​Маленькі порошенки

Чотири роки війни та правління Порошенка, який свої власні статки зробив за всіма законами та канонами корупційної складової, коли владу конвертують у гроші і бізнес, виявили в суспільстві доволі велику верству населення, яке підпадає під мем «маленькі порошенки». Цей прошарок, як і негідники, мерзотники та шулери з аферистами, нині доволі чітко виявився, як відлуння СРСР, яке аж ніяк не може здохнути.

Як наразі вже зрозуміло, суспільство поділено на декілька пластів, як колись було і при СРСР. У тій недоімперії суспільство поділялось на тих, хто сидів у концтаборах, та іншу групу - тих, хто їх арештовував, допитував, створював ОРД і охороняв, а також – закидав лозунгами про світле майбутнє. І от та, інша категорія, була більшою.

Нині ж суспільство поділено на тих, хто хоче волі, свободи, ринкових відносин, прав людини, відповідальності влади, відсутності корупції, рівного закону для всіх (або, як зазначає сам, Порошенко, вводячи аналог «ворога народу» - зародфілів ) і… - маленьких порошенків, тих, хто вважає нормальним брехню президента, його вміння пристосуватись до будь-якої влади, його аморальність і бажання збагачення і розгульного нахабства (чого варті його походеньки на Мальдівах зі сніданком за декілька тисяч доларів), що прикривається маскою доброчесності.

До останніх, як виявилось, відноситься у тій чи іншій мірі, достатньо велика група людей. Одні з них, менш освічені, які не приховують, що гарно сприймають непотизм, вважають, що кумівство і блат – норма. Інші, що мають підґрунтя освіти – більш раціональні. Вони ратують за певні свободи, демократію, але, насправді, переконані: будь-хто на місці Порошенка (Добкіна, Кернеса, братів Дубневичів і т.д.) поводив би себе так само: отримавши владу, а з нею і певні можливості (що Україні дісталось у спадок від СРСР) – збагачувались би і вирішували власні проблеми за рахунок інших та держави, лишаючись безкарними.

Ці маленькі порошенки – вони не взялись нізвідки. Свого часу вони працювали в райкомах, парткомах, обкомах, або структурах, до них дотичних. І вони засвоїли правило комсомольця та комуніста: на гора суспільства треба видавати правильні гасла, штовхати лозунги і закликати до світлого майбутнього, але особиста поведінка щодо індивідуальних привілеїв і власного збагачення та отримання посади, - може бути такою, як зручно: за це нічого не буде.

Що з себе представляють нинішні маленькі порошенки, можна усвідомити, подивившись радянський фільм 1988 року «ЧП районного масштаба». Цю картину було знято через два роки після оголошення перебудови в СРСР і ще до розвалу недоімперії. Саме сюжет цього фільму розкриває справжнє обличчя усіх комсомольців, які нині і в Україні при владі. І після перегляду стає зрозумілим, чому ж саме колишні комсомольці та партійці, що просиджували штати в райкомах та обкомах, у наші дні стали мільйонерами та захопили владу, яку колись і мали при совєтах.

Хлопчики зі значками на лацканах піджаків ніколи не ставили перед собою жодної реальної мети, окрім отримання задоволення від життя, через здобуття посади в комсомольській чи партійній організації, знаючи, що на всі свої нахабні вчинки отримуватимуть індульгенцію.

Все, що від них вимагалось – дотримання певних правил та створення імітації уважного сприймання маячні членів КПРС, роблячи розумний вираз обличчя та вчасно киваючи головою на погодження слів старших партійців. Також від них вимагали показухи та ідеологічного промивання поглядів інших громадян, нав’язуючи людям відданість ідеям партії через власну самопожертву, в яку самі комсомольці – не вірили, бо точно знали: оті, що не в райкомах, парткомах та обкомах – лохи, що повинні передплачувати газету «Правда» та слухати політінформації про загниваючий капіталізм, тоді як комсомольці з райкомів вже розуміли, що гарно бути фарцовщиком, мати валюту, паритись з дівчатами у бані та споживати якісне спиртне: німецьке пиво, американське віски, заїдаючи це червоною ікрою, осетриною та баликами: тими продуктами, які були недоступні пересічному громадянинові.

Тож не дивно, що усі нинішні маленькі порошенки родом звідти - із СРСР, оскільки вони засвоїли отой типаж поведінки, а також ставлення до життя та подій, і сформували конкретний тип особистості: особи, яка на людях може говорити одне, а робити – інше, аби лишень на благо собі. Тим паче, як і заведено було у комсомольсько-партійній тусовці, де вже було сформовано начебто обраних (за принципом папа із НКВС чи високопоставлений у КПРС – син йде до райкому і отримує підвищені пільги), вони знали: все, як можуть покарати комсомольця з райкому – відчитати на партійних зборах. Але якщо на людях не проявляти свою ницість, то протилежне довести – не можливо, бо ті, хто ходив з інтердівчатками банями та саунами, на комсомольських та партійних зборах про це – не розказували. Саме тоді, наприкінці вісімдесятих років минулого століття, комсомольці з райкомів засвоїли, що головне – зберігати вірність партії, атрибутиці (наприклад, прапору, як у фільмі) та мати респектабельний вигляд. Все інше – не має значення, оскільки їхні вчинки не можуть бути оцінені суспільством, позаяк прямих доказів їхнього розгульного життя та аморального занепаду – не існує.

Тож не дивно, що нинішні маленькі порошенки нормально сприймають теперішню українську владу з її нігілізмом, бо вони переконані, що на місці нинішніх можновладців поводили б себе так само (такі ж думки були колись у молодих комсомольців, що прагнули втрапити до райкомів та профкомів з обкомами), бо тому, хто отримує владу – можна все. Головне – імітувати діяльність та обіцяти світлого майбутнього тим, кого вони, насправді, манкірують - вважаючи лохами, а то й рабами – людьми нижчого сорту.

Та стрижнем поведінки комсомольців, як і маленьких порошенків, можна вважати вміння пристосовуватись (що дуже гарно видко по біографії Петра Порошенка, який був зручний усім групам у владі і кожній догоджував). Подібна поведінка також гарно показана режисером у вищезгаданому фільмі, коли головний герой, вважаючи, що втратив усе – починає говорити не завчену ідеологію, а правду, за що його обіцяють лишити усіх комсомольських пільг. Але так як у цей час з’явились нові віяння перебудови, то пристосуванці з партії почали ліпити з нього особу, що насмілилась говорити правду, і на той час нав’язали це суспільству (що було залякане концтаборами), як всесоюзний урок щирості.

І чим вищезгадане відрізняється від поведінки Данилюка, Гройсмана, Порошенко?

І маленькі порошенки, які вже було призабули правила виживання у комсомолі, нині, дивлячись на колишніх комсомольців та партійців, над якими наразі немає партії, але є вождь (як його не назви, але служити потрібно йому і йому виказувати відданість, тоді - все буде у шоколаді) відчули оте, таке знайоме їм віяння, оскільки пам’ятають той солодкий період аморальності комсомолу, коли цинізм і розгнузданість комсомольських вождів – сходили з рук, якщо вони вправно плазували перед вищими партійними бонзами. І не мали значення ні IQ, ні знання, ні навички. Важливим був блат, домовленості і – обліко-моралє у виступах та у розмовах з іншими.

На жаль, НКВС у той період попіклувалось, аби на центральні та керівні посади просувались негідники, пристосуванці та цинічні покидьки. І вони, згодом, після розвалу недоімперії, знову – пристосувались до тих вимог, які перед ними постали, і почали демонструвати з себе демократів, насправді не поділяючи цих жодних ідеологічних підґрунть. Так само, як колись вони не поділяли ідеології комсомолу, розуміючи, що найголовніше – розводити сентенції.

І наразі, аби змінити Україну, треба викорінити з суспільства маленьких порошенків, які переконані, що людині з владою – можна все. Треба лише цю владу отримати. А далі – і трава не рости, бо відданість фюреру (вождю, генсеку) – надає можливості безкарності, збагачення, отримання пільг і - унеможливлює відповідальність.

А вищезгаданий фільм – вартий уваги. Автор передивився і впізнав усі типажі, які вже в наш час створили власне політбюро в АП та проявляють нігілізм та цинічне нахабство, прикриваючись українством, як колись комсомолом.

Оксана КОТОМКІНА, «Конфлікти і закони»

Фотоколаж «Конфлікти і закони»