​ВАКС: справа Орлова і свідки, котрі нічого не пам’ятають

У Вищому антикорупційному суді вже більш як пів року слухають справу колишнього першого заступника голови Дніпропетровської ОДА Володимира Орлова. Його обвинувачують у можливому вимаганні неправомірної вигоди за виділення земельних ділянок ТОВ «Альфавеахаус». Каркас справи тримається на показах «негласного агента» Олексія Гончара (у справі детективи НАБУ засекретили його як Олександра Торопа) — людини з неоднозначним минулим, пов’язаним із кримінальними історіями, сумнівними зв’язками та діяльністю в росії. Значна частина його свідчень — це перекази «з чужих слів», припущення і відмова давати покази згідно ст. 63 КПК. З матеріалів процесу вимальовується картина не стільки збору доказів, скільки їхнього конструювання під потрібну для слідства версію.

11 серпня 2025 року на відкритому засіданні суд допитував ключових свідків. Саме тут розійшлися офіційна фабула обвинувачення та фактичні свідчення людей, які безпосередньо працювали з процедурою погодження розпоряджень в ОДА. Зазвичай, свідки, переконані у винуватості обвинуваченого, приходять на допит із чіткими аргументами та документами. Тим більш — коли йдеться про колишнього співробітника СБУ та керівницю юридичного напряму, які розуміють вагу кожного свого слова. Цього разу сталося навпаки: відповідей «не пам’ятаю» та «не знаю» було підозріло багато, а від прямих оцінок свідки регулярно ухилялися — так, ніби прагнули мінімізувати власну участь і відповідальність.

Свідок Сергій Лисак — нинішній голова Дніпропетровської ОДА та співробітник СБУ — не надав прямих підтверджень версії агента Гончара (Торопа) про «домовленості» або вплив на підписання розпоряджень щодо земель для ТОВ «Альфавеахаос». Натомість він конкретно відповів, що жодних розмов з Орловим щодо наділів не було і не могло бути. Водночас Лисак підтвердив очевидний факт: існує чітка процедура, за якою будь-яке розпорядження проходить правову експертизу та візування юридичного департаменту, і без цього підписання неможливе. Такий порядок сам по собі конфліктує з тезою про «тихе» погодження документів або «ручне керування» з боку першого заступника. Зі слів Лисака, також не вбачається мотиву Орлова сприяти конкретним заявникам на землю.

Не менш показовими стали покази заступниці Лисака Лілії Мягкої. Вона окреслила свою роль як жорстко регламентовану: проект розпорядження не потрапляє до неї без правової експертизи, а підписання без її візи — малоймовірне. На питання про «усні вказівки» Мягка нагадала очевидне для юриста: такого поняття просто не існує в законі чи регламентах. Вона не підтвердила, що подавала на підпис відповідні розпорядження в періоди виконання обов’язків голови іншими особами чи самим Орловим і не засвідчила можливості передавати документи на підпис в обхід її візи або без погодження профільних департаментів. Інакше кажучи, описана нею система візування та правової перевірки створює запобіжники проти «ручного впливу» — на які, втім, посилається версія обвинувачення.

Окрема лінія — поведінка сторони обвинувачення під час допиту. Прокурорка постійно переривала захист і заперечувала питання, що виходили за межі вузького формату, зводячи дискусію до формалістики: то «юридична термінологія не передбачає поняття «можливості», то «уточнення підказують відповідь». У певний момент адвокат навіть був змушений іронічно зауважити, що поставить уточнення, «якщо прокурор дозволить». У підсумку склалося враження, що мета — не прояснити факти, а герметизувати версію, яка розсипається на конкретних деталях. На жаль, це вписується в сумну традицію українських прокурорів — від «розтягування фактів під обвинувачення» до відсутності відповідальності за провали, що добре ілюструють, наприклад, кейси Червінського та Дудіна.

На рівні змісту показів маємо кілька спільних знаменників. По-перше, обидва ключові свідки фактично підтверджують: без правової експертизи й повного візування розпорядження не доходять до підпису. По-друге, жоден із них не надав прямих, документально підтверджених фактів про «домовленості» чи «ручне керування» процесом з боку Орлова. По-третє, спроба слідства прив’язати певні дії до періоду «звільнення» Орлова наштовхується на заперечення Лисака щодо примусового факту такого звільнення. Орлов звільнився за власним бажанням.

Тож після ключових допитів у справі більше запитань, ніж відповідей. Свідки або свідомо дистанціюються, або не бажають озвучувати деталі, які руйнують офіційну версію. Прокурорська тактика — звузити коридор запитань і тримати процес у рамці формулювань — лише підсилює підозру: доказова база слабка, а обвинувачення НАБУ спираються переважно на сумнівні покази агента Гончара (Торопа) та інтерпретації без беззаперечної документальної опори. За такого набору обставин говорити про переконливість звинувачень щодо Володимира Орлова — щонайменше передчасно.


Оксана КОТОМКІНА, Конфлікти і закони

Фото Укрінформ