Українське суспільство й досі знаходиться у постколоніальному полоні

Ігор Лісодід,
голова Оргкомітету підготовки міжнародного суду над злочинами комунізму проти людства

Пишатися і захищати свою країну – це норма для більшості громадян розвинених держав. В Ізраїлі, наприклад, ніхто не стане оспівувати фашизм або захищати пам’ятник Гітлеру, оскільки для ізраїльтян – ця людина уособлює терор єврейської нації. А от в нашій державі до осіб, які знищували український нарід, ще й досі ставляться не те що лояльно, а навіть дозволяють возвеличувати їхні імена та відновлювати їм пам’ятники. І хоча, за логікою, це – повний абсурд, який легко втілюється в життя, а влада і правоохоронні органи погоджуються з таким цинізмом. 

І прикладом такого цинізму є відкриття оновленої скульптури Леніна на Бессарабській площі у Києві та ще й напередодні роковин Голодомору. Комуністи ще раз довели суспільству, що вони зневажають людське горе, яке творилося їхніми руками у 32- 33 роках минулого століття, і те, що суспільство вже знає правду про комуністичного вождя, і те, що українці не бажають бачити ленінські монументи на вулицях своїх міст. Ба більше: вони чудово усвідомлюють, що влада і правоохоронці стоять на їхньому захисті, а тому знахабніло нав’язують людям свої ідеї. А от самі українці (в начебто незалежній Україні) не мають права наголошувати на причетності до української нації. Тим паче – виступати проти відкриття поновлених монументів комуністичному терористові, який без вагань на початку двадцятого століття знищив Українську Народну Республіку, благословивши терор українського народу, винищення української незалежності і насадження та території нашої країни кривавого більшовицького режиму. І нині – це вже не викривальна інформація, а факт, визнаний більшістю (окрім Росії) країн світу. Але для влади в Україні – це не важливо. А тим паче – для правоохоронних органів, які під час акції протесту представників українських національних організацій проти відкриття скульптури Лєніна не захистили від самосуду двох протестувальників, що облили цю скульптуру фарбою на знак протесту.
 
Побиття лишило свої наслідки. Але найдивніше те, що правоохоронці не затримали жодного з тих, хто вчинив самосуд, а почали пошук компромату проти тих, хто сміливо жбурнув фарбу в кам’яну брилу ідола совєтського тероризму.
 
Чому ж в Україні і донині виникають подібні ситуації і чи можемо ми сподіватись на зміни? Ці та інші питання «Конфлікти і закони» поставили Ігорю Лісодіду, голові Оргкомітету підготовки міжнародного суду над злочинами комунізму проти людства – одному з тих, хто, на відміну від офіційної влади, не побоявся кинути виклик більшовицьким прихвосням.
 
- Пане Ігоре, як Ви, як людина, яка присвятила своє життя боротьбі з комуністичним режимом, сприймаєте той факт, що ще й досі в Україні влада захищає неправедні дії комуністів  та їхніх ідолів, які стовбичать на вулицях українським міст та сіл?
 
- Насправді це питання дуже широке і кількома реченнями важко відповісти. Проте існує декілька аспектів, які пояснюють ситуацію, яка нині склалася в Україні. По-перше, українська нація є такою, що пережила геноцид. По-друге, українське суспільство – постколоніальне, яке ще й досі не позбавилось певних нав’язаних стереотипів світосприйняття. А по-третє - і нині в Україні при владі знаходиться значна частина осіб, які працювали на комуністичну систему та її адміністрацію. Нагадую,  то була рабовласницька система з мільйонами безправних рабів в концтаборах та колгоспах. Це призвело до того, що третина українців була розстріляна, вмерла від голоду, була піддана нищівним репресіям. Все це призвело до травмування психічного стану нації й залишило глибокий слід - на генному рівні.
 
І ще. Де-юре у незалежній Україні досі діють закони, які діяли ще в УРСР. Це є типовий приклад постокупаційного, постколоніального суспільства.
 
Щодо правоохоронців. Зараз в Україні діє система не національної, а державної безпеки, що теж дісталось Україні у спадок від СССР, при якій державний апарат виконував функцію пригнічення поневолених народів, які були у складі СССР. Утримувати свою владу в СССР комуністам доводилося за допомогою  силових структур – НКВС, міліції, прокуратури, КДБ та армії.  Сьогодні мало що змінилося. Все діє, як і раніше, по накатаній схемі. В багатьох випадках у суспільстві діє те саме звичаєве право, яке має силу неписаного закону. Звичайно, дещо міняється, як і самі люди, але ставлення до людей, до обов’язків, до України – в більшості випадків залишається майже незмінним. Хіба що правоохоронці, які виконували репресивні функції для збереження комуністичного режиму, сьогодні перетворилися у репресивну структуру з заробляння грошей неправедним шляхом. Сьогоднішня міліція, як правонаступник борців з українським націоналізмом в лавах НКВС, недалеко пішла від своїх вчителів. Бо їх вчителями є вчорашні ідоли. А це дозволяє зберегти стару систему державної безпеки, яка охороняє не українську націю, а тих, хто володіє державним апаратом. Прикладів цього більш ніж достатньо, щоби зробити висновок – Україною ще й досі керує не корінна нація й її повноважні представники, а прихильники комунізму та єдіной нєдєлімой Росії. Цьому сприяють стереотипи історії та інші ідеологічні штампи, які нав’язувалися поневоленим народам російсько-більшовицькою імперією.  
 
Для того, щоб у де-юре незалежній Україні діяла система національної безпеки, потрібно нашим політикам та владі усвідомлювати себе частиною української нації й формувати державну політику, яка буде спрямовувати всі наявні ресурси на захист корінної нації від агресії, поневолення й, врешті, від винищення. Зараз такого захисту немає. Повторюю, сьогодні при владі знаходяться ті, хто користується старими імперськими чи комуністичними догмами, а ці догми звучать так: «Україна без українців».  Для таких керманичів смерть мільйонів українців є найвищою насолодою. Саме тому київська міська влада й дала дозвіл на відновлення пам’ятника одному з теоретиків та практиків геноциду та жорстоких репресій в Україні - Леніну напередодні вшанування пам’яті жертв голодомору та комуністичних репресій.  Це є цинізмом, знущанням та попередженням, й не лише українцям, а всім національним меншинам. 
 
Україна вже відсвяткувала вісімнадцятиріччя незалежності. Вже давно маємо усвідомлювати себе вільним народом й вшановувати тих, хто нам волю здобував. А нас, як рабів, намагаються принизити й  поставити на «звичне» місце – у стійло. Спротиву - ані від політиків, ані від громадськості. А можуть ще й засудити, якщо проти окупанта постав. Таке враження, що ми досі перебуваємо у старому вимірі, який має точкою відліку: Україна: складова Російської імперії. Для зміни такого стану ми, сучасні українці, громадяни незалежної держави, маємо змінити старий вимір, який нам нав’язують у кремлі, на вимір, який нас робить вільною нацією. Точкою ж відліку для нас має бути лише одвічно омріяна незалежність. Лише це дозволяє правильно визначити для української нації як майбутнє, так і суто український погляд на історію, не обтяжений постокупаційною свідомістю.
 
Незалежність має бути святим явищем для кожного громадянина, а захист інтересів України, честі й гідності української нації має бути невід’ємною частиною світосприйняття та життєвою потребою українців. 
 
Повернемося до реалій сьогодення. В Україні є такі партії та організації, як КПУ, програмні цілі й саме існування яких несумісне з незалежною Україною.  Так, КПУ досі називають себе спадкоємцями колишньої  КПСС  й свідомо та відкрито сповідують ідеї Леніна, Маркса та Єнгельса.
 
Всі думають, що головними ідеями у названих ідеологів комунізму є рівність, свобода, мирне життя. Справа в тому, що ці ідеї на практиці не застосовувалися. Вони були ширмою для легковірних. На практиці застосовувалися ідеї, які дозволяли нищити цілі нації та утримувати народи, й окремих людей, у рабстві. За браком часу я не буду наводити цитати ідеологів комунізму. Прочитайте уважно програму КПУ, й ви побачите, що КПУ не відмовилася від ідей, які не залишають українцям місця у цьому світі, а сповідують принцип – чим гірше в Україні, тим краще комуністам, бо це наближає комуністів до повалення «націоналістичної» влади. 
 
Скажу, що на таких ідеях виховувалися ті, хто вже сьогодні в незалежній Україні посідають до 70% посад в державному апараті, а відтак контролюють все наше життя. 
 
Тому не дивно, що саме напередодні вшанування пам’яті жертв штучно створеного голодомору 1932-1933 років, комуністи вирішили вшанувати одного з головних ідеологів та винуватців голодоморів та терору в Україні на знак вдячності за ті злочини. Для мене це є образою особистою й образою моєї нації. Якщо з образою власною я можу примиритися, то з зухвалою образою українців я миритися не збираюсь, бо сповідую принцип: «Не дозволь нікому плямити честі та гідності своєї нації».  
 
Нещодавно я прочитав книгу «Правда про Росію», яку написав маркіз Де Кюстін після поїздки до Росії у 1839 році. Після прочитання книги я побачив, що кращого ґрунту для виникнення комунізму, аніж Росія, не могло бути. З того часу сутність Росії та росіян не змінилася. Вони, за словами де Кюстіна, не спроможні на творення й нормальне життя, але натомість зверхньо сприймають інші народи, інші країни й бажають володіти світом. Думки допитливого француза підтвердили у своїх творах відомі російські та українські письменники, філософи, історики. 
 
Ідеї комуністів про світову революцію, злиття та нищення націй, рабовласництво дуже подібні до світогляду росіян. Цим пояснюється, чому комуністи так тяжіють до Росії й так на неї працюють.
 
Наголошую, що комуністичні ідеї злочинні за своєю суттю й божевільні водночас. Міжнародна спільнота має дати офіційну оцінку цій ідеології, показати її суть й врешті заборонити, як це було на нюрнберзькому процесі 1946 року з ідеологію націонал-соціалізму. Потрібна заборона й комуністичної партії, як носія цієї злочинної ідеології.
 
Хочу нагадати, що у 2009 році Європейський Парламент, після багаторічного вивчення злочинів комунізму та його сутності, прирівняв націонал-соціалізм та фашизм з комунізмом й закликав досліджувати жахливу спадщину комунізму, аби не було подібного надалі.
 
Зі свого боку додам, що комуністи, які проголошують себе поборниками фашизму, були по суті його творцями. Про ідеї марксистів я вже казав, але небагато людей знає, як вже у 1919 році Ленін, готуючи світову революцію, або захоплення інших країн під прикриттям світової революції, заклав основи народження націонал-соціалізму у Німеччині. Вже після смерті Леніна з 1926 року починається широка співпраця між Німеччиною й СССР у військовій сфері з метою підготовки до Другої Світової війни. Відбувалося навчання в СССР герінгів, гудеріанів, гебельсів, майбутніх гестапівців. Важливим етапом співпраці було підписання спільної угоди між НКВС та Гестапо у 1938 році. Ця співпраця передбачала расові чистки, ліквідацію неповноцінних тощо. Все це робилося під керівництвом КПСС. А на початку 30-х років КПСС, використовуючи свої важелі в Комінтерні, зробили все, щоби Німецька націонал-соціалістична робітнича партія перемогла на виборах до парламенту. Зараз це факт відомий. Найкраще про цей період розповідає фільм «Совєцька історія».
 
Є ще один аспект. Справжні комуністи анітрохи не менш кровожерливі, аніж гітлерівці. Й людей нищили більше й вишуканіше за гітлерівців. По суті, комуністи є вчителями у націонал-соціалістів та фашистів. Про це, а також про спорідненість між комуністами та фашистами, неодноразово казали як високопосаджені комуністи, так й керівники гітлерівської Німеччини. Комунізм був і залишається більш підступним й небезпечним явищем, аніж націонал-соціалізм й фашизм. Про це також йдеться у вищезгаданому фільмі. Одну цитату К. Маркса я все ж  наведу. К.Маркс , т.6, стр.548:«Коли прийде наш час, ми не будемо маскувати тероризм лицемірними фразами».. Звідси й висновок, що комуністичні партії мають бути не лише забороненими, але й злочинці з рядів КПСС, КПУ, НКВС тощо мають бути віддані до суду й відповідно засуджені, як і гітлерівці.
 
- Чому ж ми, українці досі не подолали стереотипів, нав’язаних нам поневолювачами? Невже немає бажання або знань правдивої історії?
 
Україні потрібно мати правдиву історію, написану українцями з погляду громадян незалежної України. А вже історія буде підґрунтям відродження славних імен українців – борців за волю України. Все це потребує системної праці в освіті, культурі, інформаційній сфері.
 
Одразу хочу нагадати, як Росія довго намагалася спільно з Україною писати спільну історію. Вони, окупанти, хотіли з поневоленим народом мати спільне й правдиве бачення історії. Для Москви, як і для будь-якого іншого окупанта, захоплена земля є «надбанням», люди є населенням, яке повинно бути асимільованим або знищеним, а ті, хто веде боротьбу з окупантом, будуть бандою, злодіями тощо. Звичайно ж, ті з поневолених, які працюють на окупантів, навіть ті, які працюють в окупаційній адміністрації, для окупанта не є ворогами, але не є й своїми.
 
Виникає питання: чого не вистачає нам, щоби звільнити Україну й українців з пут. Звичайно, пута не на руках чи ногах у кожного з українців, а пута в голові. Цими путами для українців є спотворена історія, спотворена уява про цінності життя, спотворена культура, мова, традиції та інші знання. Все це в комплексі дозволяє мати відповідний світогляд й ідентифікацію – хто ти є? Нам нав’язливо кажуть: ми всє русскіє, ми слав’янє тощо. Відповім словами Тараса Шевченка; «Ви моголи! Моголи, моголи, золотого та мерлана онучата голі».
 
Щодо слова рускій. Воно означає приналежність до когось. Французи ж не кажуть, що вони французькі. Не кажуть такого й не казали в Алжирі, колишній колонії Франції. Є французи, а є алжирці. Окрім того, алжирців на власній землі ніколи не називали французами. Це я кажу, щоби читач усвідомив, що відбувається.
 
Славний Гетьман України Іван Мазепа казав про московітів: «Вони вкрали у нас не лише нашу волю, вони саму назву вкрали в нас. Колись ми Руссю називалися!».
 
- Знову питання – що робити нам, сьогоденним українцям на чию долю випала або боротьба, або беззбройна здача у полон?
 
Я вибираю боротьбу, але боротьбу розумну.
 
Важливим недоліком, окрім вже перерахованих мною, є роз’єднаність українців, починаючи з історії, релігії, мови й культури, завершуючи сприйняттям себе й реалій.
 
Щоби націю об’єднати, потрібно мати однакові критерії визначення й тлумачення подій та вчинків. Україна довгий час була поділена на чотири частини між окупантами. Українці билися з українцями в чужих, окупаційних арміях. Це прикро. Але чомусь праця на одного з окупантів була почесною, а на іншого – злочином. Навіть вояки УПА, які були армією без держави, які боролися за незалежну Україну, яка врешті відновила своє існування у 1991 році, для окупантів були й залишаються злочинцями, як і для частини українців. І це знесилює Україну. Натомість прислужники окупантів в Україні та злочинці є заслуженими людьми й мають великі привілеї від незалежної української держави. На їх вчинках й прикладах досі навчають сучасне покоління молоді. Для будь-якого живого організму то є ракова пухлина, яка поборює організм людини, чи то – нації.
 
І ось якраз більшість з тих вчорашніх, які мають відповідати перед судом за свої злочини, влаштували танок на кістках саме в переддень роковин Голодомору, відкривши скульптуру своєму вождю. Для українців подібне ставлення до пам’яті замордованих та вбитих комуністами є святотатством й підтвердженням злочинної сутності комуністів. Саме через це представники громадських організацій, об’єднаних у Комітет Декомунізації, звернулись до влади Києва з протестом проти встановлення пам’ятника кату українського народу й не допустити подібної зневаги пам’яті мільйонів українців. Проте влада не відреагувала на звернення більше 20 громадських організацій.
 
- Пане Ігоре, як Ви вважаєте, чому влада, та й безпосередньо президент України (який встановлював пам’ятники жертвам Голодомору), допустили подібну наругу над пам’яттю загиблих у 1932-33 роках, адже якщо президент не втрутився у цю ситуацію (хоча через ту ж прокуратуру міг би заборонити КПУ відкривати скульптуру Леніна саме напередодні роковин), виходить, що насправді він не занадто переймається проблемою визнання Голодомору?
 
- Звісно, що відкриття скульптури Леніна напередодні роковин – це наруга не лише над пам’яттю загиблих під час Голодомору, а ще й над українцями, які нині мешкають у державі, оскільки, обравши дату відкриття відреставрованого пам’ятника, комуністи ще раз довели, що вони повністю підтримують ідеї і поведінку своїх кривавих попередників, які створили штучний голодомор у 1932-33 роках на території України. І влада це їм дозволила. А отже, ми можемо зробити невтішний висновок: в Україні немає української влади. Є адміністрація, яка уособлює владу та території української колоніальної держави. Тож дивуватись з того, що влада не відреагувала на подібний знущальний випад комуністів – немає чого. Це вирок Черновецькому. Це вирок всій окупаційній адміністрації. Влада мала багато важелів, аби не дозволити комуністам цього дня проводити відкриття пам’ятника. Але вона показово сприяла. Черновецький добре усвідомлював, що біля пам’ятника можуть бути зіткнення (що, зокрема, і сталося), але їх це, напевне, влаштовувало. На жаль, влада в Україні (не можу називати українською, бо немає підстав) завжди допускає сутички на користь комуністів та п’ятої колони, щоби підкреслити, хто на нашій землі є господарем. Тож владу в Україні можна сміливо називати окупаційною, або постокупаційною.
 
- Наскільки відомо, проти Вас та Григорія Тихого правоохоронцями були відкриті справи і вас звинуватили у порушенні Адміністративного кодексу…
 
- Спочатку нас хотіли звинуватити за статтею „хуліганство”, оскільки ми, начебто, виявили неповагу до суспільства. Але ми не поводили себе, як хулігани. Я та Григорій Тихий виказали свій протест і мусили віддати свою долю в руки відкритих ворогів України. Нам не можна було ані тікати, ані відбиватися, тому, що така поведінка дійсно це могла бути розцінена як хуліганство.
Є ще один важливий момент. Ми діяли від імені Комітету Декомунізація до якого належить близько 40 громадських об’єднань. Влада не відреагувала на наше звернення, а відповідно не залишила нам іншого вибору. Ми усвідомлювали, що комуністичне зміїне кубло буде  агресивним. І те, що нам завдали тілесних ушкоджень є тому підтвердженням. Таке ставлення до відвертих ворогів України, якими є комуністи – це наша громадянська позиція. Ми стали на захист української нації, як справжні українці. І на мою думку, до відповідальності правоохоронці повинні притягати не нас, а комуністів, які нас травмували, представників влади, які дозволили КПУ проводити цей захід напередодні роковин Голодомору, а також представників міліції, які стали на захист комуністів.
 
- То, на Вашу думку, що треба змінити, щоб українці почали усвідомлювати себе українцями?
 
- Це станеться, коли українці почнуть поважати себе як націю і відчувати, що вони є справжніми господарями своєї країни. Але, на жаль, суспільство, незважаючи на вісімнадцять років незалежності, ще й досі знаходиться у постколоніальному стані. І допоки влада не змінить підхід до трактування історії та не стане проукраїнською – на зміни очікувати не доводиться. Хоча треба наголосити на тому, що в країні вже виросло покоління інших людей, які вже відчувають образи й біль, які завдають українцям. Важливо, що частина молоді готова до жертовності задля захисту Батьківщини.   І це важливо, оскільки з кожним роком таких громадян ставатиме більше.
 
- Ви дуже постраждали під час інциденту. Чи будуть правоохоронці відкривати кримінальну справу проти тих, хто вас побив?
 
- Ситуація з моїм побиттям розвивається дуже дивно. По-перше, коли я приїхав до шпиталю, туди завітав і слідчий. І якщо спочатку лікарі констатували одні ушкодження, то після спілкування зі слідчим почали констатувати інші. Більше того: незважаючи на те, що вони три години мене обстежували, в історію хвороби в той день ці данні не зафіксували, хоча я мав гематому на голові, а також пошкоджене ребро. Навіть лікар, приймального відділення який переглядав рентгенівський знімок грудної клітини сказав мені: «Ви казали, що у Вас зламане ребро з правого боку, а на знімку з лівого боку. Але цієї інформації в історію хвороби записано не було. І нині висновки медиків такі: чисельні пошкодження грудної клітини і голови. Ступінь пошкоджень не зафіксована, а тому замість струсу мозку можна трактувати чисельне пошкодження, як подряпини. А це означає, що винних у побитті до кримінальної відповідальності притягнути буде важко.
Я переконаний, що це не слідчий вирішив фальсифікувати історію моєї хвороби. За ним стояли певні особи, які були зацікавленні у знищенні доказів побиття. І я можу зробити висновок: було втручання у цю справу з боку високопосадовців, тому, що як мені, так і Григорію Тихому лікарі не записали справжніх ушкоджень. Я був у військовому шпиталі, а Григорій був у київській міській лікарні. Різні відомства, а дії однакові.
 
Тож, мушу констатувати: якщо і надалі українці, захищаючи інтереси своєї держави, не будуть підтримуватись державними чинниками, а навпаки, як і за часів УРСР їх будуть пригнічувати, виконуючи волю кремля,  то кількість людей, які б сміливо ставали на захист  інтересів країни, буде зменшуватись. Адже насправді в Україні і так дуже мало свідомих громадян, які не бояться стати на противагу існуючій системі. Тож хочеться вірити, що новостворений комітет декомунізації стане тим механізмом, який зможе розбудити національну гідність в українцях. І ми вже не покладаємось на владу, оскільки, як довела практика, деякі представники владної верхівки навіть не відповідають на офіційні звернення, які ми їм надсилаємо. А це вже – неповага до до тих, на кого ця влада у своїх діях має спиратися. Хоча я усвідомлюю, що усі ці псевдоукраїнські представники влади – люди тимчасові. Громадськість їх обов’язково замінить і до влади прийдуть молоді політики, які любитимуть Україну і піклуватимуться про здоров’я і добробут нації.
 
Оксана КОТОМКІНА
 


Коментарі

Коментарі відсутні. Можливо, ваш буде першим?

Додати коментар

Новости от Киноафиша.юа
Загрузка...
Загрузка...

Полковник ЗСУ у запасі та військовий експерт Роман Світан у новому воєнному зведенні на 25 листопада обговорив такі актуальні теми:

детальніше
Конфлікти і закони © 2008-2024.

Електронна версія всеукраїнського юридичного журналу «Конфлікти і закони». Свідоцтво про держреєстрацію: КВ № 13326-2210Р від 19.11.2007 р. Повний або частковий передрук матеріалів сайту дозволяється лише після письмової згоди редакції. Увага! Починаючи з 21.11.2013 року (дня провалу євроінтеграції з ЄС), редакція журналу «Конфлікти і закони» (всупереч правилам правопису) залишає за собою право публікувати слова «партія регіонів» та «віктор федорович янукович» з малої літери. Також, починаючи з 29.06.2016 року, редакція «КЗ» залишає за собою право назавжди публікувати на своїх сторінках з малої літери слова (і утворені від них абревіатури) та словосполучення «москва», «росія», «російська федерація», «володимир путін», а разом з ними і скорочення «роскомнадзор» (як і всі інші держустанови росії), порушивши таким чином встановлені правила правопису незалежно від мов, на яких ці слова та назви публікуються. Це наша зброя в інформаційній війні з окупантом.