За святкуванням Дня Соборності сучасні політики приховують правду про більшовицьку окупацію?

Незважаючи на усі політичні перипетії, влада готується до святкування дня проголошення Акту возз’єднання Української Народної Республіки й Західноукраїнської Народної Республіки, що відбувся 22 січня 1919 року. З приводу святкування, мабуть, влаштують концерти та привітання, говоритимуть пафосні промови. Проте навряд чи хто з тих, хто виступатиме перед громадянами, згадає, що для України 22 січня є куди важливішою датою…

Звісно, об’єднання двох Україн в одну є важливим історичним фактом, і ніхто не закликає не згадувати цю дату і не святкувати День Соборності.Проте, згадуючи історію, треба усвідомлювати, що для української нації 22 січня є більш значущою датою, оскільки саме цього дня, але 1918 року, у приміщенні київського Будинку вчителя було підписано Четвертий універсал, яким Українську Народну Республіку і проголосили суверенною і незалежною державою.

Та чи вигідно сьогодні згадувати цю дату? Виявляється, яка б сила не прийшла до влади (біло-жовта чи помаранчева), говорити про події 1918 року не зручно, а то й не вигідно, оскільки, за усіма нині існуючими міфами,за деякий час від згаданої дати Україна увійшла до складу совєтської держави і стала однією з республік СРСР. І ті, хто пише історіографію (а не історію, як того вимагає сьогодення), по всяк час роблять спробу забути про подію 22 січня 1918 року, адже якщо писати правду, то нинішньому молодому поколінню, що виросло вже у Незалежній Україні, треба буде сказати правду про те, що ні до якого складуСРСР Україна не входила і що увесь час існування радянської влади на теренах нашої Батьківщини було ніщо інше, як – окупація.

Звісно, судити історію важко, адже ті, хто її творив, були поставлені у певні обставини, яких все ж були змушені дотримуватись. А політична і військова ситуація у напівзруйнованій Російській імперії надала діячам Центральної Ради можливість якщо не проголосити, то задекларувати відродження Української державності. Проте ніхто з тих осіб не мав жодних ілюзій стосовно дій новоствореної ради комісарів, адже і Грушевський і Винниченко і Порш знали, що 27 грудня 1917 року у Харкові(не без втручання Москви) відбувся з’їзд більшовиків, на кому було утворено альтернативний Генеральному Секретаріатові Центральний Виконавчий Комітет, першим завданням якого було захопити владу в Україні і проголосити Українську Радянську Республіку у складі Росії. Задля цього для вторгнення в Україну було підготовлено корпус російської армії під командуванням Антонова-Овсієнка.

І це ще у буремному сімнадцятому році, коли більшовики тільки укріплювали свою владу на теренах тієї ж Росії. Тож чи можна, знаючи реальну історію, говорити про те, що Україна увійшла до складу більшовицької Росії, коли ще Зінаїда Гіппіус у своїх спогадах писала, що якби у сімнадцятому році сили Європи реально допомогли військами, то більшовики б тікали, навіть не оглядаючись.

Насправді ніхто з діячів Центральної Ради у 1918 році не бажав, аби Україна стала частиною варварської більшовицької вакханалії. А тому-то22 січня того року проголошено Українську Народну Республікусуверенною і незалежною державою. А про те, що це була держава, говорять документи, що приймалися одразу по підписанню Четвертого універсалу.

Протягом 1918 року Радою міністрів Української Держави було підписано низку постанов, які чітко вказували на те, що Україна є окремою державою і робитиме все можливе заради відмежування від більшовицької Росії.Так, приміром, 2 травня 1918 р Радою піднімалось питання про арешт колишніх міністрів іповернення мирної делегації (посланої до Росії) до України.Тоді постановили: «Пропонувати міністру закордонних справ повернути назад цю делегацію і припинити всякі переговори з великоросами». А вже24 червня 1918 року було видано Постанову Ради міністрів Української Держави «Про асигнування 250 000 крб. на відкриття митних установ на кордоні України з Великоросією».Тож про що мова? Хіба ці документи не говорять самі за себе і не доводять, що ще у 1918 році Україна стала незалежною державою, яка мала на меті власний розвиток, аж ніяк не пов'язаний з більшовицькими реаліями? А те, що 2 липня 1918 року Радою Міністрів було ухвалено Закон про громадянство Української держави, взагалі доводить, що ні про яке влиття до більшовицької Росії й мови не було. Тим паче, що українська інтелігенція ще пам’ятала звірства, які на початку року влада більшовиків руками генерала Муравйова влаштувала у Києві, оскільки більшовицький уряд відкинув ідею надання будь-якої автономії Україні й направив свої війська для її придушення.

На жаль, тоді Українській владі не вдалося утриматись. Більшовики увійшли на територію України і встановили тут свій лад, який призвів і до знищення великої кількості інтелігенції, і до голодоморів. Більшовики робили все можливе, аби придушити опір населення і змусити його підкорятись іншій, більшовицькій владі. Дії, якими вониу ті часи впроваджували свою владу на місцях, нічим не відрізнялись від дій яких-небудь інших загарбників, що приходили на територію чужої держави встановлювати свої закони. Тож більшовики, для українців, нічим не кращі від монголо-татар чи яничар. Вони, як і усілякі загарбники, воліли підкорити собі український нарід і панувати на його горі.

Проте нині ніхто з можновладців не говорить про те, що увесь період більшовизму на території нашої держави було ніщо інше – як окупація. Усі вони бояться гніву російської влади і до сьогодні заграють з нею, навіть ковтаючи усілякі образи у бік нашої держави, що з певною періодичністю лунають зі сходу. Сьогоднішнім політикам не вигідно говорити правду, оскільки їх цікавить лише власний добробут, який певним чином пов'язаний з російським бізнесом. Ось тому вони і продають інтереси України задешево, зовсім не опікуючись майбутнім. Проте, ще Мирослав Попович свого часу сказав, що коли країна сповідує дві історії – це роздвоєння особистості. А це вже, панове, шизофренія, яку треба лікувати. І початок до видужання лежить саме у визнанні простої істини, що у 1918 році 22 січня Українську Народну Республіку проголосили суверенною і незалежною державою і що увесь час до 1991 року Україна була окупована російським більшовицьким ігом. А усвідомлення цієї істини вже й стане шляхом до оздоровлення нації.

Оксана КОТОМКІНА