​Там, де кожного дня ллється кров, говорити про діалог і дружбу між народами це - цинізм

«В Україну приїхав російський опозиціонер Дмитро Гудков» - стрічка ФБ присвячена лише цій «видатній події», а на ТБ «Прямий» «дорогого» гостя демонстрували 2,5 години.

А чому саме до України приїхав пан Гудков, а не, наприклад, до країн Балтії? Чому у нашій країні у деяких осіб така «народна любов» до російських опозиціонерів, чим вони її заслужили? Цей народ переживає про долю Навального. Ці люди пишуть пости з вдячністю за те, що «він у нас є»!

Російській журналіст в Україні Євген Кисельов у себе на сторінці написав: «Дмитро Гудков сьогодні у Києві нарозхват, він дав інтерв'ю вже кільком українським телеканалам, але хочу віддати йому належне: вчора він прямо з дороги, тільки приїхавши з москви до Києва, насамперед прийшов до мене в студію на програму «Кисельные берега»!

Після «берегів» прийшов до студії програми «Реальна політика» на інформаційному каналі «Україна 24», щоб розповісти, як його вичавили з росії напередодні виборів до Державної Думи і чи розраховує він повернутися назад…

Цікаво, що говорили про все, що коїться в РФ та Бєларусі, про тьотю Гудкова, яка стала заручником сучасних НКВСників і жодного слова про війну в Україні, про Крим. Кісельов дуже хвилювався за опозиціонера і неймовірно радий, що той приїхав у вільну країну і знайде тут прихисток.

А тут ще й зробили вкид з московщини, що пана Гудкова «призначили Губернатором Одеси», саме тому він поїхав до України. Коли всю цю купу інформації поєднати, то складається враження, що все це робиться навмисно і дуже театрально. На наших очах працює класична сталінсько-путінська технологія «творення народних героїв».

Тут доречно згадати грузинську історію любові до «опозиціонера» Павла Шеремета. Його жаліли, співчували, поважали в Грузії. Він був у Сакартвело неодноразово.

Мало хто знає, що Павло Шеремет мав російське громадянство, працював на російському державному телеканалі «ОРТ». Зняв фільм в Абхазії 2002 року за завданням російського «Першого каналу», де вихваляв сепарів, принижував біженців.

У 2006 р. консультував створення сепаратистського каналу «Абаза ТВ».

У лютому 2009 р. Шеремет приїздив до Грузії з презентацією своєї книжки «Саакашвілі/Грузія. Загиблі мрії». Сказати, що реакція була негативною — значить нічого не сказати. Тим більше, після російсько-грузинської війни 2008 р., в якій загинуло 4 тис. людей, автор висвітлив Грузію, як таку, яка без росії — ніщо, намагався переконати грузинів «підкоритися»...

Для більшості громадських і культурних та політичних діячів ця книга викликала негатив і обурення.

Але Павло розповідав світові, що грузини сприйняли це літературне творіння «на ура!». В Сакартвело назвали книгу «заказухою». Звісно, що таким «любителям раши», як Ніно Бурджанадзе (аналог української Н. Вітренко) та ін. — сподобалось!

Ця книга була відверто розрахована на російського читача, для людей, які не знають про грузинську історію, культуру, про грузинський менталітет — нічого!

Так, це вже історія… Грузія після 2008 року живе новими викликами, радощами, мріями. Виросло нове покоління, яке не знає російської мови і хоче жити в європейській Грузії. І книгу за авторства П. Шеремета не читали і читати цю агітку не будуть.

Паралелі! Це ті паралелі, які ми часто не помічаємо…

У московії завжди було темне минуле, важке сьогодення і відсутність майбутнього. рф — країна, яка не хоче жити, бо суїцидник. І убивати нас ця країна іде (і українців, і грузинів), за великим рахунком, теж тому, що вона не хоче сама жити, тому й інших за собою тягне у безодню.

Увесь «русский мир» — це реконструкторський проєкт. Всі 30 років Незалежності московське зло запускає до нас Троянських коней із непередбачуваними наслідками. Роздача російських паспортів - це міна повільної дії. Саме масова паспортизація громадян на окупованих грузинських територіях допомогла в 2008 році путіну виправдати свої агресивні дії відносно Грузії.

Але все ж таки хотілось би знати, як в майбутньому будуть складатися справи у сфері міжнародного права, коли лідери опозиції Навальний, Гудков, Ходорковський та ін. прийдуть до влади і все буде, так би мовити, по-чесному.

Від путіна чекати справедливості на перспективу не варто, з його баченням майбутнього не склалось років 20 тому. Здивували, і дуже неприємно, лідери опозиції, котрі декларували, що повертати Крим Україні неможливо, та, по-суті, і не потрібно, а Абхазія взагалі якось «прижилась в росії».

Зрозуміло! Грузини - це «гризуни», яких потрібно давити, і розбомбити Тбілісі, а Крим — не бутерброд з ковбасою, як казав опозиціонер Навальний. Значить, «нові лідери» згодні з тим, щоб так все і залишалося?!

І Навальний, і Ходорковський, і Гудков і решта кажуть, що Крим був анексований безсоромним, неприйнятним чином. Зберігати захоплене зі зброєю та силою повинно бути соромно всім, хто погоджується з цим. Але чомусь «людішки» їдуть до окупованого Криму відпочивати, жити, їм соромно, але вони все одно вважають, що Крим — це росія.

І в той же час дуже симптоматично, що в риториці опозиціонерів немає таких слів, як повернення Придністров'я, Південної Осетії, Абхазії, частини Донбасу і Криму.

Важливо розуміти, що політики і народ (назвати їх нацією зовсім не хочеться), зі скелетом у вітальні, просто не здатні до оновлення у політиці, економіці та суспільному житті. Можливо, їм потрібен ще час для осмислення реальної катастрофи! Але в України цього дорогоцінного часу не має!

А ми, у свою чергу, не забуваємо, що претензії на Крим у 1994 році рф обміняла на український ядерний арсенал, гарантувавши територіальну цілісність України, скріплену підписом власного президента.

Домовленості були виконані — ядерна зброя з України вивезена до московії, і поки статус-кво за Будапештським договором не відновлено, будь-який московит у майбутньому залишиться клятвопорушником і міжнародним покидьком.

Питання про повернення окупованих територій - такий собі тест, який може стати актуальним кейсом після не тільки ліквідації путінського режиму, але і появи в рф демократичних інститутів.

Завдяки політиці путіна думка про довгу війну з рф в Україні вже не є немислимим, а українська армія стала на багато більш боєздатною, ніж була в 2014 р., і немає особливих сумнівів у тому, що її зміцнення буде в числі головних пріоритетів будь-якого українського керівництва.

Так що виникає ймовірність сербо-хорватського сценарію першої половини 90-х. Нагадаю, що і питання про входження Сербії в єдину Європу сама ця Європа визнала можливим розглядати тільки після того, як всі окуповані Сербією території були де-юре звільнені.

Ніякого шляху в Європу і зближення з Європою у рф не може бути принаймні до тих пір, поки Європа не визнає питання Криму та Донбасу вирішеними. І я не уявляю, що вона прийме якесь рішення, крім протилежного тому, що запропонували Навальний і Ходорковський (зближення рф з Європою). Будь-яка спроба переговорів про реальне зближення буде починатися з цього питання і ним же закінчуватиметься.

Україна буде зближуватися з Європою і Заходом вцілому. І Україна як країна, і українці, як громадяни західного світу, доноситимуть до своїх нових співгромадян, що в справедливих війнах завжди є праві і що небезпека не минула.

Українці — велика нація, яка бореться за своє існування, на своїй землі, за свою землю, за своїх дітей, за майбутнє своєї країни. І сама обпалена війною Україна, інтегруючись із Заходом, обов'язково вплине на загальне світосприйняття.

Процес пішов. Адже Захід у його нинішньому вигляді з'явився внаслідок існування загрози зі Сходу, загальної для багатьох країн. Тепер ця загроза виникла знову і вона є спільною вже для більшої кількості держав, і Україна не просто одна з багатьох, а перша зазнала агресії і відповіла ударом на удар.

Україні конче потрібно очищатися від «імперського чобота», різних гастролерів з шовіністичною пихою.

Україна знає, як за цю свободу воювати. Вона переможе в боротьбі за свою свободу і зможе навчити цьому інших.

Вже слід готуватися до деокупації, а не просто перестати стріляти та розробляти психологічні програми реабілітації кримчан. Навчитись будувати плани!

Манана АБАШИДЗЕ, Конфлікти і закони

Фото надане автором