Останній монумент комунізму

- З Героєм громадянської війни?!

- А звідки відомо про його героїзм?

- Як звідки?.. Так вчили, і фільм же про нього є - «Щорс». Довженко знімав. Недарма ж ім’ям великого кінорежисера названо Київську кіностудію. Так і називається: Кіносудія ім. Довженка. Він же сам брав участь у громадянській війні. А про Щорса пісню ми ще в дитинстві співли:

«Шел отряд по берегу,
Шел издалека,
Шел под красным знаменем
Командтр полка…»

Так і виходить, що основним доказом про героїчне життя начдива Щорса є фільм Олександра Довженка. То й з нього ( О.Довженка) варто і починати.

Довженко Олександр Петрович. Український кінорежисер. Починав власну участь в громадянській війні офіцером армії Української Народньої Республіки під командуванням Головного отамана військ УНР Симона Петлюри. Щоправда, саме на час оборони України 1918 року від більшовицького окупанта Симон Петлюра був усунутий соціалістичними діячами Центральної ради з поста міністра військових справ – Головним отаманом він називався трохи пізніше за часів українського уряду Директорії. За спогадами Антоненка-Давидовича, Олександр Петрович був,- як з притиском лихословили за часів соціалістичного реалізму, - «петлюрівським офіцером», і брав участь разом із Симоном Петлюрою у штурмі промосковських заколотників «Арсеналу». Так що знімав Олександр Петрович свій фільм не за чутками. Знімав на догоду Сталіну. Знімав тяжко: тільки відзніме потрібний епізод, як треба спішно перезнімати: не так. Тільки увіковічить якогось із червоних командирів – сподвижників Щорса, що допомагали Леніну і Троцькому незалежну Україну приєднувати до «соціалістіческого отєчества» - а їх вже – під стінку і дев’ять грамів свинцю в груди, на яких залишилися відбитки червоних орденів. Начальника 44 дивізії Дубового - що був призначений консультантом довженківської кіноепопеї, фільму, як висловився сам Йосип Вісаріонович, про «українського Чапаєва» - усунули. От так: прийшли на зйомку, а консультанта щось не видко - відсутній з важливої причини: «шльопнули». Значить, розстріляли справедливою пролетарською кулею. А ви спокійно собі знімайте, не марнуйте даремно час і народні гроші. Адже сам Генеральний секретар комуністів Сталін, особисто з олівцем читає і править сценарій Довженка – цінувать треба, то ж переписуйте вчасно сценарій, міняйте героїв на ворогів пролетарської диктатури і, головне, майте бачність, не оступіться.

Умови створення фільму, що не кажіть, цікаві: тільки й пильнуй, щоб не підслизнутись на стежці, вимоченій в крові, як то гарно співалось про Щорса дорослими і дітьми:

«…кровь на рукаве,
След кровавый стелится
По сырой земле».

Любив Сталін і оберігав «перекинчиків», тих, що покинули лави ворогів пролетарської диктатури, які самі ще вчорашніх друзів «шльопали», або «одобряли» тих, які «шльопали». Ще колись Шолохов скаржився на постійну турботу Сталіна про якогось там білогвардійського офіцера високого рангу, що своїх покинув і стріляв в протилежний бік за справу комуністичної революції. Та що там: про смаки не сперечаються. Та й проблем Сталінові вистачало: як з історії громадянської війни позбутись не лише самого Троцького, але і всіх його сподвижників замінити новими іменами, хоч би й вигаданими. Чом для цього і не використати маловідому на той час фігуру Щорса?

Спасибі Сталіну за Довженка, бо «шльопнули» б режисера свої українські «гегемони», так «не дозволяв». А дуже ж кортіло… І тоді, коли таємно на Волинь з польсько-українського кордону таємно повернувся Довженко із військ Директорії, що разом з Петлюрою відступала до Польщі, повернувся з фальшивими документами під чужим прізвищем, але від пильного ока чекістів хіба сховаєшся? Арешт, і на ранок – розстріл. Тепер спробуй розібратись, чому майбутньому кінорежисеру світової слави життя залишили: одні кажуть – виручили свої -«боротьбісти» - члени маленького угрупування - української комуністичної партії, яка бралася роздмухувать світову пожежу разом з Леніним і Троцьким. Другі ж сміються з такої аргументації: хто б це заборонив чекістам творити «велике діло» світової революції?! Щоб «Чєрєзвічайка» слухала – і кого? – отих українців, що з часів царя Петра все в ліс поглядають та шаблі гострять – іди, здогадайся, з ким Москві будуть голову рубати – так щоб оті «лицарі революції» зважили на купку нікчем, що боролись, та й «доборолись до самого краю»?

Зберігли життя – то й гаразд.

Через якийсь час Олександр Петрович вже працює в лавах радянської освіти, вчить, як нове життя будувати, та що там освіта: в школі Червоних командирів викладає Олександр Петрович, як нову соціалістичну, колгоспну Україну будувати. Слава богу, досвід викладання мав: цікаво, чи зарахувала йому нова влада педагогічний стаж за викладання військової науки в школі петлюрівських командирів, з якими він брав Арсенал? Нема точних відомостей. Не поспішають сучасні аналітики з аналізами. Все-таки - геніальний. А те, що славив і прославляв, а що було робить? Вибір невеликий «соціалістичного реалізму»: або підеш за будівничими, або вслід за своїм консультантом.

Довірили Олександру Петровичу відповідальну роботу в радянському посольстві у Варшаві під орудою голови О. Шумського. Не підвів. Спробував майбутній режисер переконати бійців Української народньої армії в еміграції перейти на бік більшовицьких благодійників, так ні – мало не дістав кулю від вчорашніх учасників штурму Арсеналу. І якби не Йосип Вісаріонович, погано було б Олександру Петровичу, не допомогла б і послуга Леніну і очільнику уряду УСРР Раковському за цінне повідомлення по телеграфу з радянського посольства у Варшаві ( разом з Шумським і працівницею посольства Вовчик) про пересуванні військ Юрка Тютюнника вбік радянського кордону з метою підняття повстання в Україні. Всіх поклали під Базаром. Хтось казав, що до кінця своїх днів тяжкі думки лягали на серце видатному майстру радянського кіно за жертвами розстрілу українських хліборобів і робітників, що полягли в землю України, співаючи «Ще не вмерли України ні слава, ні воля». Тяжко, насправді, тяжко.

Прославив колишній боєць армії УНР Олександр Довженко у фільмі «Поема про море» і будівництво штучних морів в Україні, як початок нового життя, як прощання з минулим перед настанням великої світлої епохи будівництва омріяного Людством комунізму, а письменник Загребельний в романі «Брухт» взяв та й підвів підсумок тим розливам прісної заболоченої води: мовляв, наробили лиха із смердючим морями: льотчики, як над ними пролітають, то носа затикають – смердить. Добре було Загребельному виплеснути на світ божий те, що на серці потаємно носив – слава аллаху! - світ комунізму захитався і поплив, спробував би він раніше хоч би натякнути про ті сталінські «моря» -«только б этого Дантеса бы и видели»(В.Маяковський). Та не один український письменник комуніст Загребельний (некомуністів на волі серед письменників не було чути), але і братні комуністи Росії скористалися з того, що луснули обручі біля комуністичної діжки після ХХ з’їзду КПРС, щоб, аж нарешті, 1965 року - ще не усвідомлюючи власної загибелі - крикнути про те, що давно на серці накипіло в листі до дружини вже на той час покійного Олександора Петровича - Юлії Солнцевої - про фальсифікацію історії у фільмі «Щорс». Юлія Солнцева залишила лист без відповіді і до редакції, зрозуміло, не передала. Та й що вона могла відповісти, коли і сам Довженеко записав у власному щоденнику слова, подумки звернені до Сталіна: «Зачем превратили Вы мою жизнь в муку? Для чего отняли у меня радость? Растоптали сапогом мое имя?»

Забутий лист чьотирьох ветеранів-комуністів в статті «Николай Щорс – легенда и реальность», опублікований, нарешті, аж у 1990 році в 9 номері «журнала Органа Союза кинематографистов СССР «Искусство кино» поруч із статтею Євгена Марголіта «Кто под красным знаменем?», який в свою чергу згадує статтю в «Літературній Україні» О.Фесенка «Як створювався міф про «українського Чапаєва?» за 1989 рік.

Можливо, було б і не варто згадувати про послужливу неправду перед лицем диктатора: хіба мало тієї брехні від ленінських часів бракувало, якби не події останніх місяців в Україні, яка взялася за «декомунізацію», т.б. за розкриття історичної правди та скасування офіційної брехні на зразок «Краткого курсу ВКП(б)» разом із засміченням комуністичними назвами сіл і міст України, що зветься «топонімікою». Ідеться саме про пам’ятник українського скульптора М.Г.Лисенка, присвяченого Миколі Щорсу , як помилково, чи навмисно вважалось, «начдиву 44 дивізії», що доклав сил на знищення Української Народньої Республіки разом з московським загарбником.

Одразу потрібно з’ясувати особливості спорудження пам’ятника не в музеї, а посеред людних вулиць міста, позначений двома тенденціями: політично-пропагандивною і мистецькою. Якби монумент не виконував політичної функції, то більшовицький уряд не чіпав би пам’ятників російським царям і членам їхніх родин, незалежно від рівня мистецької талановитості авторів.(Виключення: пам’ятники Петру Великому і Миколі Першому біля Ісакіївського собору в колишньому Ленінграді). Талановито виконаний монумент, виставлений в експозиції музею, може розглядатись виключно як твір мистецтва. Тому всі вимоги залишити монументи більшовизму серед вулиці під приводом його мистецької цінності є прихованою надією зберегти його основну функцію – ствердження певної політичної ідеї – в даному випадку: прихованої спроби зберегти віджилу і відкинену суспільством терористичну формацію комунізму. (К.Маркс «Насильство – повитуха історії», В.Ленин «Диктатура пролетариата – насилие, неограниченное никакими законами».)

Україна, нарешті, відкинула людожерські методи ощасливлення людей творцями «нового суспільства». В Києві на сьогодні повалені революційним народом майже всі ідоли - боввани від Леніна до Петровського і Косіора. Залишився, як кажуть, трохи збоку Микола Щорс. Що з ним робити? Дилема проста: або його перенести до музею, або він обов’язково буде зруйнований, як би не захищали його кордони міліції – поліції – беркута на ганьбу Міській раді і його керівника В.Кличка, зусилля яких стачило не на вирішення проблеми усунення пам’ятника ворогові незалежної України, а до вже скомпрометованих методів захисту повержених в прах ідолів комунізму. І це тоді, коли до честі Київської Міської ради належить перше підняття прапора Української Народньої Республіки з часу збройної окупації України московсько-більшовицьким військом, а на сьогодні Міською радою відкинуто в небуття топоніміку деспотичної влади комуністів, яка пролила ріки невинної крові, організувала голодомори, судові розправи, концентраційні табори смерті, масове вбивство польських офіцерів, криваві акції в Польщі, Угорщині, НДР, Афганістані, розстріляла протестну акцію в Новочеркаську, розв’язала війну проти Фінляндії, за що була вигнана з Ліги націй. Здавалося, цього досить, щоб звільнити Київ від пам’ятника співучаснику більшовицького загарбання України в боях проти Центральної ради, щоб на початку вулиці ім. Симона Петлюри (колишня ім. Комінтерну) спорудити на місці кінної скульптури ворога незалежної України – Щорсу – пам’ятник Головному отаманові військ УНР Симонові Петлюрі. (35 тис. фунтів стерлінгів на спорудження пам’ятника С. Петлюрі запропонувала українська громада Британії ще 15 років тому, але постколоніальна влада і досі відбувається мовчанням!)

А тепер звернімося до свідчень бійців «1-44 Украинской Советской дивизии в 1918 -1920 г.г.» З чьотирьох підписів, - як заначає редакція, - розбірливий лише один: М.А. Кручинский. Текст наводиться мовою оригіналу:

«- Мы считали и будем считать тяжелой ошибкой появление кинокартины «Щорс», так как в сценарии этого фильма были положены лживые, недобросовестные, исторически неподтвержденные, подсунутые и навязанные Довженко «воспоминания и мемуары» людей, лично заинтересованных в создании «легенды» о жизни одного из начдивов 1-й Украинской дивизии, которого по приказу Сталина нужно было сделать «украинским Чапаевым».

Далі автори листа гірко констатують, що твердження про організацію Щорсом партизанського загону у Сновську та його перемоги над численним німецьким військом є вигадкою, як і його спілкування з Леніним, що «вірний ленінець» комуністом ніколи не був, що формування 1-ї Української Совєтської дивізії безсоромно приписано «українському Чапаєву», що з боку Щорса «тут налицо элементы карьеризма, недисциплинированности и авнтюризма.» До наступного повідомлення авторів листа додати практично нічого : «Не без основания 14 августа 1919 года Высшая военная инспекция в своем заключении по инспекторскому акту после обследования дивизии определяла, что начдив Щорс как виновник разложения в частях дивизии подлежит суду военно-революционного трибунала (ЦГ АСА, Ф.197, ОП.1,Д.18,Л.1)».

Справа за істориками, бажано, неупередженими політично.

Але кидається у вічі зауваження Євгена Марголіта у статті згадуваного журналу «Искусство кино» №9, за 1990 рік під заголовком: «Кто под красным знаменем?»: «Довженко действительно напрочь переписывает реальную историю . Переписывает по заказу Сталина. Намерения Сталина очевидны - он хочет присвоить себе главенствующую роль в истории гражданской войны, отобрав ее в первую очередь у Троцкого, предав забвению его ставленников и возвеличив тех, кто был Троцким убран».

Історична довідка:

4 (17) грудня 1917 року Рада народних комісарів Росії надіслала ультиматум Українській Центральній Раді за підписами Володимира Леніна і Лева Троцького

Головнокомадувачем радянських військ проти України було призначено Володимира Овсієнка

Колишній головнокомандувач Антонов –Овсієнко розстріляний у 1938 році як троцькист.

Монумент міфічного героя громадянської війни Щорса і досі оберігається київською владою під керівництвом Віталія Кличка.

(примітка: В.Кличко – голова законодавчої гілки влади – Міської ради і одночасно голова виконавчої - КМДА – Київської міської державної адміністрації, що є проявом злиття трьох незалежних гілок влади в одну. До уваги: з «нічної» Конституції, прийнятої не Установчими народніми зборами, а Верховною радою – однією із трьох гілок існуючої влади, слово «незалежні» у визначенні трьох гілок влади вилучено).

Олесь ГРИБ, член Товариства репресованих, голова ПРВ ВОВ (державників)