​Кримська декларація державного секретаря США

Влітку 1940 року, після окупації Радянським Союзом внаслідок таємної змови з фашистською Німеччиною трьох Прибалтійських республік, виконуючий обов’язки державного секретаря пан Веллес, за вказівкою тодішнього президента США Теодора Рузвельта, оприлюднив декларацію, яка визначила на наступні 50 років політику США щодо невизнання анексії Литви, Латвії та Естонії.

Кримська декларація держсекретаря Помпео від 25 липня 2018 року стверджує, що США ніколи не визнають «спробу анексії» Криму російською федерацією. Відтак США вкотре підтвердили свою послідовну позицію щодо підтримки територіальної цілісності та суверенітету України.

Справедливості заради можна відзначити, що Декларація Помпео, на відміну від згаданої вище Декларації Веллеса 1940-го року, прийнята радше всупереч, а не завдяки президенту Дональду Трампу.

Нещодавня поява американського лідера на саміті Великої сімки та європейське турне 45-го президента США здійняли стільки шуму і критики, що уряд США змушений вичищати «Авгієві стайні» зовнішньополітичної активності Дональда Трампа. У день оприлюднення Кримської декларації держсекретар США Майкл Помпео відповідав на дуже і дуже прискіпливі запитання конгресменів, намагаючись знімати занепокоєння необережними та непродуманими заявами свого боса.

До таких заяв, безперечно, слід віднести повідомлені міжнародними ЗМІ «одкровення» американського президента на саміті Великої сімки в Канаді про те, що Крим нібито відійшов росії через те, що його населення переважно спілкується російською мовою. Побоювання, що під час Гельсінської зустрічі президент Трамп міг або домовитися, або наговорити з путіним зайвого, зростали і в журналістському і в експертному середовищі по мірі того, як Дональд Трамп не зумів вимовити слово «Україна» під час підсумкової прес-конференції з володимиром путіним, а також пізніше, коли вже навіть після зустрічі російська сторона продовжувала тримати ініціативу, «радуючи» світове співтовариство щоразу новою і новою інформацією про зміст і результати дискусії американського та російського президентів.

На тлі гострої критики в США результатів російсько-американського саміту, а також триваючого розслідування російського втручання в президентські вибори в США в 2016 році та можливих зв’язків передвиборчого штабу Трампа з росіянами, команда президента США, очевидно, заготувала кілька політичних кроків, які мають знімати будь-які сумніви в «лояльності» Дональда Трампа росіянам. Одним з таких кроків, вірогідно, має стати оприлюднена Кримська декларація Помпео.

Внутрішньополітичні перипетії оприлюднення цього документу в жодному разі не применшують її значення для України і для світу.

Прес-діва російського мзс Марія Захарова щоправда поспішила з’язвити на ту тему, що, мовляв, знаємо ми ціну зовнішньополітичним рішенням США – бачили і вихід з угоди з Іраном, і з угоди про кліматичні зміни.

Росіяни мають причини ображатися. Адже перемога над США в результаті зустрічі Трамп-путін виглядала такою близькою. Та й питання Криму, згідно з тисячі раз повтореною фразою кращого друга Трампа президента путіна, вже закрите. Аж раптом, виявляється, що не закрите. І що поговорити півтори години з Трампом віч-на-віч це одне, а вплинути на зовнішню політику США – зовсім інше.

Але Марія Захарова кривляється, що не розуміє. Угоди з Іраном та про кліматичні зміни є міжнародними документами, які жорстко критикувалися великою кількістю американських політиків ще на етапі їх обговорення. Ці угоди – це інструмент взаємодії США з зовнішнім світом. Змінилися інтереси або політика США – змінюються і інструменти реалізації цих інтересів. А ось декларація Помпео – це внутрішній документ США, який визначає підходи США до конкретного питання, пояснюючи мотиви, принципи і підстави для прийняття рішення. І навряд чи в США знайдеться багато бажаючих посперечатися з необхідністю підтримання принципу поваги до територіальної цілісності держав. Та й позиція щодо Криму і України, на відміну від Ірану та кліматичних змін, загалом є предметом широкого двопартійного консенсусу в США.

Тому поговорити про можливість зміни підходів США до невизнання законності окупації та анексії Криму, звичайно, ж можна, але в тій же мірі, що і про вірогідний розвал та дезінтеграцію російської федерації.

До умовних недоліків Кримської декларації, з точки зору інтересів України, радше віднести те, що вона не містить інформації про інструменти реалізації політики невизнання. Тобто, ми вдячні за задекларовану позицію США, але чи означає це, наприклад, що до моменту відновлення територіальної цілісності України США запроваджуватимуть проти росії санкції? Якими іншими методами США здійснюватимуть політику невизнання?

Але нинішня внутрішньополітична кон’юнктура в США дозволяє сподіватися, що Кримська декларація Помпео не останній подібний документ. Думаю, це має стати одним з пріоритетних завдань української дипломатії у виконанні і офіційного Києва, і недержавних гравців – сприяти ухваленню наступних рішень щодо Криму, можливо, Конгресом США, в яких політика невизнання отримає підтвердження та розвиток у вигляді санкцій та інших інструментів впливу з боку США на росію.

Проте, навіть в існуючому вигляді, Кримська декларація Помпео – приємний сюрприз для України.

Фактично, зовнішня політика путіна порівняна з політикою Сталіна (можливо, це порадує самого путіна і його зазомбованих міньйонів, але для решти світу – це дуже красномовне визначення).

Розмови про можливі російсько-американські оборудки «щось там в обмін на Крим» доведеться хоча би тимчасово припинити.

Американський бізнес, який великою мірою є міжнародним, отримав чіткий сигнал, де йому не варто працювати і бути присутнім.

Залишається лише одне питання – чи означає те, що в питанні Криму США обрали спосіб дій, як у випадку з Прибалтійськими державами, що повернення півострову доведеться чекати 50 років?

Насправді, відповідь на це питання більшою мірою залежить від України, ніж від США.

До сьогодні президент Порошенко демонструє відсутність будь-якого бачення можливості вирішення «кримського питання», а відтак і конкретні дії відсутні. Одні обіцянки. Зрадницький закон про вільну-економічну зону в Криму, який створив правові підстави для торгівлі з окупантами, так і не скасований, хоча починаючи з 2015 року Порошенко обіцяє це регулярно. З 2015 року не виконана обіцянка президента України щодо внесення змін до Конституції України в частині проголошення кримсько-татарської автономії в Криму. Не виконана обіцянка 2016 року щодо започаткування міжнародного переговорного формату з кримської проблематики «Женева+». До явного небажання займатися проблемою Криму слід віднести і цілком безпардонну ситуацію з розвитком Військово-морських сил (точніше, відсутність розвитку в частині передачі флоту бойових кораблів навіть наданими тими ж США абсолютно безкоштовно).

Кримська політика України звелась до цілком непристойних жартів про те, що «спорудження Кримського мосту – це добре, бо по ньому росіяни тікатимуть з Криму».

Проте, цьогорічна ситуація з вкрай неефективною запізнілою «неохочою» реакцією української влади на розширення збройної агресії росії проти України в Азовському морі, початку блокади українських портів свідчить, що стосовно Криму до української влади питань значно більше, ніж до Кримської декларації Помпео.

До Декларації Помпео одна за одною почали приєднувати європейські держави. Немає сумніву, що приєднається Європейський Союз. Солідарними в якійсь формі з нею будуть і Японія, і Австралія, і багато інших держави. Світ визначився - окупація і анексія Криму не буде визнана законною. Але чи визначилась українська влада, як його повертати?

Bohdan Yaremenko, facebook.com

Фото з мережі Інтернет