​Інституціональність української корупції

Соцопитування свідчать, що проблема корупції вважається українцями другою по важливості після російського вторгнення. Корупція супроводжує весь час української незалежності, її закидають нам всі наші союзники.

Кожен президент України публічно ставив за мету подолання, хоча б зменшення корупції. І кожного кінець-кінцем звинувачували у кричущих корупційних вчинках, принаймні, його найближче оточення.

У нас, мабуть, найбільша в світі кількість антикорупційних органів, якщо порахувати і відповідні громадські організації. На них витрачаються шалені гроші. Але ефективність цієї «боротьби» настільки жалюгідна, що міністри, депутати і преса готові вирішувати проблему за допомогою дуелей і парі, як ото О.Резніков, А.Радіна і М.Ткач.

Насправді, це не смішно. Бо це — остаточний вирок всій нашій моделі суспільно-політичних відносин. Очевидно, що з таким тягарем Україна не має цивілізованого майбутнього.

Під час війни корупція не зникла, навіть не зменшилася. Навпаки, опанувала нові сфери і набула гранично нахабного, відверто мародерського характеру, більшість воєнкомів тому сумним прикладом.

Так чому українське суспільство проклинає корупційну гідру, а вона росте і квітне, як мальви під тином біля рідної хатинки?

У нас склалося хибне уявлення про природу корупції, яке можна назвати персоніфікованим. Тобто, у владу просочуються нечесні люди, там знаходять таких самих, починають незаконні оборудки задля власного збагачення і втягують у них усіх у владі, включно з найвищими посадовими особами. А от якби країну очолив хтось справді чесний, який би сам не брав і оточенню не давав, то українська корупція відразу впала б на рівень демократичних країн. Де вона, звісно, існує, але не є тотальною.

Це наївний погляд і лише частина діагнозу. Бо не враховує корупцію, яку я називаю інституційною.

Так, жадібна сволота, готова на все заради грошей, живе всюди. Але поява на українському Олімпі навіть справжнього праведника, який державі — все, а собі — нічого, крім того, що належить за посадою, проблему не вирішить. Бо влада такої «божої людини» в Україні впаде максимум за рік.

Уявить собі невигадану ситуацію: новий, ще незаплямований президент приводить до Ради купу таких самих нових депутатів. І до нього прибігає його довірена людина, перелякана така, і доповідає: «Нардепи хочуть грошей. Хоча б по п’ять штук баксів на місяць. Бо з інших фракцій та від олігархів їм вже по десять пропонують. Без грошей фракцію не втримаємо — розбіжиться. І тоді всьому гаплик...»

Так-так, чую обурливі вигуки читачів: «А нащо брав у список таких нестійких?!» Загалом, про нестійких найбільше репетують ті, кому ніколи хабаря не пропонували і не запропонують, і вони просто не уявляють, як поведуться у такому випадку.

А загальносвітова практика підтверджує: якщо чиновнику «покласти на стіл» суму в два-три його офіційних річних заробітка, то ламається понад 90%. По наших ОП, ВР, КМ, а також різних установах, на рівні обласних адміністрацій і т.д., циркулюють суми, більші за цей річний заробіток у десятки, а то й сотні разів! Де святих набрати, щоб втрималися?

Тому першою особою приймається рішення, що на фракцію, а, ну ще на утримання наших ботоферм, а, так, ще на спічрайтерів, ми візьмемо в того олігарха, а поки заплющимо очі на його сумнівні витівки. Потім раптом з’ясовується, що новим, незаплямованим міністрам, щоб вони не пиляли бюджети міністерств, треба теж приплачувати до зарплатні. Відчуваєте пікантність моменту: за чесну роботу треба платити з тіньових коштів.

Якщо знизу бачать, що зверху починають брати, то й себе не стримують. І пішло-поїхало по усіх-усюдах. Зазвичай, на подібне самовизначення у нової найчеснішої влади іде максимум три місяці.

Зрозуміло, я спрощую, але в Україні існує казна-скільки напрямків діяльності влади, на які кошти в бюджеті не передбачені. А якщо їх туди закласти, то бюджет відразу лусне, а суспільство владу прокляне за марнотратство. Це утримання провладних депутатів всіх рівнів, провладних медіа (телемарафон, кажете?), політичних проектів різного напрямку, які обов’язково підтримує влада. А ще потрібні величезні кошти на боротьбу з політичними опонентами, якусь благодійність, піар влади в центрі і на місцях...

Тут вже разовою допомогою від олігарха не обійтися. Тому владою створюються масштабні бізнес-ділянки зі свідомо тіньовою корупційною складовою, на обласні адміністраціє і різні відомства спускаються «плани по здачі рогів і копит» (як там М.Тищенко це називає — «константа»?), і жоден помітний бізнес не може працювати без відкатів владі.

Тобто, така тотальна корупція стає невід’ємною складовою діяльності будь-якої влади в Україні, влада без неї просто нездатна функціонувати і виконувати, зокрема, і суто державні завдання. Тому я і називаю цю корупцію інституційною.

А ще вона самовідновлювана. Бо значні суми від корупційних оборудок осідають у кишенях корупціонерів як плата за ризик. Цих коштів зазвичай вистачає не тільки на те, щоб корупціонер і всі його родичі жили у роскошах, але й на те, щоб відкупитися від переслідування при зміні влади і залишитися у системі. «Нові обличчя» приходять, а «рішали» залишаються при справах.

Найбільшого розмаху та розгалуженості ця система досягла при в.януковичу: там кожному, навіть маленькому чиновнику в регіоні доплачували у конверті в обмін на постійну готовність виконати будь-яке політичне або корупційне завдання згори. А центральна влада крала майже відкрито і потужно, створивши тіньову економіку, яка переважає легальну.

При демократичних президентах з’явилася тенденція такого собі рожевого самовиправдання. За часів П.Порошенка депутат його блоку БПП розповів, що так, корупція в них є, але кошти від неї ідуть на боротьбу з путіним та іншими ворогами України. Так в нас виникла «патріотична корупція».

Зараз представники влади модифікували її у «корупцією задля перемоги»: так, пиляємо як українські бюджети, так і партнерські, але ж на ці кошти ми купляємо безпілотники, зброю, автомобілі — усе, що потрібно для ВСУ... Тисячолітня мудрість, що брудні інструменти плямують і знищують будь-яку шляхетну мету, їм невідома.

І що, крадії, які щиро вірять, що так вони рятують Україну, припинять красти і не дозволять іншим? Швидше - навпаки. Передбачаю, що після омріяної перемоги у нас з’явиться «корупція задля післявоєнної відбудови» України — якось же треба обслуговувати західних інвесторів, няні всілякі... Потім вона ж задля вступу в ЄС і НАТО — а як інакше просувати міжнародні інтереси України? А потім, в ідеалі, «корупція задля подолання корупції»...

І все це, між іншим, у тісній співпраці з нашими закордонними «кураторами», які зовсім не білі і пухнасті, а давно навчилися використовувати українську «специфіку».

Тому і повторюю постійно: без докорінної зміни суспільно-політичної моделі в України нам з цього лайна не вибратися. І нова модель повинна передбачати дієві запобіжники саме проти інституційної корупції. Елементами цього мають стати зміна виборчого законодавства, механізми постійного контролю суспільства за владою з можливістю відклику будь-якого можновладця в період між виборами, заборона самопіару влади через власні ЗМІ, жорсткий контроль витрат можновладців та афільованих осіб, прозорі громадські фонди для преміювання ефективних чиновників, введення поняття суспільної репутації та інше.

І так, чесна непідкупна людина на чолі країни такі потрібна, тут я згоден з суспільними очікуваннями. Бо ті перетворення, які нам життєво необхідні, можливо зробити за запитом знизу, але виключно за ініціативи згори.

Олександр Кочетков, facebook.com

Фото зі сторінки ФБ Олександра Кочеткова