Політичний пейнтбол

За чотири роки «безальтернативних» виборів, в яких завжди перемагала партія регіонів, наше суспільство елементарно скучило за справжньою політичною боротьбою. Тому час видається... якимсь спресованим. За один день подій відбувається більше, ніж раніше відбувалось за тиждень. Може, це тому від висування лідерів на президентські перегони минуло всього пару днів, а учасники, як у грі в пейнтбол, уже з ніг до голови обляпані фарбою... і задоволені, що слони.

В таких, майже бойових, умовах справді об'єктивна журналістика стає кандидатом в занесення до Червоної Книги.

Що, в принципі, цілком зрозуміло. Журналісти, як і звичайні люди, живуть в реальній Україні, а не в окремо збудованій башті із слонової кістки, з якої в досконалу оптику спостерігають за тим, що відбувається. Вони ходять серед реальних людей. Спілкуються, читають новини... і самі не можуть втриматись від того, щоб взяти хоча б іграшкового автоматика, набрати води з-під крану і прицільним вогнем змінити перебіг бою.

А потім свою справу робить азарт, і замість того, щоб спостерігати та аналізувати, журналіст втягується у війнушку на боці однієї із сторін. І добре, якщо він сам усвідомлює, що його здібності і вміння є суперзброєю, броньованим танком, який здатен своїми гусеницями перемолоти супротивника. Значно гірше, якщо він пропускає той момент, коли займає своє місце по той чи інший бік барикад, і вважає, що все відбувається, як звично.

Можливо, напруга в нашому політикумі досягла такої межі, що ніяка об'єктивність неможлива просто тому, що жодна людина в таких умовах не може втриматись від особистих оцінок всього. Тоді лишається тільки одне. Якщо не можна бути відстороненим, треба бути максимально чесним перед своїм читачем. Скажіть йому відверто: я не люблю того кандидата, а ось той мені до душі. Адже об'єктивність - це не лише зважена подача фактів, а й відкрите декларування своїх поглядів.

Журналіст теж має на них право, і якщо він бажає, щоб люди йому довіряли, не повинен їх приховувати. Інакше з часом люди просто перестануть його читати, а його ім'я стане іменем загальним. Так сталось, наприклад, з американським журналістом Уолтером Уінчеллом - який, до речі, одним із перших почав вислювлюватись проти Гітлера - після війни цей відомий журналіст вирішив, що здатен міняти долю політиків і не гребував для цього поширенням чуток. Тепер в США дописувачів жовтих газет називають... правильно, уінчеллами.

У цьому місці сам Уінчелл в звичному для себе саркастичному стилі заявив би:  «та киньте, розмовляєте як журналіст-першокурсник».

Можливо. Але в наш час, коли Україна фактично переживає період Другого Установлення, нам конче необхідна не журналістика в стилі Уінчелла, а в стилі Іди Тарбелл, яка в не менш важкий для Сполучених Штатів час займалась не чутками, а економічними схемами збагачення великих монополій, які рвались до абсолютної влади. За що і заслужила собі п'яте місце серед зоряного списку ста найкращих журналістів США 20-го століття, хоч за життя її презирливо кликали  «розгрібачкою бруду».

Можна бути саркастичним, цинічним, жорстким, гострим - але із читачем завжди треба бути відкритим і чесним. І навіть якщо ви не можете втриматись від власної оцінки, до всіх треба підходити з однією і тією самою міркою, а статті повинні базуватись, перш за все, на фактах, а не чутках чи враженнях. Тоді люди знову стануть довіряти журналістам.

Окремо хотів би сказати про українську соціологію. Цікаво, хоч один із моїх читачів довіряє рейтингам? Я, наприклад, не довіряю. Цифри, які оприлюднюють наші соціологи, щонайменше викликають здивування, а як максимум - враження, що їх хтось купує. Ну не буває так, щоб рейтинг одного кандидата різко стартує вгору, як ракета, а потім на виборах виявляється, що реальний його відсоток значно менший. І так само не буває, щоб у іншого рейтинг був невисокий, а він потім зненацька стає фаворитом гонки.

«Феномен Тимошенко» (емпіричне правило, що Тимошенко набирає на 10% більше, ніж їй дають соціологічні дослідження) - це феномен не Юлії Тимошенко, а швидше феномен нашої соціології. Вона, на жаль, зайняла свою позицію на політичних барикадах, і остаточно втратила довіру українців. Не випадково відмова Кличка від президентства викликала розгубленість не тільки серед прихильників УДАРу, а й в суспільстві в цілому. Ніхто ніяк не міг зрозуміти, в який момент, а головне - звідки - у Петра Порошенка з'явився такий захмарний рейтинг. Достатньо побіжно проаналізувати соціальні мережі - це, хоч і не репрезентативна, але достатня вибірка. Хтось може пригадати в достатніх кількостях прихильників  «народного олігарха»? Сталі групи  «юльків» є.  «Кличкістів» - теж. Є групи прихильників Тягнибока, Ляшка, Правого Сектора.

А прихильників Порошенка ще тиждень тому не спостерігалось. Висновки, за рахунок кого так карколомно  «приріс» рейтинг Петра Порошенка, я свідомо лишу поза рамками, як і про те, що за даними порталу  «Наші гроші» можна відстежити цілком помітні маніпуляції з рейтингами.

Для висновків та роботи над помилками у нас всього два місяці, до сакраментальної дати 25 травня. І кожен зараз повинен вирішити сам для себе: він солдат на котромусь із боків політичного протистояння, чи яскравий маяк, який допомагає людям зробити свій власний, зважений вибір, від якого залежить сама доля нашої держави.

Вячеслав ІЛЬЧЕНКО, політолог, для «Конфліктів і законів»