​Віктимна Україна

Коли згадують про досягнення України за 3 роки після Майдану 2014, я чомусь дуже часто чую тезу про дипломатичний успіх. Про створення якоїсь міфічної коаліції на захист України, про руйнівну силу санкцій, прийнятих виключно на прохання Порошенка, щоб уже найближчим часом нарешті розвалити клятий Мордор, про «джавеліни», які ось-ось прибудуть від наших друзів…

Насправді, звичайно, дипломатичний напрямок - це найбільша катастрофа постмайданного періоду. Україна стала жертвою безпрецедентної у ХХІ ст агресії. Це викликало цілком очікуваний шок у цивілізованих держав. Лишалось тільки оформити все це у дієву підтримку для України, яка прийняла на себе удар від головної загрози, яка сьогодні існує для світової цивілізації. І що насправді? Насправді, ми бачимо, що ні ленд-лізу, ні тим більше другого фронту, м’яко кажучи, не сталось. Обмежились косметичними санкціями, Крим винесли за дужки, окупацію Донбасу легалізували, залучивши росію у «мирні переговори» фактично у якості миротворця і врешті домовившись на план, що передбачає формальну деокупацію Донбасу в обмін на федералізацію, завдяки чому проросійський регіон із особливими правами триматиме на якорі весь наш федеративний «союз нерушимий».

У всіх цих процесах роль вітчизняної дипломатії переважно зводилась до українського «наше діло теляче». Не всі знають, але часто вживається тільки перша частина цієї приказки, яка звучить політкоректно. Друга частина звучить так: обсерись та й стій.

Основним наслідком такої політики стала втрата суб’єктності. Україна сприймається як дещо. Дещо безправне, імпотентне, корумповане, котре весь час на щось жаліється і просить.

У криміналістиці виділяють поняття віктимності – поведінки, яка провокує агресію. От Україна зараз поводить себе віктимно. Це неприємно, це прикро для нас. Але це факт. Тому непомітно, але впевнено, ми прийшли до ситуації, коли уже не тільки росія поводить себе агресивно щодо України, кожен день приносить нам нові ляпаси і штурхани від учорашніх друзів. Польща, Угорщина, Румунія, Білорусь… кожен, хто може, вносить свій вклад.

Ця ситуація мені нагадує культовий фільм Ларса фон Тріера «Догвіль». Якщо пам’ятаєте, там сюжет описує історію того, як екзальтована дівчина Грейс (Ніколь Кідман), протестуючи проти цинізму і насильства свого тиранічного батька-мафіозі, втекла до простих людей і знайшла прихисток у маленькому містечку Догвіль. Спочатку Догвіль сприймається як миле, наївне американське містечко, де кожен мешканець має свої слабкості і дивацтва. Але оскільки Грейс шукала поліція, то мешканці вирішили, що вона скоїла злочин і тепер залежна від них. І це усвідомлення її слабкості, безправності та залежності поступово перетворило цих добрих людей на монстрів. Врешті вони побили, принизили, згвалтували Грейс, а потім взагалі посадили її на ланцюг як собаку.

Віктимність поведінки жертви не виправдовує злочинця. Аж ніяк. Але вона пояснює причини, передумови злочину. Дає відповідь на питання: як не бути жертвою?

От давайте подивимось на те, як ситуація із Україною виглядає зовні.

Для порівняння. Зараз звучить багато історій про пережите згвалтування. Якоюсь мірою, це навіть стало модно, коли жінки згадують про пережиті колись давно згвалтування, у чому вони раніше соромились зізнатись, а тепер виносять усе на суд суспільства і вимагають встановити справедливість. Проте, частина цих історій звучить трагічно, а деякі дуже неоднозначно, щоб не сказати комічно.

Наприклад, така історія: ми познайомились у барі, він мені подобався, ми танцювали, багато випили, потім я його запросила в номер. Потім я трохи втратила над собою контроль, а коли опам’яталась, ми були в ліжку, він був на мені, і я зрозуміла, що не хочу сексу з ним. Я чітко сказала СТОП, але він не зупинився, і тепер мені дуже боляче про те згадувати, він повів себе негідно і т. д.

Юридично, ми маємо справу із згвалтуванням. Морально ж, принаймні можна говорити про віктимну поведінку. Повернемось до України.

Україна вибрала проросійського президента, утворилась проросійська більшість у Раді, уже до того розвалені і розпродані «патріотами» ЗСУ та інші силові структури фактично перейшли в режим підзвітності московським кураторам, були підписані Харківські угоди, що продовжили перебування чф рф у Криму. Було отримано великий кредит від росії і обіцяно ще більше. Готувалось підписання угод про інтеграцію в структури Митного Союзу. І все це було зроблено легітимною владою, обраною на демократичних виборах, при чому не супроводжувалось якимись помітними народними протестами. Нагадаю, що Євромайдан благополучно закінчився пшиком, а ефективним був уже інший Майдан, який став реакцією на побиття студентів.

Тобто, образно кажучи, Україна не тільки напилась, фліртувала, запросила в номер, але і труси сама зняла, пардон, за надмірний реалізм. Але в останній момент сказала СТОП, проте, це не допомогло, і агресор скористався «безпорадним станом жертви».

Ну і ситуація із західними сусідами. Чому вони недавно здавались такими милими і бажаними, а нині виглядають гієнами, котрі чекають, аби поживитись стервом?

Звичайно, що ми надмірно ідеалізували і Європу загалом, і наших найближчих сусідів зокрема. Але головна причина знову ж в самій Україні. Як би ми не хотіли, але позицію країни формує її офіційна влада. Позиція України зараз імпотентна, брехлива, нещира і непослідовна. Україна декларує проєвропейський розвиток, але внутрішньо імітує швидше росію, ніж європейські традиції. Україна просить світ про згуртовану позицію у протистоянні росії, але не хоче виконати елементарні кроки на розрив власних зв’язків із росією. Просить вводити санкції, яких не вводить сама. Декларує небачений патріотизм і наввипередки краде на армійських замовленнях. Проголошує сотні реформ і все більше грузне в корупції.

Це все добре видно зовні і це робить країну слабкою і безпорадною. Немає підстав, аби поважати Україну. Тому черга із бажаючих скористатись цим безпорадним станом нікого не повинна дивувати.

Коли Грейс знайшов батько, вона погодилась повернутися до нього і жити по його правилах, але попросила про одне: спалити Догвіль разом із усіма його мешканцями. Я ні на що не натякаю…

Rustam Isakov, facebook.com

Фотоколаж «Конфлікти і закони»