Попкорн під «Поводиря»

З реклами в ЗМІ стосовно нового українського блокбастеру «Поводир», що нарешті з’явився після фільму «Той, що пройшов крізь вогонь», ми знову чуємо: потрясний, неймовірний, чудовий фільм. Це прорив українського кінематографу, сучасний понад-рівень. Стрічка номінуватиметься на «Оскар» і однозначно претендуватиме на одну з перемог…

Ми справді шалено вітаємо хоч будь-яку спробу створювати нові українські фільми, але ж при тому мріємо про ту магію, що традиційно повинне нести з собою КІНО. Ми - звичайні глядачі, йдемо в кінотеатр для більшої яскравості вражень, адже саме там панує мистецтво кінематографу. Звісно, кожен з нас - патріотичних кіноглядачів, мріє про найвищий рівень конкурентоздатності вітчизняного кіно, щоб нарешті, відчути той самий пік вражень, за яким наступає впевненість за цей фільм - неймовірний, захоплюючий, той, який викличе важкоосягаючі співпереживання з акторами.

Отже, трохи почекавши, поки вгамується курява стрімкої прем’єри, ми - прості друзяки - незалежний глядач та альтернативний режисер одразу запаслись попкорном та купили квитки. Діло було в Києві в кінотеатрі «Ocean Plaza».

На початку кінофільму рік подій, представлених на екрані, глядачеві продемонстрували на стільки швидко, що він навіть не встиг щось розгледіти, а значить випав з важливого контексту зі старту.

І саме на цьому місці, відкинувши попкорн, ми придумали нову забаву, дістали блокнот і почали записувати.

Тихий гугнявий голос диктора за кадром (вітання Євгену Петрусу – звукорежисеру фільму) намагається занурити глядача в атмосферу та магію кінострічки. Докладаю зусиль, щоб піддатися і повірити. Але спочатку хочеться розчути деякі слова тексту, адже я уважний глядач і щиро намагаюся не пропустити нічого важливого. Вдається на 80%.

Далі занадто детально нам показують хлопця в залізному ящику. Питання: навіщо стільки подробиць та такий тривалий час, якщо в наступних епізодах зв’язку із кількахвилинною подорожжю в ящику не прослідковується.

Один з ключових та конфліктних моментів фільму – повідомлення про трагічну загибель коханого Джамали - Ольги, якому чарівна співачка кілька хвилин тому самовіддано тягнула рулади про кохання. А в мить жахливого сповіщання, замість очікуваної демонстрації відчаю, співачка продовжує наносити грим, акуратно наводячи чітку лінію губ та сухо промовляє банальне запитання: «Де Пітер?».

Незрозумілим є в принципі відношення Ольги до американця, якого вона начебто кохала, або елементарно розглядала в якості квитка в еміграцію.

Лякаючою виглядає сцена, коли незрячий кобзар, готуючи свого поводиря Пітера-Андрія до підстригання, починає його душити із лезом в руках та закривати вуха, наче захищаючи від імовірного бомбардування, якого ми так і не дочекалися.

Потім сцена різко обривається на щось зовсім інше і, не давши осмислити попереднє, нас занурюють у якусь нову балаканину - опитування продавців пиріжками на вокзалі, яке, швидше за все, взагалі не несе жодного змістовного навантаження.

Фільм часто-густо використовує історичні аргументи, які для широкого кола глядачів не доступні і звучать уривчасто та нечітко. Наприклад тоді, коли раптом згадується Сталін і поряд із ним якесь невідоме прізвище (щось типу Коробович. Хто то такий, не повідомляється).

Ну і нарешті до полунички. Епічно-еротична сцена у річці. Але ж тільки глядач отримав надію нарешті поласувати чимось позитивним – легкою еротикою, тут же наше задоволення обривається, бо в кадр чомусь вривається маленький поводир, який своєю появою руйнує всю естетику кохання на фоні нічного Дніпра. Далі, реакція головного героя взагалі виглядає неочікуваною, адже він від несподіваної нічної появи хлопчика починає топитися. Незрозуміло, чому жінка, яка мить тому його відчайдушно кохала, хутко зникла замість прийти на допомогу.

Крім того, обурює, чому легендарний незрячий кобзар не вишкрябав очі допитуючому комісару, коли він, прямо в лоб, сказав, що згноїть і закопає кобзаря там, де й собаки не знайдуть.

Затим демонструється безглуздий сюжет про те, як маленький поводир блукає по полю зів’ялих, але цілком придатних для їжі соняшників, в часи, коли навколо голод і мруть цілі села. Як таке може бути?

Далі ми повертаємось до дивного металевого ящика під вагоном поїзда, в якому, на розстріл, перевозять незрячих кобзарів. Коли поводир Андрій туди залазить та якийсь час подорожує між містами в цьому вузькому ящику, він неушкоджений та навіть не задубілий. Але ж в наступному кадрі, діставшись до місця розстрілу кобзарів, хлопчик демонструє скривавлене обличчя та ніс, який добряче понівечений. Хто його побив та коли? Ми щось пропустили?

Врешті, після перегляду похмурого, притемненого чорно-білого, трагічного фільму, глядач впадає у глибоку безнадійну депресію, адже жоден з моментів, в тому числі і кульмінаційних, не дає надію на майбутнє нації, її відродження. Документи, які так ретельно зберігали кобзарі і які могли б відкрити світові правду про голодомор, зникають. Видатна театральна актриса Ольга виявляться зрадницею, яка із легкістю віддається в руки вбивці-комісару за шмат ковбаси. Лірична кохана кобзаря жорстоко катована та вбита (при цьому незрозуміло навіщо сцена катування по-садистськи смакується на цілий екран до дрібних жахливих деталей, від спостерігання яких стає ще більш моторошно). Малий поводир не тільки втрачає нового батька-кобзаря, але й надію на самоідентифікацію, адже навіть вільне володіння англійською мовою не слугує аргументом для того, щоб довести власне іноземне походження. Ще б пак, в той період хіба не кожен хлопчик-бродяга знав як мінімум п’ять, а то й шість заморських мов.

Насамкінець, демонструючи грандіозне гротескне фіаско, автори фільму відпускають глядачів на усі чотири боки ( мабуть, переглядати телевізійні новини про жертв в АТО).

Знов повертаючись до титрів: так як і на початку, деякі з них висять на екрані занадто довго, а деякі миттєво зникають, не давши можливість дочитати їх до кінця.

Доречі, вже після перегляду з’ясувалося, що бойова подруга незрячого кобзаря, про яку продовж фільму ми думали як про добру жінку, що прихистила головних героїв на час зими, та якій герої вдячно полагодили стріху –  ніяка не подруга, а самісінька законна дружина! Як же про таку важливу деталь може здогадатися геть заплутаний глядач?

Але, разом з тим, хочеться приємно виділити роботу оператора, підбір костюмів – Гала Отенко, чудові, автентичні пісні, що звучали на задньому фоні голосом Сюзани Карпенко та професійний підбір реквізиту Олени Паламарчук. Крім того, претензій до роботи актора – виконавця головної ролі незрячого кобзаря, немає. Приємно здивувала дивовижна схожість фільму «Поводир» з голлівудським «прототипом» Ліам Нисон, рекламний постер з яким заманює на інший фільм.

Виникає питання, то чи можемо ми, з такими ляпами в кінострічці, розраховувати на почесні нагороді Голівуду та й взагалі зарахувати фільм «Поводир» до золотого фонду улюблених фільмів українців?

P.S. Нам було дивно, але, до всього ж, в самому розпалі кінобаталій, о 23:00, в залі розпочався несамовитий стукіт будівельного перфоратора - за стіною екрана «Ocean Plaza» почався ремонт! Ми подумали: мабуть, це символічно - всій країні сучасний ремонт справді необхідний.