​Чи почула влада тих, хто вже третій рік чекає своїх рідних з полону?

Влада робить все від себе залежне, аби суспільство не згадувало в тилу ані про справжню війну, (окрім випадків, коли вже не можна заховати голову в пісок і треба повертатись з ПАР і робити заяви, бо масований обстріл України відбувся, та ані президента, ані членів уряду в країні не було), ані тим паче про полонених. Особливо тих, хто здавався у полон за наказом самого Зеленського. Про цей інцидент зелені проросійські партієрегіонівці взагалі воліють не згадувати. Саме тому про протест матерів та дружин хлопців, які досі в полоні, і оголошення цими жінками голодування, не почують на марафоні.

Як зазначила журналіст Марина Міщенко, жінки стояли на Майдані, хоч і дещо зневірені, зморені, трохи розгублені, але відчайдушні. Вона також наголосила: «Я мала честь долучитися до акції протесту — безстрокового голодування родин українських військовополонених, які третій рік залишаються в неволі після теракту в Оленівці. Серед них — важкопоранені бійці, яких влада обіцяла обміняти ще у 2022 році. Їхні рідні стояли на Майдані з плакатами, фотографіями синів і чоловіків. В їхніх поглядах всі перехожі могли бачити мовчазне свідчення болю, витривалості та надії, яка тримається всупереч усьому». Однак цей протест вже був не просто протестом, радикальне рішення про оголошення голодування, це вже крик до влади, до суспільства, до всіх, хто ще здатен почути.

На жаль, більшість українських ЗМІ акція не зацікавила. Були нечисленні репортери, які познімали та пішли, а жінки лишились стояти. Вони організували цю акцію, аби достукатись як до влади, так і до серця кожного перехожого. Тому і стояли: без камер, без прямих ефірів. Під палючим сонцем на Майдані.

Вже до початку акції в однієї з мам різко підвищився тиск, однак вона все одно залишилась з протестуючими попри слабкість та біль. А вже близько шістнадцятої години їй стало зле - прихопило серце і вона змушена була звертатись за медичною допомогою. Проте інші лишались стояти.

Як зазначає Марина, їх мало. І це «мало» — болить, бо кожен боїться: якщо впаде один, чи вистане сил іншим утриматися? Як вистояти, щоб не впасти? Як тримати одне одного, коли здається, що всі сили вже залишилися в попередніх роках очікування?

Хоч протестуючих було і не занадто багато ( а двоє не змогли дістатися через нічні обстріли), ті, хто приїхав, були налаштовані рішуче, адже мовчання влади злить, а байдужість суспільства — ранить. Та й справді, чому матері і дружини повинні нагадувати як владі, так і суспільству, що ті, хто в перші ж дні став на захист країни і втрапив до полону, і досі знаходяться в руках орків? І це суспільство та ЗМІ повинні нагадувати владі про її обов’язок звільнити полонених, а не рідні, на плечі яких уже й так лягло надто багато страждань.

Однак, здається, що влада почула протестуючих. Принаймні вона пішла на контакт - до голодуючих вийшли представники Офісу Президента України. Також до родин на Майдан прийшов керівник Об'єднаного центру Служби безпеки України Андрій Пастернак.

Тож ГО «Спільнота Оленівки» заявила про припинення голодування на Майдані Незалежності. Водночас рідні військовополонених наголошують, що боротьба за їхні вимоги триває і вони очікують конкретних кроків від влади.



Конфлікти і закони

Фото, відео Марини Міщенко