Українські вибори: в марних пошуках Переможця

- Куме, за кого на цих виборах голосуватимете?

- Та за гівно.
- А що, не можна проголосувати за нормальну партію?
- А нормальна партія - не прохідна. А я так хочу, щоб мій голос не пропав.
(с) підслухано в інтернеті

Я свідомо винесу за дужки цієї статті питання якості нашої соціології, хоча, напевне, варто було б згадати, що вибірка в 2 тисячі респондентів на більш як 40-мільйонну країну - це не просто мало, а катастрофічно мало. Це на рівні репрезентативності фейсбук-спільноти, інтернет-форума, чи навіть студії Савіка Шустера. Якість в даному випадку - питання другорядного плану, тим паче, що соціологічні опитування давно перетворились на інструмент агітації і, як виявилось, дуже ефективний.

Ситуація вивернута навиворіт: в нормальних країнах рейтинги високі тому, що люди підтримують того чи іншого політика. А у нас люди підтримують політика тому, що у нього високі рейтинги. Дехто із політиків уже на цьому будує кампанію, наприклад, за повідомленнями громадян, в 79 виборчому окрузі одним із основних аргументів агітації за одного із мажоритарників є... його височенний рейтинг. Мовляв, раз в 2012 році у нього була підтримка 56%, то він переможець і зараз. Їх важко за це винуватити: у них перед очима приклад чинного президента, який рівно таким же чином виграв вибори. Він задовго до них фактично оголосив себе безальтернативним переможцем, і український виборець слухняно проголосував.

А причиною всьому - один із найстаріших українських комплексів, який сягає ще 1991 року, а можливо, і набагато раніше.

По суті, у нас ніколи не було справжнього політичного лідерства. Всі, кого у нас прийнято залічувати в Провідники Нації, ніколи не вигравали виборів, і взагалі, увійшли в зал слави уже після того, як українська нація їх втратила. Найближчі два приклади навскидку: Степан Бандера і Вячеслав Чорновіл.

А оточують нас нації, у яких такі політичні лідери були. Вацлав Гавел, Лех Валенса, Іон Ілієску, зрештою, навіть Михеїл Саакашвілі - класичний приклад політичного лідерства. Саме тому пересічному українському виборцю завжди хочеться, щоб у нас був свій «другий Гавел» чи «другий Саакашвілі», забуваючи при цьому, що обидва перемогли на виборах саме тому, що були оригінальними і нікого не старались копіювати, а також тому, що ніколи не приміряли на себе корону переможця заздалегідь. І тим паче не розказували, що їх партія «несе в собі психологію переможців». Наче реформування країни залежить від того, вважає себе партія «віннером», чи «лузером».

Реформування завжди залежить від усвідомлення того, що треба зробити, як це зробити, чим за це платиться, і вміти нести за це відповідальність.

Українець же чекати не хоче. Йому не хочеться заглиблюватись в тонкощі програм, політичного життя кандидата чи партії, навіть не особливо хочеться брати партійну пресу чи агітки в палатці. Українець хоче знати, хто - Переможець з великої літери. Щоб гарантовано, щоб без помилки, щоб не бідкатись потім вже за пару місяців: «а хто ж нам таку кучму дав?». Соціологічні опитування стали зручним інструментом, щоб створити оцей самий образ Переможця. Адже за нього стільки народу, всі йому перше місце відводять, значить, це і є він - Той Самий, вимолений, вистражданий більш як двадцятьма років поневірянь і розчарувань в хибних месіях.

Нетерплячість і бажання нарешті отримати омріяного політичного лідера, яким можна буде гордитись і нарешті побороти комплекс своєї меншовартості, іноді доводять до абсурду. Підтримка політика у нас залежить від якихось миттєвих вражень. Як у маленької дитини: подарували цукерочку - значить, друг. Вимагають робити уроки - значить, ворог. Це навіть породило феномен «чесного голосування за гречку». Бере бабуся у кандидата такого-то пакетик, і «чесно віддячує» йому за це, ставлячи галочку в потрібному місці. Хоча ніяких зобов'язань ця сама гречка на бабусю не накладає - ніхто не прийде перевіряти, як вона проголосувала. Однак дитяча психологія велить, щоб все було по справедливості. Подарували цукерочку - значить, треба «отдарівать» у відповідь.

Більше того, прихильність українського виборця іноді диктується навіть не подарунками, а миттєвою реакцією. Наприклад, сповістили по телебаченню, що партія така-то не долає бар'єр, хоча іще учора проходила із хорошим результатом і упевнено займала «призові» місця. Мудрий українець тут же кидає партію, яку ще учора обстоював, і кидається вишукувати, а кого можна підтримати «із прохідних», адже «голос пропаде». Ніхто не буде читати повну версію соцдослідження на сайті фірми, і дивитись відсоток тих, хто не визначився. Адже якщо «не визначених» більше за 10%, то висновки соціологів як мінімум передчасні, а як максимум - є політичною агітацією.

Або сповістили по телебаченню, що партія така-то відбирає у наших військових право голосувати, а президент знайшов спосіб - значить, ця партія - вороги народу, а президент - патріот і герой. Ніхто не буде лізти в списки голосування, в сутність законопроектів, навіть не поцікавиться, чому ця проблема виникла аж за чотири дні до виборів, а раніше хвилювала хіба що ЦВК, яка ніяк не могла отримати списків вояків в зоні бойових дій.

Підтримку чи непідтримку визначає суто миттєва реакція.

Тоді як в нормальній країні звістка про те, що улюблена партія не долає бар'єр, означає включення азарту. Люди гуртуються, мобілізуються, докладають максимум зусиль, щоб вона пройшла. В нормальній країні право на голос цікавить людей та громадські організації не лише безпосередньо перед виборами, а постійно, і як тільки виникає хоч натяк на проблему - розкручується тривожна сирена, і під парламентом проходить багатотисячна демонстрація.

Якщо наша країна дійсно змінилась, нам необхідно перестати вибирати Гарантованих Переможців та Прохідні Партії. Тому що «голос не пропадає», а потім виявляється, що українська нація знову вибрала чергове ледащо замість політичного лідера.

Нам необхідно почати вибирати достойних. Як окремих політиків, так і партії. Неважливо, який у них рейтинг, головне, що ви їх вважаєте достойними. Неважливо, скільки відсотків їм намалювали в соціологічних опитуваннях, головне, що ви вважаєте, що ця партія достойна бути в парламенті.

Тоді за ваш голос вам ніколи не буде соромно. І тоді в Україні з'являться справжні переможці.

Вячеслав ІЛЬЧЕНКО, політолог, спеціально для «Конфліктів і законів»