Український рахунок офіцерів Укра...

Український рахунок офіцерів України

Подробиці

Опубліковано 28.06.2011 14:49

Автор:

Напередодні 22 червня – початку німецько-радянської війни – Спілка офіцерів України (СОУ) організувала за участю представників громадськості черговий «круглий стіл», мета якого полягала у віднайдені «українського рахунку» в історичному проміжку в роках від 1941 по 2011, а точніше: «70 років від початку війни нацистської Німеччини проти Радянського Союзу: уроки історії та український рахунок».

Який же «власний рахунок» висуває Україна ? До кого і про що?

За двадцять років незалежності України СОУ не поступалася позиціями державної самостійності, приймаючи на себе всю люту ненависть частини офіцерського корпусу колишнього «Союзу», який, як казали в часи Великої Французької революції про Бурбонів, «нічого не забули і нічому не навчились». Вгодовані на імперських хлібах колись всесильні пострадянські генерали кидали українським офіцерам у вічі звинувачення у «зраді» вже неіснуючого «соціалістичного табору», різноманітні «особісти» погрожували військовим трибуналом, розжалуванням, позбавленням засобів існування, спокушали зарплатами і квартирами, але нічого – Спілка вистояла, Спілка зміцніла , а в очах української громади стала прапороносцем незалежності, природнім продовженням авангарду Української народньої армії – Українських січових стрільців та бійців Української Повстанської Армії.

Як не згадати приказку офіцерства Франції, яке вимушено було свого часу присягати на вірність претенденту на престол з боку англійської корони: «Французький офіцер не може зрадити англійського короля!» Добре так казати французу, але для російського окупанта треба це якось пережити. І знову, як колись, постає тінь Івана Мазепи, Симона Петлюри, Андрія Мельника, Євгена Коновальця та двох велетів сучасної історії Степана Бандери та Романа Шухевича. Ось так виникає із забуття «український рахунок» всупереч тотального винищення непокірного українця, його культури і мови. Саме це покликало до співучасті з СОУ представників українських націонал-державницьких сил.

Нині Спілка виставляє рахунок, у формулі якого закладений історичний фугас надзвичайної вибухової сили: спитати за страждання української нації у кривавій боротьбі двох хижаків – коричневого і червоного, що вчепилися в горло одне одному у смертельному двобої за володіння світом, бо без України їм ніяк не було розійтись. Так по спливу семи десятків років наспіла пора власного визначення історії України.

Для ряду офіцерів колишнього «Союзу» небажання українських військових істориків стояти у єдиному строю радянської історіографії з випнутими грудьми та «під шнурок» вишикуваних начищених чобіт стало замахом на комуністичні догмати, за порушення яких годилось би вивести «бунтівників» на середину плацу Історії і покарати перед строєм науковців за всіма настановами червоного Гулагу – «Главного управления лагерей». Але…але…

Мабуть, саме тому зібрання офіцерства рідко обходилось без словесних дуелей з супротивником, і, слава Богу, що словесними, бо інші засоби вже були вичерпані минулою соціальною формацією за рахунок Биківні, Катині, Дем’янового лазу, а історія довела небезпеку відсутності мислення в арміях тоталітарних держав – гітлерівської Німеччини та сталінського «Союзу» – визначених ще у 2006 році резолюцією Парламентської Асамблеї Ради Європи (ПАРЕ) як тотожні за методологією масового знищення людей.

Що заважає частині комуністичного офіцерства ніяк не позбутися злочинної ідеології убивства мільйонів невинних людей в ім’я кривавої маячні «диктатури пролетаріату»? Чи це не їм боліло, коли стріляли у потилицю, а потім тягли ще напівживих до загальних ям, де добивали багнетами? Може, їм нагадати, як поводили себе ідеологи масового знищення, коли їх самих потягли до підвалу ЧК, а вони, ридаючи, обіймали чоботи катів від НКВД та молили про пощаду? Сталін, наприклад, був у доброму гуморі і сміявся, коли командир катів, що розстрілювали члена ЦК Зінов’єва (Апфельбаума), розповідав, демонструючи, як молив з єврейським акцентом і плазував на підлозі той, хто разом з ідеологами марксизму-ленінізму збирався знищити половину людства, щоб решта збудувала соціалістичний рай. Воістину: ніколи не роби того ближньому, якщо не хочеш, щоб те саме заподіяли тобі! – гарна пам’ятка для всіх ревних послідовників насильства.

Г. Плєханов про соціальних ґвалтівників більшовицького типу: насильство обертає навіть Еклізіаста у дурня, а на кого ж, – перепитував Георгій Валентинович,- воно обертає дурня? І сам же відповідав: У «зобастого кретина!» (термін запозичений Плєхановим у Теофіля Готьє).

На диво, на цей раз круглий стіл обійшовся без конфронтації і гострих кутів – чи то зачумлені радянською пропагандою голови трохи протверезішали, чи просто соромно стало перед людьми, які з кожним днем дізнаються про нові жахи обох кривавих диктаторських систем.

Треба визнати, що саме на долю СОУ випала чи не найважча ділянка боротьби за незалежність через систему військового підпорядкування, пам’ятаєте знамените «скалозубівське»: « Я вам фельдфебеля в Вольтеры дам, а пикните – так мигом успокоит!»?

На СОУ з надією дивиться громадськість України в намаганні обстоювати історичну правду українського народу.

На принциповість СОУ покладаються громадські організації Батьківщини.

Без зв’язку з українським державно-національним загалом СОУ загрожує перетворення в один із багатьох на сьогодні розповсюджених політичних гуртків (партійок), обмежених власними непоступливими амбіціями.

З прес-релізу круглого столу:

Під час Круглого столу дискутувалися наступні проблеми:

– українське питання напередодні війни: плани нацистського і радянського керівництва; роль українського питання в німецько-радянському зближенні. Пакт Молотова-Рібентропа;

– політика Радянського Союзу на західноукраїнських землях напередодні війни: возз’єднання чи окупація?

– співробітництво СРСР і Німеччини: чи була війна несподіваною і віроломною?;

– соціально-політичні настрої населення України на початку війни: закономірна антирадянськість чи братерська дружба?;

– місце України в планах нацистів;

– невдачі Червоної армії в боях на території України;

– ціна 1941 року для України. Причини трагічних поразок та катастроф;

– чи була «вітчизняна війна» для України?;

– радянський партизанський рух: правда і міфи;

– збройна боротьба формувань ОУН-УПА: колабораціонізм чи боротьба за українську державність?

З перелічених тем майже всі свого часу неодноразово знаходили відгук у засобах масової інформації, і, напевно, будуть цікавими особливо молоді, яку сьогодні зусиллями космополітичного міністра освіти Д.Табачника намагаються залучити до більшовицької ідеології шляхом «нейтралізації» молодих людей від ідей незалежності або в завуальованій формі хитро прищепити основні догмати «Краткого курсу ВКП/б/». Необхідно, як виглядає, розширити коло учасників «круглих столів» за рахунок залучення до співпраці старшокласників середніх шкіл. Робота складна, і вимагає терпіння і витримки, оскільки можна не сумніватися у протидії певної частини міносвіти та й вищого військового керівництва, що заборонить використання приміщення Будинку офіцерів, але ветерани-державники, від імені яких подається інформація, можуть посприяти проведенню таких зустрічей у приміщенні Палацу ветеранів по Бастіонній, 11.

Напевно, загальновідомість і самих тем і їх широкого висвітлення дещо знизили інтерес у присутніх, бо після перерви кількість представників громадських організацій зменшилась десь на третину. Сумно констатувати, що люди віддають перевагу гучним сенсаціям перед наполегливою і послідовною роботою.

Було б несправедливим твердити про «звичність» всіх запропонованих тем, яких за обсягом вистачило б не на одну дисертацію, а тематична насиченість з регламентом у десять хвилин не дала можливості доповідачам на поглиблену аргументацію. Серед явного перевантаження тематики виступів сиротою загубилась одна: чи була для України друга світова війна «вітчизняною»? І тут , нема де правди діти, вистачає різноманітної інформації і поглядів, але відсутній громадський присуд загалу, бо від існуючої влади годі сподіватись на вирішення кардинальної теми, що стає знаменником для розгляду всіх інших питань.

Кажуть, коли Наполеон спитав, чому була програна битва під Ватерлоо, йому відповіли – було десять причин. – Які? – ніби-то запитав екс-імператор. Перша – не вистачило пороху. – Досить, – начебто відповів Бонапарт, – про решту можна не говорити.

Ця легенда про аналіз битви при Ватерлоо пригадується, коли, обминаючи головне, добросовісно і послідовно називається наш національний рахунок за розв’язану Сталіним і Гітлером світову війну: і спекуляцію Гітлера на національному питанні з туманними обіцянками сприяти відновленню Великої України, і пакт Рібентропа-Молотова, і бездарне командування «великого стратега Сталіна» з «дурацькою», за словами Віктора Суворова, «директивою №3», коли замість команди на організацію оборони 23 червня був підписаний Жуковим наказ про наступ, що поклало в землю тисячі солдат і ще більше кинуло до полону разом з розгромом військової техніки. Війна для українців була такою ж «вітчизняною», як і у війні з Наполеоном, як у російсько-турецькій, російсько-японській і такими ж сотнями воєн російського імперіалізму, який прямо заявляв, і не лише на словах, про те, що «никакого особенного малоросийского языка не было, нет и быть не может». І це не просто «мовне питання», як сьогодні нас намагається переконати «вся оккупантская рать». Нам, українцям, силою накидали примітивну окупантську «філософію» про «політичне розуміння батьківщини», за яким, наприклад, острів Шикотан, який Росія забула повернути Японії, через що і досі перебуває з нею у стані війни, був «родіной», тільки б не Україна для українців, як прояв «буржуазного націоналізму», «петлюрівщини», «мазепинщини», «бандерівщини» і ще Бог зна чого вигаданого москалем-окупантом.

Всі хитромудрі історичні екскурси та обережні висновки науково практичних конференцій розбиваються об факт окупації України. До яких би найінтелектуальніших доказів не вдавались ідеологи « общей родіни» і «общей історії» – це не більше, як «общность» ярма і шиї підневільного. І без вирішення цього основного питання ніколи до кінця не розв’язати питання взаємин Росії і України, проблем відновлення чи наново проголошеної самостійності, і всіх похідних великих і малих питань.

Так, саме прихована від українців тема окупації України є наріжним каменем сучасної політики: вона дозволяє накидати Україні «велику вітчизняну війну», що за рішенням Гаагзської конференції від 1907 року є неправомірним, оскільки для окупованого народу є недійсними всілякі «закони» окупаційної влади включно з різноманітними референдумами і конституціями. Саме відсутність офіційного визнання окупації «узаконює» невизнання бійців УПА воюючою стороною – а як же – вони боролися проти «нашей общей родіни» та використовували військові сили противників Сталіна, замість того, щоб по-овечому іти до концтаборів з низько нахиленими головами. Ось ціна всіх закликів вшановувати «прапор перемоги», це єдине, що лишилось у окупанта, бо решта підвалини його комуністичної влади підірвані офіційним правовим визнанням головного ворогу марксизму-ленінізму – права приватної власності.

Тема окупації України відмітається з порогу всіма, хто зачепився за українські землі із зрозумілих причин: з одного боку – «недоторканими» залишками окупантів і не лише у ВР, а з другого боку – послужливих «толерантщиків», вихованих на марксистсько-ленінській полові, що змушує їх сидіти одразу на двох стільцях, аж доки викликана їхнім лицемірством катастрофа української незалежності не приведе Україну до катастрофи.

Ця ж «політична обережність» не обминула і висновки «круглого столу», в яких згадалися окупанти України, але без назви імен, хоч у виступах як членів спілки, так і представників громадських об’єднань, ім’я головного окупанта – більшовицької Росії – було названо прямо і безкомпромісно. Якщо ми хочемо і далі заганяти всередину нашу національну хворобу – боягузливу політичну невизначеність в ім’я «злагоди» – то цим буде створюватись добре угноєний грунт для збереження на «демократичних засадах» взаємин ката і його жертви, що обов’язково використає окупант у власних інтересах.

Україна – окупована держава. Звільнення від окупанта силою зброї є святим обов’язком кожного українця. Вітчизняна війна за звільнення України розпочалась ні 1941, ні 1939 року, як глибокодумно розмірковують фахівці з історії, а 22 січня 1918 року проголошенням Четвертого Універсалу і початком російсько-української війни, яка тривала аж до 1991 року. Ніяке замулювання фактів історії ще нікого не врятувало. Тільки правда допоможе зняти із суспільства більшовицьку полуду.

Доки ми обережно (пам’ятаєте приспів пісні «Лівообережна – Правообережна»?) ходимо кругами навколо фугасу «українського рахунку», Молодіжний Націоналістичний Конгрес закликав відзначити 30 червня – відновлення незалежності Української держави Урядом Ярослава Стецька у будинку «Просвіти» м. Львова1941 року.

Рано чи пізно настане і День відновлення незалежності України на місці недолугуватого 1991-го «третього проголошення», рано чи пізно зміна прийнятого «закону» окупаційною Верховною радою УРСР поставить поза українським суспільством всіх окупантів та їх прислужників.

Олесь ГРИБ, голова Печерського відділення ВОВ, учасник слухання «Круглого столу»