Обезголовлений Київ в епоху політичного насилля

Закони людського буття передбачають, що жодне явище в світі не може існувати без своєї протилежності. З іншого боку, протилежності — це частини чогось цілого, котрі різняться між собою напрямком. І демократія, і диктатура – це лише полярні форми влади та політичної організації суспільства, котрі протягом тисячоліть змінювали та народжувались одна з одної. Подібно до того, як тиранія виникає з демократичного ладу, так і демократія здатна ліквідувати диктатуру.

Історія засвідчує, що практично завжди після великих революцій, рано чи пізно встановлюється диктатура. Це правило не оминуло і нашу країну. Після смерті помаранчевої революції суспільство загрузло у депресіях та розчаруваннях, усвідомлено переживаючи смерть ідеї української демократії. Як наслідок - до влади прийшли диктатори, однак не високо інтелектуальні гравці, а диктатори-лузери – «недо-люди», які використовують традиції насильства та сили для проведення голої політики.  Ситуація була б краща, якщо б хоч українська опозиція була представлена повноцінним народом, в такому випадку, з одного боку, шанси на перемогу тирана були б більші, а сам процес – логічніший та швидкий, з іншого - в чіткій парадигмі народ - тиран спрацював би закон протистояння.

Однак сам факт наявності сьогоденної опозиції зовсім не передбачає  її «зворотної дії», а, швидше, є «кривим віддзеркаленням» режиму. Тому для українців актуальною буде формула: «опозиція + діюча влада = діюча влада».

На тему промахів старої-нової опозиції написано багато, і більшість погодиться з тим, що цей бренд підсвідомо викликає якусь інтуїтивну незгоду, що посприяло відсутності підтримки акцій опозиції у народі, де не останнім мотивом суспільного неприйняття бунтівних революціонерів є, власне, відсутність ознак народовладдя з їхнього боку. На фоні загального дармоїдства опозиції, використання ідеологічних кліше типу «Дайош революцію!», «Геть антинародний режим!» чи «Геть антинародний уряд!» та постійні заклики до бунту є прямим ґвалтуванням мас.

Виходить так, що українців, котрі, переживши психологічний шок від «помаранчевого фіаско», стрімголов кинули на амбразуру політичного насильства, де, з одного боку, їх обстрілюють провладним соціальним, економічним, духовним та культурним деспотизмом, з іншого - тероризують опозиційними революціями.

Гадаю, що мінімальні шанси на те, що суспільний клімат в країні трансформується із задушливого у грізний у нас є, однак українці не поспішають позбавляться від ролі жертв політичного насильства, та все ж починають розуміти, що в «цупких обіймах тиранів» дихати стає все важче…

Сніг-потоп-нова земля, або Весна як шанс для киян

«Такого снегопада…
такого снегопада…
давно не помнят сдешние места…»

Так, справді, слова цієї відомої пісні стали пророчими для киян. Таких сильних снігопадів в столиці у цьому столітті, мабуть, ніхто й не пригадає. Здається, немов самій природі, розлюченій та грізній, набридло спостерігати за деградуванням столиці – от і засипало всіх, і так, щоб стало чисто.

Негода влаштувала репетицію апокаліптичного шоу та одним рухом провалила весняні плани жителів столиці. На декілька днів Київ став центром всесвітньої зими та чиновницького садизму. Містом ширились паніка, хаос, люди стояли в заторах та проклинали урядову свиту, словом, кияни лютували… Натомість чиновники «насилували» киян у прямому смислі цього слова. Розгублені, налякані, втомлені (а найближчим часом – і затоплені) – такими жителі столиці залишатимуться щонайменше весь наступний тиждень або набагато довше, адже «найкраще алібі - бути жертвою», кияни, здається, сильно полюбили.

Сн(ф)іг вам, а не весну!

У вихорі закрутило всіх: і простих городян, і чиновників. Колориту сніговому дійству додавала споконвічна людська жадібність, що відобразилась у бажанні «зрубати побільше капусти»: таксі здорощало втричі, в супермаркетах продавали прострочені продукти, бракувало хліба тощо.

Зовні Київ виглядав так, немов розпочалась війна: всюди сніг, замети, багатокілометрові корки, черги до магазинів, хаос і паніка. Вершиною цинізму стала відсутність у місті головних градоначальників. Обезголовлений Київ залишили без глави!

Можливо, цей «злочин» не був би таким грізним, якщо б це сталося в іншому місті, але ж не в столиці України! А опозиція? Чому б не використати вбитий снігом Київ як аргумент на свою користь. Саме тут потрібно було кричати «Дайош лопати у руки!».

Мене дивує не стільки відсутність результату у боротьбі із стихією, скільки насильницька реакція на природний катаклізм перших осіб і від влади, і від опозиції, які відмовилися робити навіть вигляд турботи про власних громадян. Жертву залишили на місці злочину, відбувши з "блокадного Києва" хто куди.

Гадаю, можливо й добре, що сталося все так, як сталося. Сніг відбілив картину буття киян, розставив пріоритети правильно, а нам лишив вибір між життям під садо-мазо та весняним цвітом. Ми на порозі весни. І як казав Тютчев: "Весна — единственная революция на этом свете..." Тож, можливо, саме від нас залежатиме, чи стане ця весна революцією для киян, чи нас і надалі продовжуватимуть безсоромно ґвалтувати…

Руслан СЕКЕЛА, голова Всеукраїнського комітету «Наступ» для «Конфлікти і закони»