​Подвійні стандарти українських реформаторів

Останні двадцять п’ять років українському суспільству з усіх прасок доводили, що, аби відкараскатись від радянського минулого, потрібно роздержавити все і все зробити комерційним. Нав’язували цю політику, як наразі вже зрозуміло, агенти впливу, котрі розказували, що вони – громадські активісти за боротьбу за свободу слова та проти корупції, але які, наголошуючи на комерціалізації всіх сфер життя українців, чомусь самі на шлях комерціалізації своєї діяльності (окрім подяки за лобіювання) – ставати не збирались і фінансувались з грантів, державних програм та за рахунок USAID.

І сьогодні ми постійно чуємо, що певні програми, певні ГО та ЗМІ не можуть тепер існувати, бо – немає фінансування. Однак питання: чому ж ці люди так почали перейматись проблемою власного фінансування, а не перейшли на комерційні рейки? Адже, якщо ти принципово (як поширював усі останні 20-25 років) за комерційний підхід, це саме ставлення ти повинен поширювати і на себе. Однак вийшло якось інакше, що хочеться процитувати Голохвастова з комедії українського драматурга Михайла Старицького «За двома зайцями»: «Мы - что то одно, а вы - что то другое».

От і виходить дивна ситуація: як існування лобістів, що видавали себе за громадських активістів, то тут потрібно фінансування, а от існування реальних галузей як освіта, медицина, культура, то там повинна бути комерція. Що вже говорити про існування українських ЗМІ, які теж роздержавили, що призвело до того, що ключові медіа-ресурси опинилися під контролем олігархів або іноземних структур, а незалежні повинні були шукати собі фінансування де завгодно, якщо справді хотіли бути незалежними. Унаслідок цього інформаційний простір в Україні став маніпулятивним, а об'єктивна журналістика майже зникла, й замість здорової конкуренції та ефективного ринку роздержавлення всіх галузей призвело до хаосу, монополізації та втрати контролю над важливими сферами життя.

І наразі стає зрозумілим, що усі оці борці за комерцію дуже добре усвідомлювали, що для стабільної діяльності певних сфер необхідна стороння підтримка, але при цьому вони активно переконували українське суспільство і проштовхували потрібне законодавство, що ці галузі повинні бути комерційними. Цікаво виходить: вони отримували гранти, дотації, державне або іноземне фінансування, бо без цього не могли б існувати, але водночас просували ідею, що медицина, освіта, наука та ЗМІ повинні «виживати самі», без державної участі.

Тож наразі постає питання: якщо ці «активісти» та депутати розуміли, що їхні власні організації не можуть працювати без фінансування, то чому вирішили, що цілі галузі можуть? Відповідь проста: їхня мета була не розвиток країни і українських ЗМІ, а руйнація. Держава мала вийти зі стратегічних сфер, передавши контроль або олігархам, або зовнішнім гравцям. А от самі «активісти» чудово усвідомлювали, що без сторонньої підтримки існувати не зможуть.

Роздержавлення в Україні, яке нам роками нав’язували ці «активісти» як єдино правильний шлях, виявилося не реформою, а методичною руйнацією ключових сфер життя. Медицину, освіту, науку, медіа – усе це довели до стану, коли без державної підтримки вони просто не змогли існувати на належному рівні. Але ті, хто нав’язував суспільству цю ідею, не поспішали ставати частиною «вільного ринку». Вони продовжували існувати за рахунок грантів, західного фінансування, а деколи й державних грошей інших країн та й держбюджету України, одночасно переконуючи українців, що держава не повинна втручатися в економіку.

Цинізм цієї ситуації ще й у тому, що саме ці люди підтримували локдауни, коли людей посадили під домашній арешт, велика кількість громадян втратила роботу, а підприємці малого та середнього бізнесу - збанкрутували, але самі ці «активісти» щомісячно отримували стабільний дохід від грантодавців, маючи можливість і не ходити на роботу.

Проте проблема в тому, що ці «активісти» та агенти впливу нині не визнають своєї відповідальності за шкоду, яку нанесли суспільству. Вони не каються в тому, що зруйнували систему охорони здоров’я, зробивши медицину недоступною для населення. Вони не визнають, що їхня модель освіти призвела до занепаду шкіл та університетів, відтоку науковців і падіння рівня знань. Вони просто перейшли на новий етап, продовжуючи займати впливові позиції, отримуючи нове фінансування й даючи чергові поради про те, що потрібно робити далі.

Однак такий підхід - це не просто подвійні стандарти. Це - моральна деградація осіб, котрі всі останні тридцять років впливали на суспільство і владу. Їхня ідеологія була потрібна не для розвитку країни, а для того, щоб забезпечити зручний формат контролю суспільства та економіки. Замість сильної держави ми отримали розбалансовану систему, в якій ключові ресурси перейшли до приватних рук, а суспільство залишилося сам-на-сам із наслідками їхніх реформ: знищене ЖКХ, зруйновані освіта та медицина, розбалансоване державне управління.

Однак дивує навіть не сам факт, що всі ці «активісти», які сьогодні кричать «рятуйте», коли їх позбавили фінансування та ще й позбавили коштів «Голос Америки» та «Радіо свобода» (що, загалом – неправильно, коли стосується ЗМІ), це - ті самі обличчя, які понад двадцять років проповідували одну й ту ж ідеологію комерціалізації українських ЗМІ та усіх галузей економіки в країні.

Чи їх і справді не турбує, що за проведеними ними ініційованими реформами стоять зруйновані життя і що в їхній моделі світу ніхто не відповідає за помилки, якщо вони зроблені під правильними гаслами? Хоча, ми всі бачили, як представники цих угруповань заявляли, що «мають право на помилку». Вже тоді суспільство відреагувало адекватно на такі заяви, побажавши любителям права на помилку, аби вони, або їхні родичі потрапили до рук хірурга, що сповідує таке ж правило.

Питання порядності – це не тільки про те, щоб не брати гроші за лобіювання інтересів інших держав на шкоду країні, в якій живеш. Це і про здатність чесно поглянути на свої рішення і визнати шкоду, нанесену їхніми діями. Але цього не буде. Бо проблема саме в цих «активістах», для яких влада і вплив значать більше, ніж будь-яка відповідальність перед суспільством і розвиток суспільства як такого.

Тож усі завивання про відміну фінансування проектів, це не просто подвійні стандарти, це щось глибше, майже демонстративне у своїй аморальності та цинічності. «Активісти» та агенти впливу, які десятиліттями розповідали нам, що держава не повинна втручатися в медицину, освіту, науку, культуру, бо подібне - радянський рудимент, а ринок усе відрегулює сам, наразі не бажають, аби ринок врегульовував їхнє існування. А чому? Чому б цим активістам та ЗМІ самім не комерціалізуватись? Чому не показати приклад, як можна виживати без підтримки?

Тож, як не крути, а наразі виходить, що їхній «ринковий підхід» був направлений лише на громадян, які мали шукати собі лікарів на ринку, оплачувати навчання, боротися за виживання в приватизованому світі, отримувати неякісні комунальні послуги, але платити за них шалені кошти. А «активісти» могли спокійно продовжувати отримувати гроші й повчати суспільство як правильно жити. І тут вже не про подвійні стандарти – це про кризу моралі, повне заперечення будь-якої відповідальності за свої слова й дії. Тож наразі суспільству вкрай необхідно таки витребувати введення відповідальності як за голосування депутатів, так і за діяльність чиновників та реформаторів, оскільки, якщо їх не притягнути до відповідальності, вони знайдуть інший спосіб залишитися при владі, аби бути до неї дотичними, знайдуть нових спонсорів і будуть шкодити далі.

А нам всім треба пам’ятати, що справжні етика, мораль і совість передбачають відповідальність. Але у випадку «реформаторів» відповідальність – це лише слово, яке вони вживають, коли говорять про інших, але ніколи – про себе. Тож чого вони очікують від суспільства, яке зґвалтували? Співчуття?

Оксана КОТОМКІНА, Конфлікти і закони

Фото Facebook