Чорні круки посткомуністичного пр...

Чорні круки посткомуністичного правосуддя

Подробиці

Опубліковано 13.10.2009 12:14

Автор:

Фото money-law.blogspot.com

В осінньому небі кружляє гайвороння. Птахи як птахи. Ні кращі, ні гірші за інших. Живуть, як пан Бог звелів. А пам’ять послужливо підкидає: «З криком сів на груди ворон, чорний ворон птах» або «Клюють очі козацькії, а трупу не хочуть». Можливо, вся справа у колірі пір’я? Біле - то «гуси – лебеді», чорне – ворони, гайвороння. Напевно, що так. Навіть молоко, коли воно упаковане в білі кульки з чорним сподом , чомусь завжди купував неохоче, інша справа - як біле (хоча зберігається краще у чорному).

А судді у чорних рясах в сучасних українських судах - що означає? Божу справу, як у храмах, чи чорні наміри? А, може, все-таки краще було б у білому? Знаю, що колір тут ні до чого, та все-таки не можу позбутись причепливих думок, коли до зали судового засідання входить- випливає суддя, аж фалди широких рукавів велично мають на ходу. Картина. Храм справедливості. І кадила не треба.

А тепер без всіляких там недоречних метафор: чорне – то не колір, а відсутність кольору, нейтральний стан. Ні вашим, ні нашим, суворо, за буквою Закону. Амінь. Щоб не так, як за світлого вчорашнього: судили - засуджували за вказівкою зверху, з партійно-комуністичного. Суд незалежної України! Незалежний суд!

За п’ять років промайнуло – проплило повз мої очі чорні мантії суддів - двоє у колишньому Ватутінському і двоє у Голосіївському судах, та ще в Київському Апеляційному троє, серед них головуюча в засіданні Т.Кухарська, дякуючи якій, нарешті, поставлена крапка у затяжній судовій тяганині із незаконного звільнення з роботи інваліда. В середньому по три засідання в кожному, значить приблизно за п’ять років - до двох десятків засідань. І в кожного з суддів набралось безліч різноманітних документів: запитань, відповідей, копій наказів, пояснювальних записок, заперечень на дії головуючих, довідок про стан здоров’я, довідок із МСЕКу (спеціальна медична комісія, якій довірено давати висновки про спроможність інваліда до роботи), - довідок з місця роботи, грамоти за відмінну роботу, резолюції зборів, протоколи конфліктних комісій, недовіру судді, яку ніколи ніхто не задовольняв, виклики на суд, перенесення слухань, постанови та ухвали суду ,- у кожного з суддів повна папка паперів, а в декого то і дві. П’ять виснажливих років – і 25 хвилин засідання колегії суддів Апеляційного суду, яка скасувала рішення останнього судді , як дві краплі води подібного до рішень попередніх людей у чорних мантіях. Фініта ля комедія! Всі потуги на виправдання беззаконня свавільної адміністрації провалились. П’ять років! Але ж досить було б першому судді тоді ще Ватутінського району столиці В.Коротуну запитати у відповідача: у вас є на руках рішення МСЕКу про неможливість праці інваліда? Немає? Згідно 18 статті Закону про соціальний захист інвалідів із забороною звільняти з роботи працівника без медичних висновків поновити на роботі негайно. Все! Вистачило б не двадцяти п’яти хвилин Апеляційного суду, а всього-навсього десяти. Чому ж справа поновлення інваліда на роботі розтягнулась на п’ять років у двох судах Києва? Що це – парад малограмотних суддів? Чому тоді не звільнили за фахову невідповідність Є.Смірнову, В. Коротуна, А. Матвеєву та О.Хоменко? Чому не вирахували із зарплати суддів за марно витрачений папір, за державні гроші, яких так не вистачає судам навіть на придбання марок та конвертів? Та й чорні попівські ряси чогось варті! (Знову ті кляті круки не дають мені спокою!) Звідки така узгодженість спільних дій проти людини на захист адміністрації, якою б вона не була? Чиї настанови «по захисту держави», - читай чиновника, - виконують носії чорних мантій? Міністерства юстиції, Голови Ради суддів, Пленуму Верховного суду, Вищої Ради юстиції? Чиї? Адже їхні рішення ім’ям України ніби списані одне в одного і заперечують статтю Конституції, за якою держава відповідає перед людиною.

За чиєю командую п’ятеро суддів суду Шевченківського району під орудою його голови І.Тельникової, - треба назвати їх поіменно:Л. Осипова, О. Савицький, Л. Шибко, К. Кормушин, Т. Овсеп’ян, - ось уже четвертий рік не відкривають провадження по кримінальній справі за зрив меморіальної дошки на честь підняття у 1966 році національного прапора Української Народньої Республіки над приміщенням Київського національного економічного університету (КНЕУ)? Півтора року Шевченківським судом зневажається рішення колегії суддів Апеляційного суду під головуванням М. Лагнюка про зобов’язання відкрити провадження по справі. Опираються. Не бояться Закону, якому присягали. На яку об’єктивність подібних служителів Феміди зі статусом «недоторканості» може розраховувати громадянин України, якого мудрагелі по створенню Конституції позбавили права обирати суддів, або хоч би проводити референдум по недовірі до особливо шахраюватих? Один з названих суддів К. Кормушин, ухвалу якого скасував Апеляційний суд , сьогодні вирішує долю відважної п’ятірки Коханівського, яка спробувала втілити в життя блоковані вчорашніми комуністами Укази Президента про демонтаж пам’ятників окупаційним діячам. Можна безпомильно передбачити рішення судді К. Кормушина.

Для чого, - запитує мене на прийомі здивований Міністр внутрішніх справ пан В. Луценко,- суддя Т. Овсеп’ян скеровує запит до Шевченківської прокуратури з проханням встановити наявність кримінального злочину у діях колишнього викладача марксизму-ленінізму, проректора КНЕУ М.Вакуленка, адже той не заперечує факту власного розпорядження про демонтаж дошки, на встановлення якої у авторів - художника Олеся Гриба і архітектора Сергія Таужнянського - є відповідні дозвільні документи - рішення Міської Ради та розпорядження КМДА з одночасною згодою ректора А.Павленка? Що ж повинні «розслідувати» слідчі прокуратури? Кримінально- процесуальний Кодекс України статтею № 97 надає право суду першої інстанції порушувати кримінальну справу за заявою громадян, навіть за газетним повідомленням. З метою обійти закони і загнати справу у глухий кут відомчого лабіринту Шевченківська прокуратура, замість дослідження цілком ясної справи, скидає «розслідування» на Шевченківське РУГУ МВС (міліція), а остання в свою чергу – на дрібніші власні підрозділи– на сектор ДІМ ТВМ-3 під орудою майора міліції В.М.Лук’яненко,а та - на Ст. ДІМ ТВМ-3 майора С.Мацько. Останній, не моргнувши натренованим оком, відрапортував про «відсутність у авторів дошки дозволу». І як же оперативно запрацювала збережена з часів комунізму бюрократична машина! По інстанціях тепер вже знизу догори полетіло: відмовити у порушенні кримінальної справи, відмовити! відмовити! відмовити!

Не допомогло навіть втручання міської прокуратури, яка скасувала «передчасні і необгрунтовані висновки Шевченківської прокуратури» – нема, нема криміналу - і квит! Здоровим сном відпочиває задоволена міліція, поважно надимає державні щоки районна прокуратура, дарма, що минув рік з часу доручення суду, який і собі зберігає святий та божий спокій - нема, мовляв, відповіді, то й не треба: справа, бачте, складна і заплутана, гірше за пошуки голови Гонгадзе.

За скаргою одного з авторів дошки Олеся Гриба Міністр МВС призначає відповідальну особу з особливих доручень – розібратись і доповісти. Виявилось, що майор С. Мацько, став, м’яко кажучи, ініціатором брехні на державному рівні , якого , як повідомила майор В. Лук’янченко, вже покарано (будемо вірити). Перевіривши особисто наявні дозвільні документи, майор В.Лук’янченко встановлює факт наявності кримінального злочину у діях тих, хто в День національного прапора 23 серпня 2006 року зривав дошку із зображенням державного прапора з Тризубом. Висновки на столі у прокурора Шевченківського району. Залишається порушити кримінальну справу. Але прокуратура мовчить. Нарешті, у відповідь на скарги авторів дошки про зловмисну бездіяльність, прокуратура виголошує: склад кримінального злочину відсутній, подавайте до суду. Подали. На кого? - на охоронця закону України – на прокуратуру Шевченківського району – захисника беззаконня!

Чорні крила антидержавного гайвороння на протязі року захищають газету «Кієвський вєстнік» від позову Київського відділення Всеукраїнського об’єднання ветеранів за брудну публікацію статтті колишніх червоних полковників «Київський палац ветеранів потребує захисту», в якій звинувачує ветеранів-державників в … убивствах разом з ГЕСТАПО в роки війни мирного населення. Якби закопані у Биківнянському лісі під Києвом, як і за околицями всіх малих і великих міст України, жертви комуністичного терору могли разом встати перед судом – напевно, земля задрижала би і здригнулася від жаху злочинів комуністів, які аж тепер згадали про цінність людського життя, списуючи свої злочини на інших.

Більше року на совісті, якщо така категорія відома їм, носії чорних мантій не допускають до розгляду справу проти керівництва Палацу ветеранів в особі його директора Г.Глєбова, котрий разом з в.о. начальника управління соціального захисту КМДА Т.Костюренко нахабно порушують 106 статтю Конституції про обов’язковість виконання Указів Президента по всій території України, перешкоджаючи висвітленню боротьби за незалежність військ УНР та ЗУНРу, Героїв Крут, захисників Карпатської України, Української повстанської армії, Героїв України. Навіть самоспалення Олекси Гірника на знак протесту проти зросійщення України оголошується прихильниками розваленого Союзу як небажану згадку у «65 річницю визволення від фашистських загарбників», ніби більшовицькі загарбники ніколи не знищували УНР і не загарбували незалежну Україну.

Це можливо лише в державі, де замість незалежності та збалансованості трьох гілок влади , автори Конституції забезпечили взаємні протистояння трьох гілок влади з перманентною війною і повним паралічем. Безкарність і розгул беззаконня охопили Україну і, в першу чергу, посткомуністичні суди, які вершать правосуддя не за законами, а за політичними уподобаннями. І ніякі чорні мантії та кадила, ніякі присяги, ніяка пародія на обрання Верховною радою судейського корпусу (якого вона і у вічі не бачила), не спроможні зробити з чорних круків білих лебедів. Залишається лише один катастрофічний для влади чиновника варіант – надати право народу самому обирати всі три незалежні одна від одної три гілки влади, а це значить і суддів.

Олесь ГРИБ, голова Печерського відділення Всеукраїнського об’єднання ветеранів

Наступна стаття »