​Боротьба - завжди має сенс

Ми вже ніколи і не дізнаємося, можливо, чи це випадковий збіг, чи так було задумано. 30 років рівно тому, 6 грудня 1991 року, ВР ухвалила закон про Збройній сили України. І одночасно цей день – це початок Першого зимового походу Армії УНР у 1919 році.

Сказати, що у 1919 було набагато гірше, ніж зараз – не сказати нічого. Відступаючи під ударами білогвардійців, яким допомагав Захід, і більшовиків, які контролювали більшість ресурсів колишньої імперії, сили УНР опинилися у трикутнику смерті. Це територія частини Поділля і Східної Волині, зусібіч оточена «білими» й «червоними» арміями росіян і польським військом.

Армія УНР танула на очах через:

1) нестачу ресурсів і зброї,

2) страшну епідемію висипного тифу, що косила українських воїнів тисячами,

3) небажання Заходу допомагати навіть медикаментами,

4) ефективну за таких умов більшовицьку пропаганду.

Наближалася катастрофа, і 6 грудня на військовій нараді під головуванням головного отамана військ УНР Симона Петлюри українські командувачі ухвалили радикальне рішення: ліквідувати фронт, всі актуальні сили перегрупувати й відправити в партизанський рейд тилами «білих» і «червоних» росіян.

Армія УНР на чолі з генералом Михайлом Омеляновичем-Павленком, що вирушила у Зимовий похід 1919 року, мала чисельність не більше 10 тисяч чоловік. При цьому реальне бойове ядро складалося лише з трьох тисяч бійців (тисяча кіннотників, дві тисячі піхотинців) і 14 гармат.

Рейд на схід починали в жахливих умовах, але ворогів били нещадно, здобуваючи в боях амуніцію та інші необхідні ресурси. Для денікінців, які й так відступали після невдалого походу на Москву, це стало справжнім сюрпризом. «Разбитая нами Украинская армия оказалась у нас в тылу», — невдовзі телеграфували вони, геть збиті з пантелику.

Невдовзі після старту операції, 17 грудня, українським воїнам мало не потрапив до рук генерал Ніколай Брєдов, який у серпні того року зі своєю дивізією перехопив Київ у бійців Української галицької армії, які вже звільнили місто від «червоних».

Тепер настав час Брєдова відступати, ще й вельми поспішно — він ледь уник полону, тікаючи від українських військ на автомобілі. Російському генералу пощастило з густим туманом. Однак бійці УНР полонили чотири десятки його офіцерів, а також взяли чималі припаси штабу.

Завдяки активним діям Армії УНР «білі» імперці покотилися на південь ще швидше — уже невдовзі українські воїни билися вже проти радянських загарбників.

Загалом Армія УНР пройшла з боями понад 2 500 км, повернувши під українську владу хоч на певний час купу населених пунктів, включно з Уманню, Каневом, Смілою та Черкасами.

Населення, яке раніше ще могло вірити пропаганді «совєтів» чи «білих», зустрічало повернення українських національних сил із радістю, допомагаючи нашим військам.

Ця неординарна операція завершилася успіхом 6 травня 1920-го. Тоді частини Армії УНР зустрілися під Ямполем з однією з українських дивізій, які в складі союзницької польської армії вже вели наступ на «червоних».

Значна військова активність української армії в несприятливих умовах певним чином посилила позиції уряду Симона Петлюри в переговорах з поляками.

Це була відчайдушна спроба врятувати українську державність від наступу більшовизму — для УНР був життєво необхідний дієвий союзник у війні проти росіян, який міг допомогти боєприпасами та зброєю. Договір між державами було підписано 21 квітня 1920 року. Умови його були важкими для українців, але могли б бути ще гіршими: дипломатичні дискусії проходять тим легше, чим більшу військову силу ти маєш.

Перший зимовий похід не лише підняв дух військових УНР, але й надихнув на активнішу боротьбу широкі верстви населення України — аж до початку 1930-х воно вибухало селянськими повстаннями. Посилення патріотизму змусило більшовиків пригальмувати з русифікацією.

Боротьба – завжди має сенс!

Всіх українських воїнів – зі святом, побратими!

Ihor Lutsenko, facebook.com

Фото зі сторінки ФБ Ihor Lutsenko