Окрадена нація

Подробиці

Опубліковано 27.01.2011 12:50

Автор:

Україна наступного року святкуватиме 20 річчя своєї незалежності (з газетних повідомлень). Але автори IV Універсалу та всі борці за незалежність України у національно-визвольній війні українського народу проти московського, польського, німецького та румунського окупантів дуже здивувались би, почувши, що замість 94 річниці святкується лише… двадцятиріччя. Невже хтось скасував IV Універсал?

Чи марилось у найтяжчому сні Героям, які віддали життя за Україну, що на зміну проголошеній незалежності та кривавій боротьбі за неї, на світ Божий без крові, цілком «смиренно і толерантно», з’являться ще дві нові - 16 липня 1990 року і 24 серпня 1991-го?

Українському громадянину і його ворогу надана «широка і демократична платформа» для самостійного вибору пріоритету з трьох актів проголошених незалежностей. Зроблено все, щоб за правові рамки потихеньку, «на законних підставах», вивести Українську Народню Републіку, Центральну раду, Державний центр УНР – законний емігрантський Уряд окупованої України, організатора ОУН Євгена Коновалеця, його наступника Андрія Мельника, поетів Олени Теліги, Євгена Маланюка, Олега Ольжича, керівників збройного опору Степана Бандери, Романа Шухевича та Бульби-Боровеця разом з тисячами українських патріотів. Зроблено все, щоб попихачі окупанта – комуністи - залишились неушкодженими, аби, за словами колишнього другого секретаря ЦК КПУ і «першого» Президента втретє проголошеної незалежної України Л.Кравчука, « щоб з голови комуністів не впав жодний волос». Так воно і сталось. Комуністи залишились при своїх зачісках, зате українська нація ціною відступництва заплатила могильним забуттям історії власної державності.

По спливу двох десятиріч ми маємо запитати самих себе: чи проголошення незалежності України IV Універсалом Центральної ради мало законні підстави? Якщо так, чому закон не торжествує? Чому не названі ті, хто цей закон порушив? І чому порушенню названого закону не дано відповідної оцінки?

Навіть у середовищі відвертих ворогів незалежності України – комуністів – не знайшлося і досі « правового» заперечення Акту проголошення незалежності від 22 січня 1918 року. Вони, як і раніше, продовжують ленінське лицемірство з «визнанням права народу на самовизначення аж до відокремлення» і практичним його знищенням.

Сталін нічого нового не вигадував, коли розпочав агресію проти незалежної Фіндляндії 1940 року, наказавши Отто Куусінену сідати на чемодан і чекати у Петрозаводську «звільнення» Хельсінки для «народнього уряду» на більшовицьких багнетах. Цей політичний трюк був з успіхом здійснений з Україною, Білоруссю, Грузією та всіма прибалтійськими республіками. Перший зуб із «народними урядами» більшовизм зламав на Фіндляндії, останній - у Афганістані.

Доводиться запитати самих себе: як могло статись, що за наявності високоосвічених юристів серед українства, серед його так званої «еліти», не знайшлось жодного, хто б серед того шарварку у Верховній раді УРСР 1991 року – окупаційної структури москалів – застеріг суспільство від прийняття скороспішних висновків і алогічних, щоб не сказати - злочинних, актів? Елементарна логіка, не кажучи вже про фахівців-юристів, підказує, що ніким не скасований Акт Центральної ради УНР проголошення незалежності України 1918 року залишається чинним і на сьогодні, що друге і третє проголошення незалежності є політичним безглуздям, бо проголошувати вже проголошене, затверджувати вже затверджене є політичним плагіатом. Так, замість відновлення, ми спромоглись на третє разом з комуністами нікчемне проголошення незалежності!

Щоб не відзначати Великий день України - IV Універсал Центральної ради - українцям наказали святкувати лише День Злуки двох розірваних шматків України 22 січня 1919 року , напевно, щоб ніхто не спитав, а яка з проголошених незалежностей законна?

Небезпечно, бо визнання єдиним законним проголошення незалежності Актом Центральної ради від 22 січня 1918 року невблаганно породжує питання: хто ж скасував цей Акт? Хто заступив і по якому праву законне місце Української Народньої Республіки? Що забули російсько-більшовицькі війська протягом 73 років на території суверенної і ні від кого незалежної держави УНР? І, головне, як узгодити Акт проголошення незалежності 1991 року з таким же Актом від 1918-го? Хто дав право маріонетковій Верховній раді УРСР від імені такої ж маріонеткової «соціалістичної республіки» видавати будь-які закони на окупованій території, що категорично заборонено Гаагзською Конференцією від 1907 року? Ось документ:

ВІДДІЛ III. ПРО ВІЙСЬКОВУ ВЛАДУ НА ТЕРИТОРІЇ ВОРОЖОЇ ДЕРЖАВИ.

Cтатья 45 Заборонено силувати населення зайнятої області до присяги на вірність ворожої держави.

Cтатья 46 Честь і сімейні права, життя окремих осіб та приватна власність, одночасно як і релігійні переконання і відбування віри, мусять поважатись. Приватна власність не підлягає конфіскації.

Cтатья 47 Пограбування безумовно заборонено.

Всупереч положенню Гаагзської конференції на території УНР була запроваджена конституція, яка закріплювала «право» окупанта. Українському народу, громадянам УНР був незаконно накинений статус «громадянин СРСР», народ був позбавлений права на власну релігію, приватна власність скасована, розпочались грабунки у формі реквізицій, село підпало під нову більшовицьку колгоспну панщину, проти чого повстали борці за визволення України.

Тільки прихильники окупаційної політики більшовицької Москви можуть заперечувати право українського народу на збройний захист власної окупованої держави.

Окупованої? – з тремтінням у голосі запитає будь-який «толерантщик», що наївся біля комуністичного корита і прагне до миру з убивцями і ґвалтівниками, бачачи в тому виправдання свого комуністичного минулого.

- Відкрийте Ваш, товаришу угодовцю, Енциклопедичний словник, т.2, Москва, 1953 рік, і голосно прочитайте визначення окупації – стор. 543: «Оккупация военная – временное занятие вооруженными силами государства неприятельской территории без приобретения суверенных прав на нее. Военная оккупация, производимая империалистическими державами, обычно сопровождается нарушениями норм международного права и грабежом мирного населения».

Чому ж ви забарилися перед загалом українства назвати речі своїми іменами у 1991 році?

Ось що ви, «толерантщик-угодовець», повинні були зачитати в залі Верховної ради УРСР:

«бандитизм - организация вооруженных банд и участие в них с целью убийства, грабежа, политического террора» і далі : « Под бандитизмом советский закон понимает создание вооруженной банды и участие в ней в целях совершения убийств, грабежа или насилия».

Це визначення, як бачимо, точно називає збройне захоплення іншої держави Бандитизмом, треба додати – політичним бандитизмом на державному рівні.

А тепер звернімося до тексту IV Універсалу:

«А тим часом Петроградське правительство народних комісарів, щоб привернути під свою владу вільну Українську Республіку, оповістило війну Україні і насилає на наші землі свої війська красногвардейців-большевиків, які грабують хліб у наших селян і без всякої плати вивозять його в Росію, не жаліючи навіть зерна, наготовленого на засів, вбивають неповинних людей і сіють скрізь безладдя, злодіяцтво, безчинство».

Скажіть такому історику, чи тихенькому академіку про відновлення УНР – замахє руками, де й візьметься голос, щоб вигукнути: «Авантюризм!»

Якщо подальший текст видасться Вам, тихенькому угодовцю, «авантюрним», то знайте, що це – текст IV Універсалу: « Сі темні сили хочуть знов підвернути всі вільні народи під єдине ярмо Росії. Рада Народних Міністрів повинна рішуче боротися зо всіма контрреволюційними силами, а всякого, хто кликатиме до повстання проти самостійної Української Народної Республіки – до повороту старого ладу, того карати, як за державну зраду».

Сьогодні різноманітні вітренки та симоненки із шкіри лізуть, щоб визнати всю історію боротьби України за незалежність незаконною, подаючи до суду на Президента, котрий Указом №75 зобов’язав націю вшановувати всіх борців за нашу незалежність. Допоможемо їм нагадуванням: Закон УЦР за№85 від 9 березня 1918 р., третій розділ, видання Наукова думка, Київ, 1997 р. «Українська центральна рада» документи і матеріали, том другий, стор. 180:

1.Усім, кому судом буде доведено, що вони після дня 12 січня (опублікування Четвертого Універсалу за ст. стилем) брали участь або допомагали в війні Росії з Україною і повстанні проти Української Народньої Республіки, тратять право на громадянство УНР і караються висилкою за її межі.

2. У разі самовільного повороту сих осіб на територію УНР, вони караються тюрмою на 5 (п’ять) літ».

Законодавство УНР ніким не скасоване і по сьогодні. Позивачам слід остерігатися відновлення проголошеної Української Народньої Республіки.

Сьогодні нащадками окупаційного московського режиму разом з позовами до судів про скасування 75 Указу Президента взагалі заперечується воля українського народу на власну незалежність, підтверджену референдумом 1991 року, що не залишає московським прихвосням найменшої надії. Але чому до тексту запитання на референдумі забули включити слово «ВІДНОВЛЕННЯ»? Тоді б це звучало так: «Чи бажаєте ви відновлення української незалежності, чи хочете і надалі залишатись у складі Радянського Союзу?» Ні, не випадково слово «відновлення» обминули виповзки із компартійних структур, бо це б означало автоматичне визнання сучасною Україною всіх провідників визволення від Симона Петлюри до Степана Бандери, по-бандитському вбитих з-за рогу більшовицькими наймитами.

Як же народи втілювали в життя ленінську формулу «…аж до відокремлення»?

1917 року, при звістці розвалу імперії Романових, у Києві з представників українських громадських організацій було утворено Українську Центральну раду, яка заочно обрала своїм головою Михайла Грушевського – історика, академіка, автора «Історії України - Руси» , фундаментальний твір якого довів право української нації на самоідентичність, всупереч твердженню платних московських академіків і не академіків про відсутність права українського народу на самостійний розвиток. Цього боялись царі, цього, як показала історія, боялись комуністи з їх шовінізмом, прикритим марксистськими гаслами інтернаціоналізму. І Михайло Грушевський і Володимир Винниченко – обоє високоосвічені люди – не могли не розуміти, що власне «самопроголошення» Української Центральної ради так і залишиться дією купки аматорів, якщо їх організаційні заходи не будуть схвалені українською нацією, інакше ніяка влада, в тому числі і Тимчасовий уряд революційної Росії, не буде рахуватись з раптом виниклою організацією сепаратистів-українців. Саме тому у квітні 1917 року, через місяць по створенню Центральної ради, було скликано представників всіх губерній тогочасної України для участі в Українському Національному Конгресі, який, за словами Володимира Винниченка, надав Центральній раді законних підстав як парламентському представництву української нації.

Московський більшовицький уряд наполягав на скликанні українського з’їзду Рад. Центральна рада не заперечувала. З’їзд висловив довір’я Центральні раді, її підтримав Перший військовий з’їзд, на якому делегати, співаючи Заповіт Тараса Шевченка, під портретом якого проходило зібрання, стали на коліна. Москва була вражена. Тому вона вирішила не чекати Установчих зборів і рушила війною на Україну. Ну чим не «спільна історія»? Історія шиї раба і колоніального ярма.

Україна,Естонія, Латвія, Литва, Грузія, Білорусія – одностайно проголосили незалежність від Росії. Борці за «право націй на самовизначення аж до відокремлення « протиставили волі народів озброєний шовіністичний кулак. Ленінське лицемірство і кровожерливість сягнули апогею, про що Європа аж тільки тепер змогла заявити у резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) про тотожність нацистського і комуністичних режимів. Лише мораллю вітренок разом з симоненками можна виправдати знищення 20 мільйонів мирних громадян, називаючи цей фашизм «спільною історією»! Фашизм, як відомо, є назвою Італійської фашистської партії Мусоліні – але ця особова назва стала на міжнародному рівні загальною у визначенні тоталітарних режимів.

Оцінку «спільної історії» дала постанова Апеляційного суду м.Києва:

УКРАЇНА.АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА. П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 січня 2010 року

Закрити кримінальну справу, порушену за фактом вчинення геноциду в Україні в 1932—1933 роках відносно Сталіна (Джугашвілі) Йосипа Віссаріоновича, Молотова (Скрябіна) Вячеслава Михайловича, Кагановича Лазаря Мойсейовича, Постишева Павла Петровича, Косіора Станіслава Вікентійовича, Чубаря Власа Яковича і Хатаєвича Менделя Марковича, в зв'язку з їх смертю, які за висновком органу досудового слідства — Головного слідчого управління Служби безпеки України — з метою придушення національно-визвольного руху в Україні та недопущення побудови і утвердження незалежної української держави, шляхом створення життєвих умов, розрахованих на фізичне винищення частини українців спланованим ними Голодомором 1932-1933 років, умисно організували геноцид частини української національної групи, внаслідок чого було знищено 3 млн. 941 тис. осіб, тобто безпосередньо вчинили злочин, передбачений ч. 1 ст. 442 Кримінального кодексу України».

Чому ж толерантний історик соромливо опускає додолу очі, ховаючись за Акт Злуки? Чи він не розуміє, що цей історичний Акт є лише епізодом національної революції України? Що без IV Універсалу не було б чого з’єднувати?

Історія БНР – Білоруської Народньої Республіки – є такою ж, як і історія УНР – те саме повалення Уряду БНР як німцями, так і московськими більшовиками. Але у сьогоднішній Білорусії з її відверто поліційним режимом, що копіює сучасний український уряд, День проголошення незалежності БНР 25 березня відзначається свідомими білорусами як головне національне свято – День Волі. Україна 22 січня і IV Універсал незалежності потихеньку, «щоб не загострювати» і не дратувати окупанта, здала в архів. Навіть слово «Українець» усунено з пашпортів. Проте, свідомі українці вшановують тих, хто створив Українську Центральну раду, як подвиг українського народу, незважаючи на помилки та манівці марксистськими догмами, на незгоду та взаємне протистояння дрібних партій і партійок, замість того, щоб в часи військової агресії ворога передати за римським зразком всі повноваження в руки одного диктатора, щоб після перемоги повернутись до демократичних форм суспільства.

Толерантний академіку, огляніться довкола: всі колишні колонії Росії відновили проголошену незалежність 1918 року, тільки Ви з вашими угодовством напускаєте толерантного туману з актом незалежності від 1991 року, щоб тільки мовчазно усунути IV Універсал! Поданий проект рішення Київської ради об’єднань громадян (КРОГ) на другому з’їзді Всеукраїнського об’єднання ветеранів 1999 року академік Юхновський разом з тодішнім головою Київського міського відділення Храпатим навіть не допустили до обговорення, лицемірно пообіцявши розглянути документ у неіснуючих комісіях. Проект заяви З’їзду в порушенні Статуту був усунутий з обговорення, що варто нагадати сьогодні, коли пам’ять про Українську Народню Республіку виганяється з Музею Центральної ради Президентом Януковичем.

1. ПРОЕКТ: З’їзд Всеукраїнського об’єднання ветеранів визнає єдиним проголошенням незалежності України Акт від 22 січня 1918 року Четвертим Універсалом Центральної Ради.

2. введення військ більшовицької Росії на територію незалежної України АКТОМ ОКУПАЦІЇ,

3. Визначає проголошення «третьої незалежності» України 24 серпня 1991 року окупаційною структурою Верховної Ради УРСР незаконним актом, який проголосив вже проголошену незалежність України і «затвердив» вже без них і всупереч ним затверджені державні символи: герб Тризуб, блакитно-жовтий прапор та Гімн «Ще не вмерла Україна». Виправдання такому політичному та юридичному блюзнірству немає жодних законних підстав.

4. Визнає 24 серпня 1991 року як Акт другого відновлення української незалежності за умов совєцької окупації. Першим таким актом є 30 червня 1941 року у м. Львові під окупацією німецькою, проголошеним Урядом Ярослава Стецька.

5. Визнає КПСС злочинною організацію, забруднену кров’ю людства.

Пропозиція КРОГу залишилась без відповіді. «Демократія» совєцького ґатунку стала у великій пригоді новітнім перефарбованим демократам. Пропозиція Київської ради об’єднань громадян відповідала наступному визначенню ПАРЕ:

«5. Падіння тоталітарних комуністичних режимів у Центральній та Східній Європі не завжди супроводжувалося міжнародними розслідуваннями тих злочинів, які ними були вчинені. Більше того, замовників цих злочинів не було притягнуто до суду міжнародних організацій, як це було по відношенню до жахливих злочинів, які вчинили нацисти.

6. Тому народ знає дуже мало про злочини, скоєні тоталітарними режимами».

Як же відбувалася «толерантна спілка» українських національних сил з окупантом?

1988 рік. Комуністичний корабель в часи перебудови набрав повні трюми води і почав хилитись на один бік. Естонська Радянська Соціалістична Республіка проголошує нечуване для монолітної тоталітарної системи більшовизму ні мало, ні багато – економічний суверенітет з власним господарським розрахунком. Більшовики справедливо відчули небезпеку розвалу тоталітарної системи, бо саме економіка визначає політику. Економічна самостійність - це пролог до самостійності політичної. Тому Верховна рада УРСР засуджує Естонію і її рішення. Але комуністичний корабель почав занурюватись у воду. Пацюки заметались палубою, окремі з них почали стрибати у воду, щоб разом з секретарем ЦККПУ Івашко добратись до московського берега.

1990 рік. Відступати немає куди. Щоб хоч якось утриматись «на плаву», безпорадні, налякані комуністи України і собі слідом за Естонією проголошують горезвісний «економічний суверенітет». Але пізно. Уламками корабля не залатати його дірок. Залишається або відновити те, що комуністи знищили силою зброї – Українську Народню Республіку – або проголосити нову, свою, рятівну, але без Симона Петлюри, Володимира Винниченка, а там , не дай Господь, ще й зі Степаном Бандерою та Романом Шухевичем, разом з бійцяи УПА! Ні, нехай вже самостійна Україна, нехай з тими ж символами, за які вони ще вчора кидали до концтаборів, нехай навіть з приватною власністю – одвічним ворогом марксизму, – аби тільки врятувати власні шкіри з залишками ідеології та «вітчизняною війною». За всяку ціну не допустити відродження української нації!

А що ж національний загал українства? Він виявився за сім десятиліть московсько-більшовицької окупації здеморалізованим, без ідеології відродження, без національного керівного центру з самими лишень «солов’ями демократії», що з 1989 і по 91 роки співали три роки біля мікрофонів загальні декларативні промови замість того, щоб обрати керівний центр і визначити засоби і шляхи повернення української державності.

Звичайно, можна відновлювати здобуте кров’ю української нації, а можна риторично питати: «А яка різниця, яка незалежність?» За відповідями звертайтесь до Вітренко, Азарова і Януковича, вони, на відміну від нас, добре орієнтуються в історичних процесах! А як відновите Українську Народню Республіку, не забудьте запросити до Палацу «Україна» на урочисті збори з цього приводу під портрети Симона Петлюри, Михайла Грушевського, Миколи Міхновського, Євгена Коновальця, Андрія Мельника, Степана Бандери, Романа Шухевича, Ярослава Стецька, Августина Волошина, Василя Стуса всіх партайгеноссе та націонал-демократів, що голосували за сурогат незалежності 1991 року. Не забудьте при тому викликати декілька машин швидкої допомоги.

Вкотре наше суспільство чує від декотрих любителів-політологів, що Центральна рада – це « вчорашній день», що «поїзд уже пішов». Не забудьте їх запитати: невже ви будете продовжувати мандрування у поїзді, до якого ви помилково потрапили, і будете їхати, щоб тільки їхати?

ДЕНЬ ЗЛУКИ. ДЕКЛАРАЦІЯ І РЕЗУЛЬТАТИ

Софіївський майдан рідко бачив таке зібрання народу, як в День Злуки двох держав – Української Народньої та Західньо-Української Республік 22 січня 1919 року. Війска УНР поповнились високоорганізованим контингентом Української Галицької Армії.

В пам’яті українського народу назавжди залишиться цей великий День об’єднання, а не роздори і протистояння керівництва, причини яких ми мусимо розглядати за допомогою істориків, щоб не допустити повторення помилок. Проте трубадурам Злуки не слід за комуністичним взірцем і собі висвітлювати в українській історії лише корисне і приховувати правду про долю Злуки, яку у січні 1919 року за ініціативою ЗУНРу було проголошено, а у грудні того ж 1919-го ними ж і скасовано. Гірка правда протистоянь і розмежованості, яку ми продовжуємо сьогодні!

І, нарешті, чи сучасна Україна визнала себе правонаступницею Української Народньої Республіки, чи триває завуальоване продовження комуністичних позицій УРСР?

Ось як відбувалась передача клейнодів Гетьмана Мазепи від імені Українського Уряду на вигнанні в руки вчорашніх партійних функціонерів – стаття з інтернету:

«Щодо другого моменту, який виник у розмовах Миколи Плав'юка з дорадником Президента, то це питання про вживання прізвища Симона Петлюри. Зокрема, були намагання вилучити його з тексту Грамоти. (Ось де комуністи повністю проявили власну мету у проголошенні сурогатної «незалежності» 1991 року!)

Микола Плав'юк з цим категорично не погодився. І на запитання «чому?» сказав, що діяльність Уряду УНР була оперта на рішення Трудового Конгресу, який давав повноваження Уряду схвалювати різні законодавчі акти. Однак ті акти набирали чинності лише за підписом Голови Директорії Симона Петлюри. Таким чином, проігнорувавши Петлюру, ми підважили б легітимність всього цього акту».

(Вчорашні діячі – перефарбовані повністю або частково комуністи – не знали, як їм викрутитись).

Микола Плав'юк – Президент українського Уряду на вигнанні – запропонував, щоб зміст Заяви був зведений до того, що сучасна Українська Держава є спадкоємницею і правонаступницею Української Народної Республіки.

«Дмитро Павличко швидко зрозумів, про що йде мова. Такий перебіг справи його дещо збентежив, (цікаво – чому збентежив, а не викликав радість?) і він сказав:

— Я не маю права на це годитись...

— Ну, то нехай годиться той, хто має на це право!

— Але, — відказав Павличко, — таке право має лише Президент Кравчук!

— То й зв´яжіться з Леонідом Макаровичем і скажіть йому про мою думку, — закінчив ту розмову Микола Плав´юк».

То кого ж нині успадкувала сучасна Україна – Українську Народню Республіку, що було б продовженням єдиного державотворчого процесу, чи тримається і досі за рештки «соціалістичної» УРСР? Судіть самі. Але залишається безперечним фактом: в Україні станом на 1991 рік не знайшлося рішучості, не знайшлося національного проводу, щоб увійти до приміщення Верховної ради УРСР, оголосити про розпуск незаконного збіговиська і зачитати Акт відновлення Української Народньої Республіки. Люди чекали сигналу. До Верховної ради підігнали бензовоз, як хороший аргумент для переляканого ворога, але «толерантність» Яворівського і переляк перед можливим кровопролиттям зробили свою справу: в Україну мирно впустили її страшного ворога – комуністів, за що ми розплачуємось і по сьогодні.

ЗАЯВА ДЦ УНР У ЗАКОРДОННІ /ЕКЗИЛІ/:

«Складаючи свої повноваження, ми заявляємо, що проголошена 24 серпня і утверджена 1 грудня 1991 року народом України Українська Держава продовжує державно-національні традиції УНР і є правонаступницею Української Народньої Республіки.

Дано в Києві, 22 серпня 1992 року.

За Державний Центр

Української Народньої Республіки

в екзилі (на вигнанні)

Микола Плав´юк, Президент УНР в екзилі.

Як бачимо, бортьба за незалежну, вільну від комуністичних злочинів Україну триває. Ось чому День IV Універсалу приховується за гучним відзначенням Соборності. Ось чому повноваження Державного Центру УНР фактично не визнані посткомуністичною владою. Народ Франції визнає і пишається роллю уряду Франції під орудою де Голя в Лондоні в часи німецької окупації, поляки високо цінують свій закордонний в Лондоні уряд Сікорського в часи боротьби за визволення Польщі, тільки ми – українці – відзначаємось байдужістю до національних державотворчих позицій нашого законного представництва – ДЦ УНР.

Серед загального збайдужіння лише УНА-УНСО перед всенароднім референдумом розпочала збір підписів під закликом відновлення УНР, але через розмежованість та відсутність єдиного керівництва, єдиного інформаційного центру цей високопатріотичний захід лишився і досі не почутим. Про нього просто мало хто знав.

Першим, хто у виступі по радіо на запитання: «Чи проголошення нової незалежності взамін її відновлення було помилкою?» безкомпромісно відповів: - Помилка!- був професор, історик Володимир Сергійчук. Сьогодні в інтернеті з блискучою аргументацією з цього приводу виступила публіцист Оксана Котомкіна. Юрій Шухевич прямо вказує на невірну підміну святкування Дня незалежності 1918 року святом Злуки.

Заява пана Плав’юка є принциповою позицією державного діяча, на фоні якої угодовська посткомуністична дрібнота сприяє продовженню окрадення української нації, пам’ятаєте у Шевченка: «Присплять лукаві – і в огні її окраденую збудять!». Боягузливо уникає визнання єдиного законного Акту першого проголошення незалежності і наша балакуча «еліта», яка своїми викрутасами заслуговує на повне забуття разом з усіма наймитами тоталітаризму і експансії, тих українців, які належать до української нації лише за правом прописки.

А тепер погляньмо як ми продовжуємо справу боротьби національно-визвольних змагань? Ледве спромоглися ми на Конгрес національно-демократичних сил (КНДС), як уже окремі діячі –- почали виходити з нього, голосно ляскаючи дверима, щоб тільки всі – всі! – бачили їхню принципову амбіцію, а наш улюблений Народній Рух не міг пережити над собою ще якихось непроханих зверхників, тому один із очільників на зборах Київського відділення , наче папуга, знай повторював завчене: «Рух проти КНДС!». Чому? Так і залишилось досі невідомим і, зрештою, погубило і сам Рух.

Двадцятий рік голосно ремствуємо на відсутність єдності і плодимо до нескінченності нові партії, ніби під копірку списуючи історію помилок Центральної ради. Партії штовхаються ліктями в боротьбі за власні партійні пріоритети. Голову Міської ради неможливо обрати українським загалом, бо десятки, а той сотні претендентів – у кожного з партій свій! – забезпечують перемогу таким нікчемам, як Черновецький, бо ота партійна самолюбива чернь рве Україну на частини власним амбіційним глупством. І чим активніше працює та чи інша партія, тим вона стає небезпечнішою для єдиного фронту державницьких сил, хоч її діяльність в рамках Українського національного конгресу могла б бути набагато ефективнішою за умов її підтримки представниками всіх націонал-державницьких громадських об’єднань. Хіба керівникам партій не зрозуміла приреченість України через розпорошення партійних сил, хіба їм і подібним не далися взнаки уроки Центральної ради? Хіба їм не зрозуміла радість ворогів України через ганебне протистояння одних національно-свідомих українців перед другими?

На сьогодні в Україні, дякуючи безпринципності різноманітних угодовців, склалася дивовижна ситуація: на міжнародному рівні засуджено комуністичний режим Радянського Союзу, спорідненого за методологією фашистської Німеччини, засуджено організаторів голодоморів і політичних убивств, але у самій Україні тих бійців опору, які збройно повстали проти комуністичних режимів, не тільки не вважають воюючою стороною, але, навіть, не хочуть визнати борцями за незалежність, більше того, не визнається навіть право України на самозахист перед обличчям агресора, який за напад на Фіндляндію був виключений із Ліги націй за розв’язану агресію.

Сьогодні перед українським роз’єднаним суспільством постає задача: як подолати роз’єднання національно-державницьких сил, щоб не повторювати помилок Центральної ради, які ведуть до вже відомих результатів? Ми мусимо твердо визначити пріоритет законів Центральної ради і почати з відновлення діяльності Державного Центру УНР, створеного на перших кроках з представників українських національно-державницьких сил. На черзі – скликання IV Українського національного конгресу і прийняття народної конституції . І з цим треба поспішати, тому що правлячі напів- і повністю кримінальні кола готують новий зашморг – нову «всенародню Конституцію», яку приймуть без участі народу. Кожна з національних організацій повинна взяти на себе обов’язок добровільно і безвідмовно виконувати прийняті і узгоджені рішення ДЦ УНР, починаючи від висування єдиного кандидата на виборах і до заклику взятися до зброї, якщо Україні буде загрожувати зовнішня або й внутрішня небезпека. Без самодисципліни ми обов’язково програємо, як програли вибори президента. Ті «гетьманчики», які побажають стояти осторонь на чолі виключно «своїх» окремішніх партій, мусять бути оголошеними поза нацією, члени їх партій на прохання ДЦ УНР повинні покинути ряди розкольників, якими б галасливими фразами вони не прикривали своє політичне міщанство і хутірський апломб. Не треба боятись сміливих рішень, аби вони не були фальшивими. Нам же належить виголосити, що сьогоденна Україна є прямою правонаступницею Української Народньої Республіки, законне право якої нам – ветеранам і молоді – слід поновити, не зважаючи на спротив залишків окупаційної влади та їх прихильників.

Пам’ятаймо заклик у ефірі радіо Бі-Бі-Сі до радянського керівництва: не розправлятись жорстоко з тими, хто прагне незалежної України, бо жорстокість не може бути виправданням у боротьбі з ідеями, якими б донкіхотськими вони не були. Як бачимо, донкіхотські ідеї ,з точки зору обережних діячів західної демократії, часом збуваються у вигляді відродженої держави самостійної України. Шануймо ж її!

Олесь ГРИБ, голова Печерського відділення Всеукраїнського об’єднання ветеранів (державників)