Конституційний аншлюс

Щойно в КСУ 51 нардеп владних блоків президента і прем’єра звернулись з технічним запитанням про розтлумачення положення статті 155 Конституції - як розуміти словосполучення «на наступній черговій сесії ВРУ». Це – межа їх патріотичного ресурсу та інтелектуального протистояння із колегами з Держдуми як поважних представників українських виборців. І наслідок, без сумніву, тиску невеликої купки інтелектуалів на президента щодо небезпеки прикінцевого голосування парламентом в 300 голосів змін до Конституції по наданню сепаратистам «особливої», широкої автономії через використання московського гібридного терміну: «децентралізація».

Тут і страх президента перед непередбачуваним розвитком подій, які можуть різко радикалізуватися після оформлення в парламенті капітуляції Києва перед Москвою - передачею їй в політико-воєнне управління значної території України на Сході. Аж до виникнення внутрішнього конфлікту, який може прискорити розпад державності українців через спровоковану хвилю екстремальної федералізації окремих регіонів. Як самооборони від захоплення їх РФ.

У цьому найбільше зацікавлений Путін, «мирний Мінський план» якого включає продовження десуверенізації України. Руками самих українців. Можна вважати це важливою частиною гібридної війни, яка почалася анексією Криму, коли саме українці, точніше політичне керівництво, що прийшло з Майдану, прийняло рішення здати Москві українську надважливу територію. Без будь-якого опору. В розрахунку, що це якось зупинить подальшу воєнну експансію Росії і дасть час на створення легітимної вищої влади в країні. Вони й зараз розкладають карти.

Мінські домовленості – надважлива частина гібридної війни проти України. З метою, якщо не знищення, то максимальної послабленості, розколу української держави. Його реалізація політично і юридично лежить виключно на Києві. Сама суть – зафіксувати суверенними рішеннями законодавчих зборів завершення внутрішнього конфлікту. Як громадянської війни українців. Головне - неучасть Росії в ній проти України. Як прямого, неспровокованого агресора, воєнного злочинця, країни-терориста.

Тривалий час українська влада «грала» по нотах, складених в Москві, і дала їй всі можливості із регіонального, пригніченого жорсткими діями Заходу злобного гравця стати глобальним лідером. Це зламало досить високу рішучість Заходу, який під тиском агресивної політики Путіна і в умовах відмови України від активної протидії його експансії на Сході, почав не тільки відступати, але й консолідуватися на політдипломатичному рівні разом з ним, ставлячи ультиматум за ультиматумом тільки українському президенту - про найшвидше завершення протистояння із Росією та сепаратистами. Шляхом конституційного закріплення їхніх вимог щодо створення квазідержавності на Донбасі. Єдина можливість «вмити руки» і вернути Росію. Одночасно, таким чином, буде закрита тема Криму, який залишиться федеральним округом Росії. Українська влада намагається всіляко уникнути розмови про стратегію його повернення. В умовах, коли Лавров і Шойгу заявляли, що Москва для його захисту готова вдатись навіть до ядерної зброї.

Це був би блискучий «конституційний аншлюс» Путіна в Україні.

Це найбільш небезпечний сценарій для українців. Він може породити нові революційні настрої, що приведуть до влади патріотично налаштованих воєнних або, з їхньою підтримкою, політиків-радикалів. Оскільки вийти з Мінського процесу президент вже не може, то єдиний спосіб уникнути внутрішнього конфлікту – затягнути процес внесення змін до Конституції і прийняття законодавства про вибори на Донбасі. Але він ніяк не вирішує питання стратегії, проте дає якийсь час на її пошуки.

Немає сумніву, що стратегічне планування в частині збереження державності та протидії російській експансії є складним, комплексним і вимагає надзвичайних зусиль. Перш за все РНБО, яке реально не працює вже давно. Разом з тим, варто скористатися і логікою міжнародного права та національного конституційного процесу.

Перше. Сепаратисти на Донбасі не переслідують і не оголошують політичних цілей. З огляду на «право самовизначення», яке в них повністю відсутнє. Використовуючи зброю, масові вбивства, встановлення силового контролю над територією, вони діють як терористи, не керуючись жодними нормами міжнародного права. Отже, до моменту корекції Мінських угод, або перенесення переговорів, вже за прямою участю Москви, на рівень міжнародної конференції щодо повного роззброєння бойовиків і демілітаризації цієї території під егідою миротворчого воєнного контингенту ООН, встановлення надійного контролю за українсько-російським кордоном, відновлення діяльності на цій території українських судів та правоохоронних органів та здійснення тільки після цього широкої амністії, проводити будь-які кроки української влади по гібридній передачі Донбасу Росії сепаратистами не може відбутися. Історія неминуче засудить таке рішення нинішніх керманичів.

Друге. Зважаючи, що зміни до Конституції прямо порушують її статтю 2 («Територія в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканою»), статтю 5, для прийняття рішення парламентом, згідно статті 156 Конституції потрібна підтримка не менше двох третин від його конституційного складу і затвердження їх, до того ж, всеукраїнським референдумом, який призначається президентом України.

Третє. Згідно статті 157 Конституція України не може бути змінена, якщо зміни «спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України». Чи є у когось сумніви щодо зменшення об’єму суверенітету і обмеження незалежності шляхом передачі силою управління державою Москві і фінансовим донорам в обмін на стратегічні поступки?

Четверте. Президент публічно і неодноразово говорив про агресію Росії проти України та її війну, залишаючи для оборони держави (?) лише цивільно-поліцейську АТО. Як демонстрацію слабкості перед нею та як маневр для політико-дипломатичного невоєнного виходу з конфлікту і таємних переговорів. Але у жодного українця немає сумніву, що на Сході йде справжня війна. В ній приймають участь українські ЗС проти російських регулярних військ і об’єктивно існуючої армії сепаратистів. Введення там президентом цивільно-воєнних адміністрацій, наявність прифронтової «сірої зони», картографічної зони розмежування, КПП і режимів контролю, характерних в умовах воєнних дій, введення урядом режиму тимчасового надзвичайного стану тощо, юридично засвідчують, що ситуація на Сході має всі ознаки воєнного стану, який, в порушення Конституції, не введений президентом. Згідно тої ж 157 статті Конституції, в таких умовах її зміни неможливі.

П’яте. Питання зміни статусу території на Сході не може при жодних умовах бути правом як президента, так і ВРУ. Це питання всього українського народу. Виключно. Згідно статті 73 Конституції саме на всеукраїнському референдумі суверен держави і має визначитися чи потрібний йому Донбас, чи готовий він віддати його в управління Росії і створити там Особливу автономію для сепаратистів, яким будуть надані широкі зовнішньополітичні права без жодних зобов’язань перед Україною.

Зрозуміло, важливою є і демократична легітимність правлячих лідерів і державних інститутів на прийняття подібних рішень за спиною українського народу. Тобто довіра до президента, прем’єра, спікера, КСУ і їх рішень. Якраз соціологи констатують критичну недовіру до влади, що унеможливлює для неї прийняття подібних доленосних для всіх нас рішень.

Саме ці питання, як здається, мали би поставити народні депутати перед КСУ, який давно уже не працює на український національний інтерес та показав свою здатність до протизаконної зміни конституційного ладу ще в 2010 році. Їм здається, що наївна хитрість з казуїстикою та софістикою може дати якийсь шанс на продовження «паузи перемир’я», яка тільки нарощує атаки бойовиків з використанням важкої зброї проти захисників вітчизни. Питання навіть не в рішучості політиків. Необхідно повернутись до національної Конституції і діяти в строгій відповідності з її нормами. Для цього не потрібні сумнівні, заретушовані у формалістику переліку статей в «совєцькому» стилі та положень рішень КС. Згідно статті 102 Конституції саме президент є прямим головним гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності і додержання Конституції України. Це його найбільша відповідальність, за порушення якої він може бути усунутий зі свого поста в порядку імпічменту, процедура якого чітко виписана в статті 11 Конституції України.

Степан Гавриш, facebook.com