або не йдуть на вибори, або псують бюлетень.

Після 2010 року виборче законодавство України зазнало ще низку серйозних змін, які суттєво вплинули на суть виборчого процесу. Попри декларовану мету щодо підвищення прозорості та демократичності, значна частина нововведень лише поглиблювала кризу представництва народу та зменшувала реальний вплив виборця на формування влади. Однак саме ці нововведення і створили системні умови для маніпуляцій, формального голосування та імітації вибору.

За президентства януковича у 2011 році Верховна Рада повернула змішану виборчу систему: половина депутатів обиралася за закритими партійними списками і виборець не міг впливати на кандидатів, а інша половина обиралась у мажоритарних округах за підтримки адмінресурсу та підкупу, адже відміна порогу явки дозволяла скупити мінімум потрібних голосів, навіть, коли кандидата ніхто і не підтримував. Фактично, мажоритарка перетворилася на корумпований ринок, де перемагали не ті, хто мав довіру громади, а ті, хто мав більше грошей і домовленостей з місцевими елітами або центральною владою.

Афера президентських виборів 2019, про які наша редакція писала в матеріалі «Російська агентура і знущання над демократією або Чому ж Зеленський мовчить?» відбувалась під медіа-супровід і шоу. ЗМІ, що належали політичним клептократам, працювали не на інформування населення, а на гіпноз масової свідомості, витісняючи дискусію про програми кандидатів, а самі деякі кандидати зовсім не збирались реально дискутувати з опонентами. Більше тридцяти технічних кандидатів, скасування нумерації кандидатів у бюлетенях, призвели до запланованого результату, коли у другий тур пройшли саме ті два кандидати, які влаштовували баланс інтересів: один, як старе зло, другий, як керований «новий проект».

Ошуканство виборців з достроковими парламентськими виборами 2019 року взагалі стало зразковим прикладом узурпації влади шляхом юридичної маніпуляції та використання накопичених законодавчих спотворень. Зважаючи на те, що, як реєстрація партії «Слуга народу», що не мала осередків, як і реєстрація самого Зеленського кандидатом від партії, а не як самовисуванця, - вже було порушенням законодавства, на які ЦВК закрило очі, було зрозумілим, що афера узгоджена між клептократами: Кломойським, Пінчуком, Кучмою, Ахметовим та Порошенком. Тому, коли Зеленський оголосив про розпуск Верховної Ради VIII скликання, формальним приводом для чого стала відсутність коаліції, стало зрозумілим, що політтехнологами розраховано, що при відсутності порогу явки є можливість створити монобільшість в парламенті за мінімальної явки громадян на вибори.

Саме тому, прикрившись легендою про те, що коаліція у ВР розпалась ще у 2016 році, хоча юридично - існувала, Зеленський, вийшовши за межі своїх повноважень, видав указ про розпуск ВР. Цей незаконний крок було легітимізовано Конституційним Судом, який визнав указ Зеленського конституційним, попри очевидну невідповідність духу й букві Конституції. Таким чином, було запущено механізм узурпації влади під прикриттям законності в інтересах 5-7 осіб, які реально керують країною. Дата позачергових виборів теж була призначена на 21 липня не випадково - період найнижчої виборчої активності через відпустки та канікули. Це якраз і був розрахунок на низьку явку та емоційну інерцію після президентських виборів. Однак, відсутність в законі порогу явки дозволяла легітимізувати будь-якого зеленого кандидата, навіть якщо за нього віддали лише 300 голосів. Як згодом визнала і ЦВК, явка на позачергових парламентських виборах була найнижчою за всю історію парламентських виборів. Але на це і було зроблено ставку.

Усе це стало можливим лише завдячуючи гарно спланованій політичній технології: використання юридичних шпарин, підтасовок ЦВК при реєстрації на президентських виборах, навмисному призначенню дати виборів на період відпусток, маніпуляціям із телебаченням і соціальними мережами, і без порогу явки та можливістю через суди, чи інші інституції, якось вплинути на систему, бо інституції та суди – корумповані, продажні і повністю лежать під владою. У підсумку владу було легально узурповано, але внаслідок грубого зневажання принципів правової держави.

На місцевих виборах 2020 року було запропоноване чергове нововведення: систему відкритих списків, які на практиці виявились лише частково відкритими, а самі зміни багатьох громадян дуже здивували, особливо, коли, виборці дізнались, що, наприклад, кандидат виграє в окрузі, набирає найбільше голосів серед інших кандидатів партії на цій дільниці, але партія вирішує, що до Ради піде інший, той, кого поставили вище у списку. Тобто, громадянам, на законодавчому рівні, протягнули маніпуляцію, коли виборець голосує на дільниці за конкретного кандидата, прізвище якого бачить у бюлетені, однак у разі перемоги цей кандидат все одно не потрапляє до Ради. Натомість у Раду заходять особи, прізвищ яких громадяни і не чули. Обман не приховували: виборцю пропонували голосувати за конкретного кандидата у списку партії, однак, щоб цей кандидат отримав мандат, він мав набрати певну кількість голосів (25% від виборчої квоти по округу). Якщо ж він не долав цей бар'єр, навіть за великої підтримки на дільниці, його місце займав той, хто стояв вище у загальнопартійному списку. І саме тут відбувалося те, що виборець отримав як прямий обман: людина голосувала за конкретну особу, а в Раду потрапляють зовсім інші, про яких вона навіть не чула. Тобто, фактично партії та партійні проекти пішли на відвертий обман, коли виборцю на дільницях підсовують кандидатів, яким вони довіряють, але проводять у ради мразоту, котра зовсім не зацікавлена в інтересах громади.

Запропонована система лише на перший погляд була відкритою. Насправді вона наперед передбачалась непрозорою, а виборець лише згодом дізнавався про «заздалегідь визначених» переможців і не отримував можливості реально впливати на склад пропонованих партією кандидатів. Тож наразі в Україні остаточно закріпили перехід від реального вибору народу до керованої кастою симуляції участі у виборах.

Отже з 2010-х років і особливо після виборів 2020 року, вибори в Україні перетворилися з інструменту волевиявлення громадян на технологічно оформлену процедуру легалізації партійних списків, підготовлених без участі виборця, а самі вибори в Україні після 2010 року набули форми процедурної демократії без змісту: ознаки голосування (бюлетені, дільниці, кандидати, агітація) є, а от реальний механізм впливу виборця на формування кандидатів від партій - відсутній.

Усі українські реформи завжди прикривались європейськістю. І, справді, у багатьох країнах мінімальна явка на виборах не є обов’язковою умовою їх легітимності. Однак у Бельгії, Люксембурзі, Греції голосування є обов’язком, а неявка без поважної причини карається. Самі ж депутати не дозволяють собі голосувати за відверто неконституційні чи репресивні закони, бо знають, що політична система не пробачить порушення базових принципів. У Люксембурзі та Бельгії практично будь-який скандал, пов’язаний із корупцією чи навіть сумнівною поведінкою, може завершитися самостійною відставкою політика або його виключенням із партії. У Греції є жорстка конкуренція між політичними силами, що сприяє публічному викриттю корупційних практик і тиску на винних. У США, Великобританії, Німеччині, Швейцарії чи Канаді мінімальна явка на виборах теж не є обов’язковою, проте у цих державах функціонують механізми реального контролю депутатів через певні юридичні механізми включно з відкликанням депутатів.

В Україні ж ми отримали ситуацію, де мінімальну явку (яка демонструвала незгоду громадян з нав’язаними від партій кандидатів, що вже давно визнані покидьками, що обслуговують або Ахметова, або клептократів типу Пінчука, або транснаціональні корпорації) - скасували за «європейським зразком», однак без впровадження реальних інструментів відповідальності депутатів перед виборцем. У Законі України «Про статус народного депутата України» навіть є стаття 39, яка констатує, що депутат «несе відповідальність перед народом України», однак ця норма закону - повністю декларативна і не містить жодного механізму притягнення депутата до відповідальності, не вказує, яка саме відповідальність, хто її визначає і як її реалізувати.

На практиці всі зміни до виборчого законодавства України призвели до того, що сьогодні виборця ставлять перед фактом, що він зобов’язаний проголосувати і дати індульгенцію депутату на найближчий період на збагачення, лобіювання інтересів Ахметова, Пінчука чи транснаціональних корпорацій і на порушення прав свого права як громадянина, але депутат не несе ніякої відповідальності за свої голосування і дії. І, тим паче, не повинен звітувати перед виборцем, звідки у нього з’явились шалені статки.

Вибори в Україні перетворили на формальність, а виборець втрачає контроль одразу після опускання бюлетеня до урни. Тож, скасування обов’язкової явки, відсутність механізмів відкликання депутатів та їхня безкарність - це спланований комуністично-бандитскою, сформованою Кучмою, кастою протягом останніх десятиліть механізм легалізації потрібних, яким або клептократи купили місце в списку, або вони купили їх самостійно, або ж пройшли як потрібні діти потрібних батьків, чи як перевірені прихильники проросійської партії регіонів.

І коли сьогодні українцям нав’язують стереотип про «наголосували», або «відповідаєте за свій вибір», - свідомо маніпулюють, бо народ не обирав модель виборів. Йому її нав’язали, створивши штучну електоральну хвилю та провівши політичну реформу без суспільного запиту. Вибори в Україні перетворено на маніпуляцію, де голосування виборця використовують як узаконений механізм для передачі влади технологічно створеній структурі.

Каста, котра всі ці роки лишалась незмінною, влаштувала собі керовану легітимізацію через псевдодемократичні механізми. Формально під час виборів основні процедури дотримуються, а фактично виборець позбавлений реального впливу на склад депутатів від партій та політичних проектів, оскільки тих, хто формує склад продажного непотребу до ВР, вибір народу насправді - не цікавить, а сам процес голосування зведено до технічного оформлення вже ухвалених кандидатів. І все, що народ може, це як в 2004 році – повстати, вимагаючи реальних виборів і інших (але не тимчасових) змін до виборчого законодавства, де саме закон обирає кандидатів, а не їх підсовують партії, не переймаючись, що депутати торгуватимуть як інтересами народу, так і країни, збагачуючись особисто і плюючи на інтереси виборців, бо, коли ти стаєш мільйонером, можна вже не турбуватись про другий термін у ВР. А правоохоронним структурам, що в долі разом з депутатами і бандитами, не цікаво, як депутат продав інтереси народу і купив нерухомість, наприклад, в Дубаї, вивезши ще мільйони кешу. Кому цікаві ті інтереси народу, окрім самого народу, котрого реально позбавили права вибору і можливості дати депутату по пиці, печінці або по ребрах?

Оксана КОТОМКІНА, Конфлікти і закони

Фото vchasnoua.com